Довгий час родина надіялася, що трапиться диво: доброволець повернувся на рідну Волинь «на щиті» через понад 2 роки після загибелі

Вячеслав Філіпчук загинув разом із побратимом Іваном Липкою з Дубечного із сусідньої Старовижівщини. Його поховали наприкінці липня 2025 року. І майже через рік після ідентифікації тіла Івана Даниловича сім’я Вячеслава Філіпчука отримала сумну розв’язку цієї історії, пише газета Ратнівщина.

ДИТИНСТВО І ЮНІСТЬ ЗАХИСНИКА

Вячеслав Михайлович не був особливим – звичайним сільським трударем. Виріс у простій родині Михайла Андрійовича та Олени Степанівни Філіпчуків. Батько був трактористом. Мати теж працювала у колгоспі. Вячеслав завжди гарно ладнав із старшою на шість років сестрою Світланою (мешкає з сім’єю у Лучичах). Після закінчення місцевої школи здобув професію теслі у Камінь-Каширському професійно-технічному училищі. Строкову службу проходив у будівельному батальйоні. Далі став працювати на сезонних заробітках. Їздив на будівництво в Україні і за кордоном.

ДРУЖИНА – ЛІКВІДАТОР АВАРІЇ НА ЧАЕС

На зламі 2010-х років познайомився зі своєю майбутньою дружиною Людмилою Тимощенко. Вона родом із Чорнобильського району на Київщині, очевидець і ліквідатор аварії на ЧАЕС І-ї категорії. Зовсім юній медсестрі Людмилі довелося взяти на себе відповідальність за порятунок життів мирних людей із 30-кілометрової зони навколо Чорнобиля. Вона добре пам’ятає ті події. Каже, що з сім’єю мешкали за 8 кілометрів від атомної електростанції. Садили городи, обробляли землю. Жили звичним життям. Вона працювала у Чорнобильському медичному училищі.У день, коли трапилася аварія, медиків покликали у сільську раду, пояснили, що потрібна їхня допомога. І молоді дівчата та хлопці стали на допомогу. Без будь-яких засобів захисту вони допомагали евакуювати дітей, дорослих, роздавали людям йодовмісні препарати. І так тривало з 26 квітня до 4 травня 1986 року. Над їхніми головами літати вертольоти, їхали автобуси, які доставляли на ЧАЕС пожежників-ліквідаторів і потім вивозили їх назад, часто уражених радіацією. І тільки коли більшість людей вивезли з 30-кілометрової зони, почалася евакуація ліквідаторів. Сім’ю Людмили розселили в різні населені пункти Київщини. Її вивезли в Яготин. Звідти вона ще кілька разів їздила в Чорнобиль допомагати усувати наслідки трагедії. А в 1987 році разом з першим чоловіком переїхала у Ратне, бо тут проживали хороші знайомі. Влаштувалася на роботу в лікарню і з тих пір вона – на Ратнівщині.

З Вячеславом Філіпчуком познайомилася через спільних знайомих. Він підкорив її серце добротою і порядністю. Жінка каже, що інколи був аж занадто добрий до людей. І часто цим зловживали, але на своє життя Вячеслав ніколи не нарікав. Навпаки віднаходив у кожній ситуації тільки хороше. Згодом Людмила переїхала жити до чоловіка у Заброди. У 2014 році вони офіційно взяли шлюб. На той час у Людмили вже була доросла донька Катерина від першого шлюбу. Та Вячеслав завжди ставився до неї як до рідної. Турбувався, хотів, щоб і дружина, і донька були щасливими. Тішився внуками. Не шкодував для них нічого.

НА СЛYЖБУ ПРОСИВСЯ З ПЕРШОГО ДНЯ

Війна застала чоловіка вдома. І хоч по життю він не був надто впертим, та справжній вольовий характер проявив, коли росія вторглася в Україну. Хоч доброго здоров’я не мав, та з перших днів пішов проситися у військкомат, щоб його мобілізували. Охочих боронити країну від ворога тоді було багато. І йому кожного разу відмовляли. Та врешті-решт 13 лютого 2023 року мобілізували, і його бажання бути корисним країні таки здійснилося. Спочатку були навчання в навчальному центрі неподалік від Володимира. Далі за розподіленням потрапив у кулеметний взвод стрілецької роти 417-го oкремого стрiлецького батaльйону. Згодом він відійшов у підпорядкування 33-ї окрeмої механізованої бригади, нині – це частина 20-го aрмійського корпусу.

Підрозділ, у якому ніс службу наш земляк, працював на Зaпорізькому напрямку. З жовтня 2023-го по лютий 2024-го року бійці підрозділу тримали оборону у Василівському та Пологівському районах. Вячеслав Філіпчук брав участь у всіх необхідних заходах для забезпечення оборони України у цій місцевості.

Людмила дуже добре пам’ятає останню розмову з чоловіком. Це було 2 лютого 2024 року. Він цілком серйозно запитав у неї, чи не покине вона його, якщо він повернеться додому з інвалідністю. Вона перевела його слова на жарт і сказала, що чекає на нього вдома з перемогою та що все обов’язково буде добре, що не треба зациклюватися на поганому. Просила, щоб не геройствував, раптом щось, то краще утікав, аби не потрапити під ворожий приціл.

ЗАГИНУВ РАЗОМ З ПОБРАТИМОМ ІЗ ДУБЕЧНОГО. БУВ БІЛЬШЕ ДВОХ РОКІВ ЗНИКЛИЙ БЕЗВІСТИ

3 лютого Вячеслав разом з двома побратимами пішов на чергове завдання. Казав, що мають повернутися через десять днів. 13 лютого їх не вивели. Зв’язку не було. У серці Людмили оселилася тривога. До пошуку будь-якої інформації долучилася донька Катерина. Вона – oфіцер ЗСУ. І лише через кілька днів стало відомо, що 15 лютого ворог завдав важкого обстрілу по позиції, де стояли хлопці. Згодом Людмилі принесли сповіщення, що чоловік зник безвісти. Подальша його доля була невідома. Сестра Світлана здала зразки ДНК.

Рідні усіх трьох бійців, які тоді не повернулися з позиції, шукали скрізь, де тільки можна було подати якусь інформацію. Через певний час у мережі з’явився відео-запис з російського полону, на якому впізнали третього побратима. Зажевріла надія, що й Вячеслав Філіпчук, і Іван Липка теж у російській неволі. І хоч військові казали Людмилі, що вона мусить бути готовою до всього, та вірити в загибель чоловіка жінка вперто не хотіла.20 липня 2025 року надійшло сповіщення про підтвердження загибелі Івана Липки. Через кілька днів Дубечненська громада попрощалася зі своїм Героєм. Надії ставало все менше.

На початку 2026 року рідним повідомили про попередній збіг ДНК-зразків із зразками сестри та призначення повторної експертизи. 30 квітня зафіксували повторний збіг зразків ДНК, що свідчило про те, що помилки бути не може. 20 травня Людмилі Тимощенко надіслали постанову про підтвердження загибелі її чоловіка. А 25 травня принесли офіційне сповіщення про загибель. Згідно з документами, Вячеслав Філіпчук загинув 15 лютого 2024 року. В Україну його тіло повернулося під час репатріаційних заходів і з 25 березня 2025 року воно перебувало у Харківському обласному бюро експертизи. Відтоді фахівці розпочали заходи з ідентифікації тіла військовослужбовця.

ОСТАННЯ ДОРОГА ДОДОМУ

27 травня востаннє Вячеслав Філіпчук повернувся на рідну землю. Надвечір місія «На щиті» доставила його тіло у Ратне. У кишені так і лежав маленький молитовник, з яким він незмінно ходив на позиції. А ще був наручний годинник і плетена зелено-коричнева стрічечка на зап’ясті. Довгою колоною автомобілів односельчан, знайомих і просто небайдужих людей простелилася остання дорога додому мужнього і водночас простого захисника.

28 травня воїна Вячеслава відспівали священники Ратнівського благочиння в Іоанно-Богословському храмі с. Заброди. У селі його пам’ятали і завжди пам’ятатимуть добрим, надійним, щирим і відповідальним, а ще щиро усміхненим і позитивним. Таким він був за життя, таким назавжди залишиться у серцях односельчан.

Дружина загиблого Людмила з трепетом у голосі дякує усім, хто у важкий час був і є з нею.

ПРОСТІ ЛЮДИ З ОСОБЛИВИМИ РОЛЯМИ

Війна докорінно змінила життя усіх без винятку українців. Багато родичів і людей з найближчого оточення Людмили пішло боронити країну. росіяни вбили її племінника під час окупації Київщини. Нині на захисті Батьківщини – родичі Вячеслава. І сам він склав голову за те, щоб ми тут, на Волині, не знали, що таке безжальна війна. За час, поки чоловік був на фронті, а потім – зниклий безвісти, вона опанувала чоловічу роботу. Сама їздить трактором, оре, оборює картоплю, коле дрова, хоч все більше даються взнаки хвороби, отримані внаслідок участі в ліквідації аварії на ЧАЕС. Ліквідатори своїми простими, але життєво необхідними вчинками воювали з невидимою, але смертельною радіацією. І серед них була Людмила. Вона каже, що це теж була своєрідна війна, але не така болюча. А її чоловік загинув під час війни фізичної, яку росія-агресор розгорнула на українській землі. Обом цим людям належить виняткова роль в історії України. Так хочеться, щоб їхні зусилля були немарними, щоб врешті-решт війна скінчилася та запанував такий омріяний і вистражданий мільйонами українців мир. Мабуть, це єдине, чого сьогодні нам усім без винятку треба.

Марія ЛЯХ

Читайте також:

• Вважав себе щасливчиком після Курської операції: спогади рідних про воїна Петра Виндюка з Волині
• Повернувся «на щиті» майже через два роки після загибелі. Історія Героя з Волині Андрія Оніщука
• «Про те, що сам пішов по повістку, дізналася після загибелі». Спогади про полеглого воїна з Волині