Один поліг у бою, другого закатували в полоні: історія братів-Героїв з Волині Василя та Івана Теребейчиків

Спогадами про Героїв поділилася газета «Полісся». 

У родинному гніздечку Теребейчиків народилося дев’ятеро дітей – п’ятеро синів та четверо донечок.

Василь, 3 жовтня 1969 року народження, після закінчення школи відбув строкову службу танкістом, потім пішов навчатися й служити прикордонником на заставу у Ветли. Мав звання прапорщика. У той час паралельно починалася й стежина його сімейного життя з коханою Наталією. Вони в одному селі виросли, на одну дискотеку ходили.

Василь – на п’ять років старший за неї. Покликав дівчину заміж, коли їй було всього дев’ятнадцять. Одружилися 20 листопада 1993-го… Взялися зводити свій дім у рідному Нуйно. Чоловік покинув службу, їздив на заробітки, щоб грошей зібрати. Бо ж ще й син із дочкою підростали. Так Василь навчився різного ремесла: став умільцем і на будівництвах, і в техніці розумівся, і гарно вправлявся з електрогазозварюванням металу.

Діти підросли, пішли на свої хліба. Здавалося б, можна уже трохи розслабитися й спокійніше пожити. Але повномасштабна війна сколихнула Україну. Розпочалася мобілізація…

Насправді троє братів Теребейчиків свого часу одягали військовий однострій та брали до рук зброю через російську загарбницьку політику. І усі троє – уже, на жаль, в могилі. Так, брат Віктор пройшов Афганістан, згодом осів у Липецьку, де кілька літ тому й помер від онкології. На кладовищі рідного села йому встановили пам’ятник, аби було хоч кудись прийти помолитися за упокій.

Іван та Василь були мобілізовані до лав ЗСУ уже під час великої російсько-української війни з різницею у два місяці. Спочатку на фронті зник безвісти Василь, а через чотири тижні шукали вже й Івана

Іван свого часу, ще юним строковиком, забезпечував порядок у Нагірному Карабасі. Із грудня 2022-го був воїном ЗСУ, бійцем 42 ОМБр. У підпорядкуванні 41-ої бригади у березні 2024 року підрозділ Івана виконував завдання в районі Часового Яру. Там нуйнівець із позивним «Краб» потрапив у полон. У рашистській колонії, організованій на Луганщині, його закатували…

А потім ще довго дурили родичів, що він, нібито, живий та пише їм листи з місця ув’язнення. Через рік експертиза підтвердила – одне з тіл, що прибуло взимку на обмін, належить Іванові. У червні 2025-го захисника поховали в рідному селі.

Василь же хотів доєднатися в Збройні сили ще з перших днів повномасштабного вторгнення, але його спочатку не брали за станом здоров’я. А вже 21 лютого 2023-го таки мобілізували. Деякий період служив у Нововолинську, потім у Дніпропетровській області. Звідти його направили навчатися на сапера у Кам’янець-Подільський. Потім він виконував бойові завдання у складі 417-го батальйону 33-ої бригади на Запорізькому напрямку (ділянка Нікополь-Оріхів). На бойових позиціях побратими до нього зверталися «Прапор», посилаючись на військове минуле чоловіка (прапорщика).

– Як тільки чула, що чоловіка будуть кудись далі переводити, то їхала до нього, щоб побачитися, – розповідає Наталія. – У жовтні 2023-го йому дали відпустку. Чоловік ще був удома. А в січні наступного року його перевели в Комишуваху Запорізької області. Це була остання точка, де війна закінчилася для нього. І там я вже не встигла побувати.

Попри те, що був одним із найстарших за віком у підрозділі, побратими шанували Василя за кмітливість, спритність, уміння вислизати з обзору ворога. «Я ж, як вуж!», – не раз сам собі давав оцінку «Прапор» після успішного виконання своїх завдань. А ще після кожного з них телефонував рідним і казав: «Привіт із того світу! Я – живий!».

10 березня 2024-го він востаннє зателефонував дружині Наталії. А 11 березня військкомат вже сповістив Теребейчиків, що Василь зник безвісти у районі Новодарівки Пологівського району – пішов на позиції виставляти міни і не повернувся. А разом із ним на полі бою зникло ще п’ятеро воїнів.

«Почув здалеку автоматну чергу й вибух гранати. Втратив візуальний та радіозв’язок із групою. Мене засік ворог, кулі уже свистіли впритул – був змушений відходити й викликати підмогу», – свідчив у документах справи один із бійців, що прикривав від російських дронів саперів. А насамкінець у свідченнях зазначено, що «факт добровільної здачі в полон або самовільне залишення позицій виключаю».

Після цього там – сіра зона. Довго не було можливості розшукати оборонців – ні живими, ні мертвими. Після кількох репатріацій було підтверджено загибель чотирьох бійців групи. Василь – п’ятий з побратимів.

Василь та Наталія прожили в парі понад три десятиліття. У них двоє дітей та уже троє онуків. Для них цей тиждень надто чорний… Їхня війна для них врешті, закінчилася, але трагедією. Хоч у душі до останнього жевріла крапля надії: а раптом це не він, насправді ще десь живий…

Якраз перед війною взимку Василь Васильович знайшов щеня. Пожалів. Забрав додому, щоб не згинуло від морозів і снігів. Сам вигодував його. «Дивіться, я приніс вам справжнього Боні!», – казав дідусь онучкам, що обожнювали мультфільм про Боні. Три довгих роки не було вдома Василя. Боні вже й забув за той час голос господаря. Та як тільки до рідного двору під’їхав кортеж й винесли домовину із захисником – собака протяжно завив на все село. Упізнав. А за твариною заплакали й односельчани. Василь, все ж таки, уже вдома…

Іванна ГАЙДУЧИК

Читайте також: 

• Захисник з Волині пропав безвісти, а його рідний брат перебуває в полоні
• «Збудував дім для сім’ї — але сам у ньому так і не оселився». Спогади про захисника з Волині
• Пройшов сотні кілометрів на фронті, а смерть зустрів у рідному дворі: Герою з Волині навіки 36 років