Спогади про Героя з Волині Володимир Антонюк

Несподівано та завчасно зупинилося серце 36-річного Героя з села Бузаки Камінь-Каширської громади Володимира Миколайовича Антонюка.

Після трьох літ на фронті Антонюк Володимир Миколайович із села Бузаки був змушений вести ще й особистий бій за життя — уже на лікарняних ліжках. Він пройшов сотні кілометрів бойовими стежками і майже рік боровся зі страшною недугою у госпіталях, а смерть зустрів у рідному дворі, — пише газета Полісся.

Володя мав двох молодших братів. Усі вони зростали під крилом тітоньки Галини разом із її чотирма дітьми. Тата не стало рано. Тож мама була змушена їздити світом, стараючись заробити хоч якусь копійчину для своїх нащадків. Уся рідня жила дружно в одній хаті: разом йшли до школи, разом працювали в полі. І рідні, і двоюрідні брати та сестри підтримували і захищали одне одного. Саме так, у одному з бузаківських дворів, минуло дитинство Володі.

Пройшов сотні кілометрів на фронті, а смерть зустрів у рідному дворі: Герою з Волині навіки 36 років

Він любив малювати, працювати з деревом, займався спортивним туризмом. Був комунікабельним, щедрим, веселим співрозмовником. Згодом вступив до Камінь-Каширського вищого професійного училища, де здобув фах штукатура-будівельника. Працював у сільському виробничому кооперативі в Бузаках, пас корів. У 2014 році остаточно осиротів — пішла з життя мама.

Поліські ліси завжди кликали хлопця по гриби, річка Турія — на риболовлю. Але життя вело далі: Володимир побачив різні куточки України, куди їздив на будівельні роботи, працював кочегаром на базах відпочинку в Буковелі тощо. Згодом зустрів кохання, одружився, певний час жив на Тернопільщині. Бог діточок не послав, а подружня чаша з часом дала тріщину. А тут ще й війна…

Із 16 вересня 2022 року Володимир Антонюк вступив до лав ЗСУ. Став солдатом 156-ої окремої механізованої бригади. Разом із автоматом, на якому було написано «Лютий», боєць отримав і свій позивний. Тож побратими так і зверталися до нього – «Вова Лютий». Бузаківець був помічником гранатометника, далі – гранатометником. Його підрозділ працював переважно на Харківщині та Сумщині, з літа 2025-го – на Покровському напрямку. Саме тоді Володимир почав відчувати недомагання, з’явилися тривожні болі. Тривале виснаження, холод, нерегулярне харчування, стрес і шок від втрат близьких стали каталізатором до страшної хвороби. Наприкінці серпня захисникові діагностували онкологію.

Відтоді боротьба для Володимира Антонюка із передової перейшла у стіни лікарень: операції, хіміотерапія, реабілітація… Сам на сам зі своєю бідою. До останнього сподівався ще повернутися у стрій. Не був демобілізований. Час від часу, між процедурами, Володимир приїздив у рідні Бузаки — вдихнути цілющого повітря свого краю, побути серед близьких.

25 березня 2026 року Володі знову дуже захотілося у Бузаки. Він пройшовся знайомими вулицями, гуляв під весняним сонцем у дворі, де народився і виріс, де минула його юність, де досі живуть найдорожчі йому люди. І раптово згас… Полетів до Бога з найріднішого місця.Із військовими почестями 26 березня воїна поховали на кладовищі у Бузаках – поруч із іншими Героями села.

Іванна ГАЙДУЧИК, село Бузаки.

Читайте також: