За тиждень до загибелі дізнався про вагітність дружини, а після смерті приніс подарунки для донечки: історія Героя з Волині Руслана Рябого

Солдат 21-го окремого батальйону спеціального призначення, окремої президентської бригади імені гетьмана Богдана Хмельницького Руслан Рябий народився 20 вересня 1985 року у селі Скриголово Берестечківської громади району. Загинув 23 червня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу с. Красногорівка Донецької області.

Руслану було лише пів року, коли він втратив батька. Відтоді всі турботи про родину лягли на плечі матері, яка самотужки виховувала трьох дітей — сина і двох доньок. Хлопець рано подорослішав, адже розумів: у господарстві потрібні чоловічі руки. Тож змалку вчився робити все — від роботи на городі до хатніх справ. Після закінчення школи вступив до ВПУ, де здобув фах тракториста, а згодом опанував і професію газозварювальника.

Відслужив строкову службу, де здобув навички керування важкою технікою та став командиром танка. Після повернення з війська поринув у роботу — займався ремонтами будинків. У пошуках заробітку їздив за кордон, де його знання й уміння стали у пригоді. Улюбленим захопленням був волейбол, чоловік взагалі любив спорт, але надавав перевагу саме цій грі.

«Дорогою син поцікався, чи не хоче Руслан бути татом»

Історія знайомства Руслана та Наталі бере початок ще зі шкільних років. Вони навчалися в одній школі, щоправда, Руслан був старшим. Згодом їхні життєві дороги розійшлися. Наталя вийшла заміж і народила двох синів — Юрія та Андрія. Та сімейне життя не склалося, і вона залишилася сама з маленькими дітьми, яким тоді було лише два-три роки.

Якось на Різдво вона отримала від Руслана повідомлення з привітанням. У розмові він обережно поцікавився, чи вона вже офіційно розлучена. Згодом, повертаючись із заробітків, приїхав до Наталі в село Миколаїв на Львівщині, де вона тоді гостювала у мами. Вони поговорили, і він запропонував підвезти її з дітьми до Перемиля, де проживала.

Дорогою стався момент, який Наталя згадує з особливим трепетом: молодший Андрій, уважно дивлячись на Руслана, раптом запитав, чи не хоче він бути їхнім татом. Невдовзі Наталя та Руслан одружилися, і він став для хлопців справжнім батьком. А за кілька років у родині народилася донечка — Анна-Марія.

«Чоловік їздив на заробітки, я займалася вихованням дітей та вела господарство, — розповідає Наталя. — Працював у Німеччині. Завдяки золотим рукам і світлій голові здобув авторитет не лише серед колег, а й у працедавця. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, той не хотів відпускати Руслана, навіть пропонував гроші, аби він повернувся, і дуже жалкував за ним».

Загинув за тиждень після звістки про вагітність дружини  

Напередодні повномасштабного російського вторгнення Руслан поїхав до Німеччини, однак уже за кілька днів повернувся додому. Разом із Наталею долучилися до волонтерства, допомагаючи збройним силам. 

У січні 2024 року чоловік отримав повістку. Попри проблеми зі здоров’ям — мав зміщення хребта — та вмовляння дружини скористатися імовірною можливістю залишитися, без вагань став до лав Збройних сил України, сказавши: «Якби хотів сховатися, залишився б закордоном. Ми маємо воювати, інакше російський чобіт завтра буде у нас на порозі».

Спершу були навчання на Яворівському полігоні. Згодом чоловік долучився до батальйону спеціального призначення президентської бригади імені гетьмана Богдана Хмельницького, у складі якого виконував бойові завдання на Донецькому напрямку.

«Руслан завжди давав про себе знати, — розповідає Наталя. — Коли вирушав на позиції, попереджав, що певний час не буде на зв’язку. Під час служби далися взнаки проблеми зі здоров’ям, тож проходив лікування у шпиталі, куди я приїжджала, аби побачитися з ним. Невдовзі дізналася про вагітність і повідомила йому телефоном. Він невимовно зрадів цій звістці. Сказав, що не знає, що буде далі, адже триває війна, але запевнив, що це найрадісніша новина, яка робить його щасливим. А незабаром несподівано приїхав додому — після лікарні, лише на два дні, щоб обійняти усіх. Це була наша остання зустріч: уже за тиждень, 23 червня 2024 року він загинув. Сповіщення принесли представники ТЦК».

Відтоді світ для Наталі розділився на «до» і «після». У «до» — щаслива родина, де панували любов, злагода й повага. Де сини, ніяковіючи, на запитання, кого люблять більше, щиро відповідали: тата, але просили маму не ображатися, бо її також дуже люблять. Де маленька донечка тулилася до батька, коли той повертався із заробітків, і всюди бігала за ним слідом. Де свята й дні народження збирали всю родину за великим столом. Тепер усе це залишилося у спогадах. Єдине, що поєднувало з майбутнім, — нове життя під серцем. Дитина, про яку так мріяв Руслан. Він навіть устиг обрати для неї ім’я — Маргаритка. 

Уві сні приніс подарунки для донечки

У ніч на 30 січня 2025 року в родині з’явилося нове життя — народилася донечка. Ця радісна подія стала промінчиком світла серед непростих випробувань. Привітати матір із народженням малечі прийшли побратими Руслана. Вони принесли не лише подарунки, а й необхідні речі для догляду за немовлям — як знак підтримки, пам’яті та щирої турботи. 

«Я й досі не вірю, що його немає, — з болем говорить жінка. — Та попри втрату намагаюся триматися заради дітей, адже їм не менш важко пережити загибель батька. Особливо хлопчикам…»

Вона зізнається: після трагедії обидва сини замкнулися в собі, стали мовчазнішими, стримують емоції, які важко висловити словами. Материнське серце щодня шукає шляхів, як підтримати їх, повернути відчуття безпеки й віри. Разом із тим, попри гіркий біль утрати, у їхньому домі сьогодні звучить тихий дитячий плач — як нагадування про те, що життя триває, і що навіть у найтемніші часи народжується надія.

«А він мені сниться, — тихо говорить Наталя. — Приходить уві сні й заспокоює. Каже, що все буде добре. А одного разу з’явився не з порожніми руками. Я сиділа на ганку, коли побачила його з великим пакетом. “Ось, приніс подарунки для дитинки”, — сказав, простягаючи його. Я відповіла: “Ліпше б сам допоміг, бо мені дуже важко… Донечка постійно плаче, і я не знаю, що робити”. А він лише сумно мовив: “На жаль, не можу, але незабаром ще подарунки принесу”… — і розчинився».

Згодом Наталя отримала повідомлення: на її ім’я надійшла посилка. Відправник був незнайомий, тож жінка не поспішала йти на пошту. Її приніс додому односельчанин, оскільки вона була оплачена. Коли відкрила, виявилося, що її надіслала громадська організація «Діти героїв». Усередині були іграшки та необхідні речі для малечі. І тоді Наталя, стримуючи сльози, подумала: він дотримав слова. Так її Руслан продовжує дбати про свою донечку, яку так і не встиг побачити — але, здається, продовжує оберігати її навіть звідти, де немає ні болю, ні розлуки.

Руслан Рябий нагороджений орденами «За мужність» ІІІ ст (посмертно) та «Хрест Героя» та святого великомученика Юрія Переможця.

Поховали Героя у селі Перемиль. Йому навіки 38. У нього залишились дружина, діти, матір із сестрами.

Жанна БІЛОЦЬКА

Читайте також: 

• «Завдяки вашому сину багато хлопців залишились живими». Спогади про бойового медика волинської бригади
• «Замість святкування мого ювілею зібралися на сороковини Олександра»: історія полеглого воїна з Волині
• «Збудував дім для сім’ї — але сам у ньому так і не оселився». Спогади про захисника з Волині