Історія сержанта з Володимира Володимира Пойди, який став на захист України після 57 років життя

Майже 40 років трудового стажу, більшість з яких на будівництві. У Володимирі й нині стоять будівлі, у які вкладені його праця, сила й душа: дев’ятиповерхівка біля гуртожитку педколеджу, Володимирська спеціальна школа Волинської обласної ради, будинки у колишньому парку Гагаріна. Його руки вміли все: вставляти вікна та двері, накривати дахи, укладати бруківку, зокрема завжди з гордістю згадував викладену бруківку у вигляді вишиванки у парку Слов’янському та облаштовану територію біля пам’ятника княжичам Данилу та Васильку.

Про таких кажуть — майстер із золотими руками. А він просто добросовісно та професійно виконував свою справу, не чекаючи гучних слів чи похвали. Робота будівельника вимагала витривалості, сили й здоров’я, неодноразово у дощ та мороз доводилося працювати на вулиці, аби вчасно виконати замовлення.

Сержанту номеру обслуги 1 мінометного взводу 2 мінометної батареї мотопіхотного батальйону 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого Володимиру Пойді (позивний «Сват», що означає — поважний) було майже 57, коли отримав повістку. А вже за кілька днів проходив навчання на полігоні.

Дружина Оксана згадує: спершу чоловіка готували на водія, але на сході став мінометником. Так будівельник, який усе життя зводив і творив, вирушив туди, де довелося боронити рідну землю від руйнування.

Останнє бойове завдання будівельника з Волині, який став на захист країни майже у 57 років

9 травня – дата, яка двічі поверталася у його долю

Володимир Пойда народився 26 квітня 1967 року у селі Білин Ковельського району. У сім’ї зростав разом зі старшою сестрою Надією. Його батьки були простими трудівниками: батько працював на залізниці, мама — у колгоспі. Змалку Володимир зрозумів: нічого у житті не дається легко, хліб і повага до людини здобуваються важкою працею, тож і сам ніколи не шукав легких доріг.

Після школи пішов працювати на залізницю. Потім була армія. Службу проходив у далекому Туркменському військовому окрузі — у місті Термез, поруч через річку був Афганістан, де йшла запекла війна.

«9 травня був призваний на строкову службу, і саме у цей день через десятки років чоловік пішов на своє останнє бойове завдання», — розповідає дружина Оксана.

У ті роки в Туркменії готували солдатів радянської армії до війни в Афганістані. Щодня поруч були тривога та невідомість. На щастя, Володимир туди не потрапив — їх залишили у частині навчати новобранців. Два роки служби минули без відпусток, без батьківських посилок. Повернувшись додому, працював на будовах, у Держлісгоспі, серед людей, які знали його як чесного, надійного й працьовитого чоловіка.

«Ми познайомилися, коли я, випускниця педагогічного училища ім. А. Ю. Кримського (нині педколедж), приїхала за направленням у його село працювати вихователькою дитячого садка, — згадує Оксана. — Через півтора року одружилися. У 1992 році в подружжя народилася донька Наталія».

90-ті роки — час, коли багато людей втрачали роботу. У селі перестав працювати дитячий садок, а через декілька років Оксана потрапила під скорочення, і з донькою переїхала у Володимир до батьків. Чоловік певний час працював у Ковелі. Потім він перебрався до сім’ї та влаштувався на ТзОВ «Завод будівельних конструкцій».

Працював багато років, сумлінно й віддано, заслуживши повагу керівництва та колег. Упродовж цього періоду сім’я поповнилась ще на одну донечку — Юлію. Згодом Володимир перейшов на ПП «Ліски-Буд». За працелюбність, відповідальність і вміння вести за собою інших його призначили бригадиром. Однак це не означало, що лише керував бригадою, бо працював на рівні з усіма, оскільки не міг інакше.

«Для мене, — каже дружина, — він був усім: чоловіком, другом, порадником та помічником. І в одну мить усе це зникло. Життя несправедливе, коли забирає таких людей. Він був люблячим, щедрим батьком. Дуже переживав, коли доньки хворіли, чи у них щось не вдавалося. І щиро радів їхнім успіхам. Підтримував як міг, намагався дати все, аби вони росли в любові та достатку. Заради сім’ї працював без відпочинку, не шкодуючи сил, навіть у найважчі часи залишався тим, хто тримав родину разом — своєю працею, відповідальністю та любов’ю».

Попри відсутність профільної освіти, розумівся на будові не гірше за дипломованих спеціалістів

Володимир не закінчував спеціальних навчальних закладів, але в будівництві розумівся не гірше за тих, хто мав дипломи. Досвід, набутий роками праці й природне чуття справи робили його справжнім фахівцем. До його думки прислухалися, бо умів бачити те, що не завжди помічали інші, і знаходити правильні, інколи нестандартні рішення, що обдумувалися ним упродовж ночі. Він жив роботою.

«Чоловік не любив свят, бо не знав, куди себе подіти. Відпочинок, що приносив йому задоволення, — риболовля та мисливство. Як тільки випадала нагода, чи то влітку, чи взимку, з друзями їздив на річки та озера. Там відпочивав від щоденної метушні та фізичної втоми. Серед води, очеретів і лісової тиші, ніби набирався сили. А в сезон полювання йшов до лісу, який любив та знав ще змолоду. Любив природу по-справжньому — не заради здобичі чи азарту, а за можливість побути наодинці з думками, послухати тишу, відчути спокій.

18 березня 2024 року Володимир отримав повістку. Спочатку був полігон, де проходив навчання та підготовку. Згодом у складі підрозділу вирушив у район виконання бойових дій – Куп’янський район.

«У довгоочікувану відпустку приїхав через рік та місяць, — зі смутком згадує Оксана. — Тоді так гарно цвіли вишні. Його раді були бачити рідні, куми, сусіди, колеги. За нього щиро раділи побратими. У ці дні святкували Великдень, провідну неділю та його день народження. Ніхто навіть подумати не міг, що це — остання зустріч».

У ті дні він поспішав вирішити усі справи, зустрітися з друзями, і відіспатися. А вже 3 травня родина знову проводжала Володимира на війну. Проводжала з тривогою, молитвою й надією, що незабаром повернеться додому живим. Та доля, на превеликий жаль, розпорядилася інакше.

9 травня він заступив на своє останнє бойове завдання. 30 травня 2025 року ще телефоном спілкувався з рідними та обіцяв передзвонити, щойно з’явиться можливість. Наступного дня зв’язок обірвався назавжди. Це сталося в районі населеного пункту Вільшана Куп’янського району Харківської області.

Зі слів побратимів, напередодні ворог скинув листівки з вимогою здатися. Та коли зрозумів, що погрози не подіяли, почав інтенсивно обстрілювати позиції. Одна з мін зруйнувала бліндаж. Основний удар припав на Володимира. Хлопці намагалися врятувати його життя, але поранення виявилося вкрай важким. В останні миті він усе розумів. І, як розповідають побратими, мовчазним поглядом ніби попрощався — без страху, з гіркою тишею людини, яка до кінця виконала свій обов’язок.

«Я постійно чекала на дзвінок, сподівалася, що, імовірно, через обстріли немає зв’язку, оскільки розуміла, де знаходиться чоловік, — тихо згадує Оксана. — 9 червня, у двері подзвонили. Коли відчинила, побачила представників ТЦК…»

Наснився на сороковий день після загибелі, й повідомив, що має йти

Відтоді почалися довгі дні невідомості. Статус «зниклий безвісти» розривав серце. Жінка шукала будь-яку інформацію, телефонувала до командування, але нічого конкретного не почула.

Лише згодом, коли повернули особисті речі Володимира разом із телефоном, знайшла контакти побратимів. Додзвонилася до одного з них — Андрія, котрий розповів, яким був Володимир, і кілька разів вибачався, що не вберіг його. Далі було тривале і важке чекання. 10 вересня стало відомо, що тіло Володимира вдалося евакуювати.

«Я буду вдячна до кінця своїх днів Андрію з Тернополя та Олександру з Кропивницького, які були з моїм Володею у той фатальний день, за людяність, розуміння та повагу до нього, — говорить Оксана. — Вдячна усім, хто причетний до повернення додому чоловіка та батька. Хто зробив все можливе та неможливе у тих пекельних умовах, аби він не залишився там, а був гідно похований, і знайшов душевний спокій».

Володимир був добрим, відповідальним, надійним — таким, до якого люди тягнулися. Знаходив спільну мову як з молодими, так і старшими. У війську до нього особливо горнулися молодші бійці: бачили в ньому мудрість, опору, спокій і батьківську турботу.

Навіть у складних умовах війни умів залишатися людиною, до якої йшли за порадою чи простим добрим словом. Дзвонили йому навіть тоді, коли перебував у відпустці, бо знали: вислухає, підтримає, допоможе. Він ніколи не відмовлявся йти на позиції, навіть коли міг залишитися осторонь.

«Знав особисто, був порядним військовим», — написав побратим у соцмережах.

«У перші місяці після загибелі Володимир часто снився, і сниться дотепер, — каже Оксана. — А напередодні сороковин наснився особливий сон: ніби ми обоє вдома, і я ділюся планами на середу, а чоловік, усміхаючись, відповідає: «Ще й я їду…»

23 листопада 2025 року Володимир Пойда знайшов вічний спочинок на Федорівському кладовищі, неподалік Алеї Слави.

«Я не хотіла ховати його там, разом з усіма, — говорить Оксана. — Моє місце поруч із ним. Та й він ніколи не прагнув бути героєм, тим більше такою ціною…»

Воїн нагороджений медаллю «Ветеран війни – учасник бойових дій». У нього залишилися дружина, доньки та сестра.