Рік і чотири місяці вважався зниклим безвісти: захисник з Волині Олександр Омелянчук повернувся за обміном загиблими

Від моменту його зaгибелі 29 листопада 2024 року до повернення додому пройшов рік і чотири місяці. Це був час великої надії і сподівання рідних на те, що їхній Саша знайдеться живим. Та, на жаль, 30 березня батькам повідомили, що їхній син загинув під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Кругленьке Суджaнського району Кyрської області 29 листопада 2024 року, розповідає газета Ратнівщина.

БУВ НЕЗАМІННОЮ ПОМІЧЧЮ БАТЬКАМ

Про життя і службу цього ще зовсім юного бійця розповіла його мама Тетяна Леонідівна Омелянчук. Йому було лише 22 роки. Саша народився у сім’ї Олександра Федоровича і Тетяни Леонідівни Омелянчуків у Домановому. Був первістком. Коли з’явилася на світ донечка Анастасія, йому було три з половиною роки. Але змалечку він проявляв неабияку відповідальність і небайдужість до рідних.

Тетяна каже, що добре пам’ятає, яким Сашко був спостережливим. Коли була маленькою донечка Настя, мама ішла поратися по господарству, а з сестричкою залишався Саша. Коли вона поверталася додому і бачила, що донька спить, син біг до неї і казав: «Мамо, Настя заснула. Я її вже перехрестив. Ви не хрестіть!» А в Омелянчуків з покоління в покоління передавалася традиція осінити дитя хресним знаменням, коли воно засинало. Так робила бабуся Тетяни, мама, так і вона робила. А він бачив і наслідував.

Трохи згодом родину поповнила донька Єлизавета. Відповідальності в Олександра стало ще більше. Часом дівчата жалілися батькам, що брат їх то заставляє щось робити, то ображає. Але зараз із вдячністю пригадують той «золотий» період, коли були дітьми. У підлітковому віці Сашко навчився доїти корову.

Коли батьки йшли за чорницями до лісу, він був «за старшого». Удень корову треба було загнати у хлів та подоїти, а після обіду вигнати знову на пасовище. І з цією роботою він відмінно справлявся.

У школу Олександр пішов одразу у Млинове. Навчався досить добре. І зараз люди про нього гарно відгукуються. Після закінчення 9 класів у Млиновому продовжив навчання у 10-у і 11-у класах у Кортелісах. А далі став студентом Луцького вищого професійного училища архітектури і будівництва. Здобув фах маляра-лицювальника, плиточника.

«МАМ, НА ВСЕ ВОЛЯ БОЖА!»

29 серпня 2020 року Олександрові виповнилося 18 років і він одразу сказав батькам, що піде служити на строкову службу, що ховатися і уникати її точно не буде. 7 жовтня почалися для хлопця будні строкової служби. Він потрапив на Житомирщину, в Новоівницьке. Слyжив у роті охорони.

Так пройшло майже півтора року «стрoчки». Хлопець уже уявляв собі демобілізацію, яка мала бути у квітні, але 24 лютого 2022 року розпочалася повномасштабна війна. По закінченню строкової служби хлопцям запропонували йти на контракт, обіцяли службу в тиловій частині. І він погодився.

У розмові з матір’ю тільки сказав: «Мам, на все воля Божа!» Та й батьки не наполягали дуже сильно на протилежному, бо у всьому в житті покладаються на Божий промисел. І дійсно досить довгий час Олександр з побратимами чергували на охороні якихось об’єктів. У сім’ї жартували, що Саша міндобриво охороняє. 2 грудня 2023 року бійця нагородили заохочувальною відзнакою командування сuл логістики Збройних Сил України «Хрест логістики».

У лютому 2024 року Саші дали відпустку. Він приїхав додому і радів звичайному борщеві і шкваркам. Мама каже, що до їжі був невибагливий – аби якийсь борщ і шкварка. Тетяна і зараз відчуває ті емоції, як він, бувало, пройдеться по хаті, прийде до неї, обійме, поцілує у волосся із простим, але таким дорогим словом: «Мамко…»

«ДО ДЗВІНОЧКА! З БОГОМ!»

Влітку 2024 року, у серпні Олександра Омелянчука разом із побратимами відправили на тримісячну ротацію на Харківщину. Після успішного повернення із зони бойових дій у жовтні він очікував відпустку. Мама каже, що анонсував, що приїде не сам, а з дівчиною. І, можливо, вона стане їхньою невісткою. А 6 листопада подзвонив і сказав, що відпустки їм не дають. Навпаки відправляють на Сумщину для ведення активних бойових дій. Тетяна з донькою вирішили провідати його у частині.

- Ми поїхали на Житомирщину, побули, скільки можна було. Він проводив нас на маршрутку, обійняв і сказав: «Мамо, пробачте мені». - Я кажу: «Сину, ти прощаєшся з нами чи що?» - «Ні я просто прошу у вас пробачення»…

Невдовзі Олександра з побратимами перевели на Сyмщину. У підрозділі, який кинули на останнє в житті завдання у Суджанському районі на Курському напрямку, було шість бійців. Олександр був наймолодшим.

- 24 листопада я прийшла з церкви, - пригадує Тетяна Леонідівна. - То була неділя. Зазвичай він нам щовечора писав. Як правило, повідомлення були типу «Все добре. Приїхали з роботи». А це Саша (тато) і Ліза були якісь сумні. Я зрозуміла, що щось не так. Саша (син) повідомив, що їх відправляють на позицію. Телефонів там не буде. Нам писатимуть, чи з ним усе добре. Ми, як завжди, поблагословили сина словами: «Хай хранить тебе Господь, Матінка Божа і всі святі. До дзвіночка. З Богом!»

Та дзвіночка від сина так і не дочекалися. 4 грудня їм повідомили, що Олександр зник безвісти. І з тих пір більше не було відомо нічого. Рідні перебирали в головах купу можливих версій – поранений, полонений. Але гнали від себе припущення, що загиблий. Приєдналися у чати пошуку таких бійців, як їхній син. Дані про нього передали навіть турецькому омбудсмену, який дуже допомагає у пошуку полонених військових українців.

В УКРАЇНУ ПОВЕРНУВСЯ ЗА OБМІНОМ ЗАГИБЛИМИ

Цього року 21 березня Омелянчуки дізналися, що збіглися ДHК-зразки тіла побратима, з яким Саша був на завданні. Тоді вони разом були в Житомирі на акції-нагадуванні про військових. Вона була чи не наймасштабнішою в Україні. Учасники розгорнули прапор України довжиною 380 метрів. На ньому вмістилося 12 600 фотографій захисників, доля яких невідома. Пісні про долю матерів, дітей, дружин зниклих і полонених розчулили до глибини душі згорьовану матір і вона в той день сказала: «Я більше на такі акції не поїду!»

А вийшло так, що більше вже не треба буде їхати. За кілька днів, 30 березня підтвердилася загибель Олександра Омелянчука. До Тетяни подзвонив слідчий із Черкас і повідомив про збіг ДНК та про можливість приїхати рідним на впізнання.

ВПІЗНАЛИ ЗА ХРЕСТИКОМ

Світ рухнув у батьків з-під ніг. Панічно вони почали шукати авто, щоб забрати тіло сина додому. І згодилися місцеві хлопці. Хворі, але відмовити згорьованій родині не змогли. Тетяна зауважує, що в таких ситуаціях наші люди настільки відгукуються на чужу біду, що навіть хворі готові пожертвувати своїм здоров’ям і часом, але щоб допомогти і полегшити біль. Увечері 3 квітня виїхали з Доманового, а вже на ранок були в Черкасах. До останнього мама сподівалася, що її дитина жива. Але напис на внутрішньому боці куртки «Омелянчук» та хрестик… хрестик її Саші. Сумніви розвіялися.

- Не хотілося вірити, що то він. Тіло змінилося за стільки часу. Це війна і не хочеться, щоб замість його був хтось інший. Хай чужі діти живуть. Але то був Сашин хрестик… - ділиться наболілим мати.

Приголомшена, вона хотіла забрати тіло сина одразу додому, але слідчий переконав не робити поспішних вчинків. Краще почекати, щоб його привезли, як належить. І вона погодилася.

ТРЬОХ ПОХОВАЛИ, ДОЛЯ ЩЕ ТРЬОХ – НЕВІДОМА

Уже із документів слідства з’ясувалося, що тоді, 29 листопада, був сильний артилерійський обстріл. Саша і хлопці, з якими був на позиціях, загинули. Ідентифікація Романа із Житомирської області відбулася за кілька днів до сповіщення про Олександра. А буквально через десять днів після їхніх подій повідомили про збір ДНК ще одного побратима Сергія з тієї ж позиції. 14 квітня його поховали на Полтавщині. Доля ще трьох побратимів досі невідома.

В Україну тіла повернулися по обміну загиблими у червні 2025 року. А в серпні їх розподілили у різні морги. Весь цей час вони зберігалися в рефрежираторах.

7 квітня пізно ввечері, на свято Благовіщення Пресвятої Богородиці, тіло Олександра доставили до Ратного. 8 квітня вранці колона автомобілів і мотоциклів простягнулася на сотні метрів у напрямку до Доманового. Колись так гучно і з увімкненими сигналами їхали на весілля. Нині ж у тиші і скорботі з прапорами везли додому загиблого бійця.

8 квітня його відспівали настоятель Свято-Микитівського храму с. Доманове протоієрей Микола Горун, настоятель Свято-Іллінського храму с. Млинове протоієрей Анатолій Базака та настоятель храму святих мучениць Віри, Надії, Любові і матері їхньої Софії с. Височне протоієрей Богдан Подвальний.

Хвоєю і первоцвітом простелили останню стежку у житті хлопчини. У той же день похорону сестрі Анастасії наснилося, що голос Саші з білого туману промовив: «До дзвіночка! З Богом!»

НАЙГІРШЕ ТИМ, ХТО ЩЕ ЧЕКАЄ

Час, коли рідні не мали жодної звісточки про Олександра, дуже вплинув на них емоційно. Вони рік і чотири місяці жили з великою надією і вірою в те, що він знайдеться живим. Молилися, як уміли, подавали записки за Олександра і надіялися на диво. І навіть зараз, коли ця історія вже закінчилася трагічно, вони дякують Богові за те, що тіло Сашка більше не поневіряється на землі.

Воно віднайшло вічний спочинок у рідній землі. І як би боляче їм сьогодні не було, та дякують Богові за подаровану милість – до Великодня вони поховали свого Сашу. Їхні душі більше не терзають думки, де він і чи повернеться додому бодай частиночка його тіла. У них тепер не найбільша біда.

Найгірше тим, кажуть, хто так за довгі роки і не дочекався додому своїх синів із війни.

Олександр прожив дуже коротке життя. Будував плани. Тато Олександр Федорович мріяв, що прийде Сашко додому і будуть разом робити ремонт у будинку, бо ж обоє вони – будівельники. Та не склалося. Сестрам Насті і Лізі лише 19 і 12 років. Але дівчата завжди пам’ятатимуть приклад і наставництво старшого брата, який був для них авторитетом. Він загинув, щоб спокій і мир панували на нашій українській землі. 

Марія ЛЯХ

Читайте також: 

• «Рому і ще двох вели в полон. Але не довели...»: воїн-патріот з Волині назавжди залишився 19-річним
• Великдень зі сльозами: спогади про захисника з Волині, який місяць боровся за життя
• Герою назавжди 51 рік: історія загиблого захисника з Волині Петра Осадчука