«Замість святкування мого ювілею зібралися на сороковини Олександра»: історія полеглого воїна з Волині

Його життя було нерозривно пов’язане з армією. Та за суворим військовим строєм жив чоловік із простими, теплими мріями.

«Якби не війна, Олександр давно був би на пенсії, — з болем згадує дружина Тетяна. — Він був затятим рибалкою. Навіть на фронт узяв із собою вудки, які мені потім повернули побратими. Казав, після війни надолужить усе — відірветься на риболовлі по-справжньому… Але цим мріям, на жаль, не судилося здійснитися».

Олександр народився і виріс у Володимирі. У родині був найстаршим — опорою для молодших сестер Тетяни та Наталі. Навчався у гімназії №2, згодом здобув фах електрика у ПТУ-23 (нині — регіональний фаховий коледж). Після строкової служби у Збройних Силах України вступив до школи прапорщиків і розпочав військову службу, якій присвятив більшу частину свого життя.

«Ми познайомилися з Сашком у Турівці — там, де жили наші бабусі й дідусі, — згадує Тетяна. — Усе почалося з танців у сільському клубі. Там і запримітили одне одного, там зародилося наше кохання».

Симпатія швидко переросла у щире почуття, яке з часом тільки міцнішало. Згодом побралися. У шлюбі народилися двоє синів — Валентин та Владислав. Олександр з усмішкою і теплом часто повторював, що має «двох козаків», якими гордиться.

Життя родини плило звично й розмірено: Тетяна працювала на швейній фабриці, Олександр ніс службу, діти росли й навчалися. Та у 2014 році мирний уклад зруйнувала війна — розпочалася АТО, і Олександр без вагань став до боротьби, виконуючи свій обов’язок перед державою.

Згодом його шлях обрав і старший син Валентин. Він служив поруч із батьком, поєднуючи військову службу з навчанням у виші. Та з часом вирішив змінити своє життя — звільнився й виїхав за кордон. Там перебував до тієї миті, поки повномасштабне вторгнення не покликало його назад додому.

Не вагаючись, Валентин повернувся в Україну і вступив до лав прикордонної служби. Батько намагався переконати служити разом: «Тут спокійніше», — казав Олександр, намагаючись уберегти сина. Але Валентин зробив власний вибір — обравши інший підрозділ, вирушив на схід, де ніс службу з охорони державного кордону.

Зі слів Тетяни, саме війна по-особливому зблизила батька й сина. Вони постійно тримали зв’язок, знаходили спільні теми для розмов, підтримували одне одного. Та війна водночас і жорстоко відбирала у них прості родинні миті.

Олександр так і не зміг бути поруч із сином у день його весілля, що відбулося рік тому. Не судилося йому і розділити радість випускного вечора молодшого Владислава. Ці події, такі важливі для кожного батька, залишилися лише в розповідях і світлинах.

Відпустки були короткими. Упродовж цього часу він намагався встигнути все: обійняти рідних, надолужити розмови, відчути тепло дому. А якось, між буденними розмовами, ніби ненароком, обмовився: хотів би, щоб його поховали з нагородами.

«Я тоді ще обурилась, — пригадує Тетяна. — Чого це ти про таке говориш?»

Вона не хотіла навіть думати про подібне, відганяла думки, як щось далеке й неможливе.

Олександр давав про себе знати майже щодня. Про війну майже не говорив — беріг Тетяну від зайвого болю.

«Воно тобі не треба», — відповідав, коли намагалася розпитати про його будні. Та вона й без слів розуміла: там, де він, — пекло. Особливо після поранення, коли пройшов лікування і реабілітацію, але знову повернувся до побратимів. Однак останнім часом Сашко виглядав виснаженим. Під час відеодзвінків Тетяна все частіше ловила себе на тривожних думках: його погляд був втомлений, а усмішка здавалася натягнутою. Вона помічала кожну дрібницю, кожну зміну, хоч він і намагався цього не показувати, навпаки, тримався і не скаржився, не дозволяв собі слабкості, лише запевняв, що все добре.

Напередодні загибелі вона збирала йому посилку. Усе було майже готове — залишалося купити гарбузове насіння, яке він любив. Востаннє вони говорили 21 січня о 15:15 год. А вже за кілька годин його не стало. Олександр загинув внаслідок прямого влучання ворожого безпілотника.

Про загибель дізналася лише через два дні — від представників ТЦК. Рідні знали раніше, але не наважувалися сказати. Найважчими стали дні очікування, коли тіло залишалося на полі бою — стояли сильні морози, і кожна година тягнулася вічністю. Попри страшну звістку, у серці жевріла надія: а раптом це помилка…

Коли ж Олександра зрештою евакуювали й доправили до Чугуєва, Тетяна разом із сином поїхали на упізнання, щоб не чекати результатів ДНК. Вона не змогла переступити поріг моргу — не вистачило сил. Це зробив син. Саме він підтвердив те, у що так не хотілося вірити. Згодом їй не винесли Сашкові речі, чимало яких купувала сама.

Тетяна розповідає, до офіційної звістки в її серці вже жила тривога, що не відпускала ні на мить. Згодом дізналася: у той самий час це відчував і син. Його раптово проймав холод до кісток, і побратими дивувалися, не розуміючи, що з ним коїться. Наче невидимий зв’язок між рідними відгукнувся болем у ту мить, коли обірвалося життя найдорожчої людини.

Ховали Олександра 2 лютого. Того дня, як і в день його загибелі, стояв пронизливий мороз — ніби сама природа застигла в скорботі.

Тетяна з гіркотою в голосі зізнається: зовсім недавно жила очікуванням — 23 лютого мав стати особливим днем, її ювілеєм. Вона уявляла, як збереться родина, як наповниться сміхом зал, як Олександр обов’язково приїде, як і обіцяв. Навіть почала готуватися — придивлялася до кафе, подумки обирала сукню, намагалася відчути передсвяткову радість. Але водночас щось невидиме ніби стримувало її, не давало повністю поринути в ці приготування, наче серце відчувало біду. І ось замість святкового столу, привітань і обіймів — тиша, сльози й біль. Того самого дня, який мав стати світлим і радісним, родина зібралася зовсім з іншого приводу — на сороковини Олександра.

«Він подзвонив… уві сні, — тихо говорить Тетяна. — Дзвінок був такий справжній, що я прокинулась. У тому сні не було страху — лише відчуття присутності, ніби він поруч, як і раніше».

Наснився він і синові зі словами: «Мені спокійно, коли тобі добре».

Наче хотів заспокоїти, підтримати, дати зрозуміти: навіть по той бік життя він залишається поряд — оберігає, хвилюється, любить.

Тетяна розповідає: увесь час, поки Олександр разом із сином перебували у зоні бойових дій, вони відчували підтримку рідних. Тетянині брат із дружиною, які живуть за кордоном, допомагали всім необхідним — передавали речі, амуніцію. Та найбільше йому запам’ятався, здавалося б, простий, але дуже теплий жест — одного разу вони надіслали йому раків, яких він так любив. Ця увага, ця частинка дому серед війни зворушила його до глибини душі.

Олександр Денисюк був із тих людей, які не звикли скаржитися на життя. Щиро радів, коли вдалося придбати житло для сина і невістки. Здавалося б, попереду ще стільки спокійних років, стільки простого людського щастя… якби не війна. «Влітку мали б відзначати тридцять років спільного життя», — додає Тетяна.

За довгі роки служби Олександр був відзначений численними нагородами та медалями — свідченням його відданості й честі. А після загибелі, на знак глибокої поваги і пам’яті, побратими передали Тетяні особливу річ — викарбуваний на гільзі портрет Олександра. Символ війни, що став символом пам’яті.

Поховали захисника на Алеї слави Федорівського кладовища. У нього залишились дружина, сини та батьки із сестрами.

Жанна БІЛОЦЬКА

Читайте також: 

• Один поліг у бою, другого закатували в полоні: історія братів-Героїв з Волині Василя та Івана Теребейчиків
• Герою назавжди 51 рік: історія загиблого захисника з Волині Петра Осадчука
• У червні мобілізували, а вже у грудні - загинув: історія полеглого Героя з Волині Віктора Калуша, якому навіки 41