Понад 40 років працював в освіті, 21 рік був директором ліцею: історія знаного вчителя з Волині

Робота була для нього не просто професією чи посадою. Вона стала способом життя, звичкою думати наперед і постійно відчувати відповідальність за школу, дітей, педагогічний колектив. Навіть прогулюючись лісом у пошуках грибів чи сидячи з вудкою на березі водойми, він подумки повертався до школи, аналізував зроблене, планував майбутнє, міркував, що ще можна покращити. Історію вчителя з Волині пишуть на сайті «Нове життя» - новини Любешівщини».

Навіть нині, коли вже офіційно завершив трудову діяльність і передав кермо молодшим, Віктор Олександрович нерідко заходить на шкільне подвір’я. Не тому, що не може відпустити роботу, а тому, що школа давно стала частиною його самого. Тут залишилися роки життя, сотні людських історій, тисячі дитячих усмішок, безсонні ночі перед перевірками, переживання за кожен клас, кожного вчителя й кожного учня.

У Любешівській громаді Віктора Дубка знають як одного з корифеїв освітянської галузі –вимогливого, принципового, відповідального керівника, мудрого наставника для молодих учителів. Та за посадою, документами й численними наказами завжди стояла звичайна людина зі своїми переживаннями, випробуваннями, радощами й мріями.

Народився він у селі Седлище. Дитинство не було легким. Коли хлопець навчався у четвертому класі, не стало батька. Відтоді мама самотужки виховувала двох дітей, працюючи в колгоспі. Попри непрості життєві обставини, вона зуміла прищепити дітям любов до праці, відповідальність і повагу до знань. Син і донька згодом обрали педагогічну освіту.

Перед вступом до вищого навчального закладу Віктор Олександрович пройшов дворічну службу в армії. А вже потім були студентські роки у Луцькому педагогічному інституті, де навчався на історичному факультеті.

– Я був старший, тому постійно старався десь підзаробити. Мамі було нелегко навчати двох дітей. Але студентські роки – то особливий час. Бувало і легко, бувало й важко, та в будь-якому разі це назабутній період життя, – пригадує він.

Після закінчення навчання молодого спеціаліста направили працювати в Дольську школу. Усміхаючись, тепер він називає себе тодішнім «універсальним солдатом», адже викладав не лише історію, а й географію, біологію та навіть німецьку мову.

Вже наступного року йому запропонували перейти до Угриничівської восьмирічної школи не лише вчителем історії, а й директором. Було це у 1983 році. Молодий, енергійний, сповнений бажання працювати, він прийняв цей виклик і розпочав свою довгу директорську дорогу.

Саме в Угриничах доля приготувала йому ще один подарунок. Тут він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Наталією, яка там працювала вчителькою. Так професійний шлях несподівано переплівся з особистим, а школа стала не лише місцем роботи, а й місцем, де народилася сім’я.

Не всі сторінки трудової біографії були пов’язані винятково зі школою. У трудовій книжці Віктора Дубка є запис і про роботу начальником відділу культури, де він пропрацював чотири роки. Проте зрештою доля знову повернула його до освіти.

У 2005 році Віктор Олександрович очолив школу у Любешові, яким керував до травня 2026-го. Це були роки постійних змін, реформ, оновлення освітнього законодавства, нових викликів і відповідальності. Змінювалися назви навчального закладу, навчальні програми, покоління школярів, а незмінним залишався директор, який щоосені зустрічав нових першокласників, а навесні проводжав у доросле життя випускників.

Бути директором великої школи – це набагато більше, ніж просто керувати колективом.

– Директор насамперед має бути хорошим адміністратором. Треба вміти організувати роботу, керувати людьми, контролювати процеси, приймати рішення й відповідати за них, — переконаний Віктор Дубко.

Про свої професійні досягнення він говорить стримано, без зайвої гучності. Та все ж є результат, який вважає особливо важливим.

– Я вийшов на пенсію з чистою совістю. Ми успішно пройшли інституційний аудит Державної служби якості освіти. Хотів завершити цю справу до кінця – і вдалося. Маємо три оцінки «відмінно» й одну «достатньо». Це хороший результат для всього колективу, – ділиться Віктор Дубко.За десятиліття роботи він переконався, що найважливіше у професії – не посада, а принцип – завжди залишатися людиною.

Озираючись назад, Віктор Олександрович зізнається, що роки промайнули надзвичайно швидко.

– Зараз здається, ніби все було зовсім недавно. Але ні про що не шкодую. Моє життя склалося саме так, як мало бути.

Разом із дружиною Наталією вони багато років працювали в одному навчальному закладі. Робочі питання нерідко продовжувалися і вдома, адже обидва жили своєю професією. Виховали сина й доньку, дали їм хорошу освіту, хоча жоден із них педагогічний шлях не обрав.

Нині найбільшою радістю для подружжя є дві внучки.

– Ми так своїх дітей не любили, як зараз любимо внучок, – із теплою усмішкою говорить дідусь. – Тоді весь час займала робота, а тепер хочеться надолужити те, чого колись не вистачало.

Коли ж випадає вільна хвилина, Віктор Олександрович вирушає туди, де знаходить внутрішній спокій, – до лісу або на риболовлю. Ці захоплення стали його особливим способом відновлювати сили, слухати природу й залишатися наодинці з власними думками.

Сьогодні, коли за плечима залишилися десятиліття роботи в освіті, Віктор Олександрович може спокійно озирнутися на пройдений шлях. За цей час змінювалися школи, освітні підходи, покоління учнів і педагогів, однак незмінним залишалося його ставлення до справи, якій він присвятив значну частину життя.

Він залишив після себе не лише записи у трудовій книжці чи управлінські рішення, а й учнів, колег, родину та людей, з якими перетнулися його професійна й життєва дороги. І, мабуть, саме це є найважливішим підсумком багаторічної роботи, адже педагогіка – це не лише професія, а частина життя, яка не закінчується разом із виходом на пенсію.

Мирослава Струк.

Читайте також:

• 80 років - з любов’ю до людей і рідного краю: на Волині привітали ювіляра
• У Луцьку привітали освітян із професійним святом: кому вручили нагороди
• Виховала чотирьох дітей і стала наставницею для поколінь: довгожителька з Волині відзначила 95-річчя