Це був його перший вихід на бойові позиції: захисник з Волині загинув, закривши собою побратима

Віктор належав до тих чоловіків, на яких тримається українське село: спокійний, працьовитий, із мозолистими руками, що пахли хлібом і мастилом. Але коли довелося стати на захист Батьківщини, він до останнього подиху залишився вірним своєму головному обов’язку — оберігати життя. Історію захисника з Волині розповідає газета Полісся.

Чоловік служив у 1-й стрілецькій роті 32-го окремого Волинського батальйону НГУ «Спартан». Це був його перший вихід на бойові позиції.

— Він мав іти позаду, а молодий хлопчина — попереду. Але, відчувши небезпеку, Віктор відсторонив побратима і прийняв удар на себе, — так пізніше побратими опишуть його загибель дружині Надії.

Віктор отримав важкі поранення ніг. Його забрали з небезпечної зони, наклали джгути, намагалися врятувати життя… Але, на жаль, дива не сталося. Страшну звістку сім’я Маковецьких отримала вже наступного дня після його першого виходу на позиції.

— Надя, я на Різдво прийду, — казав Віктор, плануючи відвідати рідних. Та не склалося.

— Надя, я на щедрик буду, — знову хотів навідатися додому, але довелося змінювати плани.

— Я на воду вже точно приїду, — переконував дружину, коли вона хотіла їхати до нього на передову.

— І ось… приїхав… “на щиті”, — сповнена болю говорить пані Надія.

За дні очікування загиблого чоловіка вона виплакала всі сльози, але серце й душа так і не знайшли спокою. Для неї Віктор був цілим світом. Їхня історія — як із гарної пісні: сусіди, які покохали одне одного раз і назавжди.

— Ми були справді дві половинки одного цілого. Наша любов з роками лише міцніла, як добре вино, — згадує пані Надія.

Віктор завжди дбав про дружину і дітей, турботливо ставився до всього. Часто казав: «Жінко, я для тебе нічого не шкодую».

Він був добрим, справедливим і безкорисливим.

— Якщо хтось просив допомоги — він ніколи не відмовляв. Усе робив своїми руками: будував, саджав, орав землю, дбав про господарство, дітей і онуків. Він любив просте життя, любив землю, яку обробляв, і людей, з якими ділив радощі й турботи. Він не хотів війни, як і кожен українець, але вона увірвалася в наше життя… Вкрала мою опору, — мовить Надія Маковецька.

Коли її чоловіка мобілізували у червні 2025 року, вона була на заробітках у Польщі. Довелося все залишити й повернутися додому.

— Все відбулося раптово, мобілізували, як то кажуть, з порогу. Вдома залишилася старенька мати…, — розповідає пані Маковецька.

Та Віктор не нарікав. Спочатку служив у Нацгвардії під Луцьком, а згодом, якраз у свій день народження — 27 жовтня — поїхав на навчання до Львова.

Навіть у військовій формі він залишався тим самим Віталькою-господарем. Кожного разу, коли випадала нагода приїхати додому, поспішав допомогти: возив тюки, лагодив техніку, брався до роботи.

Побратими дивувалися: «Спи, Маковецький!», а він лише посміхався: «Не можу, там жінка сама, там діло стоїть». Віктор Миколайович належав до того рідкісного типу чоловіків, чиї руки не знали спочинку. Навіть будучи на службі, він зумів вирватися додому й посіяти свій, як виявилося, останній земний врожай.

— Ще так хотів баньку добудувати. Уже й дах накрив, і двері з вікнами поставив, навіть вагонку власноруч нарізав, щоб оббити всередині… Казав: “Надю, ми з тобою помаленьку все доробимо”. Не встиг. Тепер та вагонка лежить на подвір’ї як німий докір цій проклятій війні, — говорить дружина.

Віктор був надійною опорою для трьох своїх дітей — Вероніки, Марії та Романа. Старша донька подарувала йому радість бути дідусем для Соломійки та Назарчика. Син Роман уже понад чотири роки перебуває за кордоном, і батько дуже сумував за ним, чекаючи на зустріч.Ця весна мала стати для родини Маковецьких часом великої радості. Молодша донька Марія планувала весілля на квітень. Запрошення для батька і матері вже принесли, всі чекали цієї події. Віктор мріяв повести доньку до вінця. Та замість весільного маршу в хаті — чорний смуток.

Хотешів — у скорботі. Односельці зустріли загиблого захисника, але досі не можуть повірити, що більше не побачать Вітальку — саме так по-доброму називали його люди.

Та пам’ять про нього житиме у серцях рідних, друзів і побратимів. У дітях та онуках, у збудованій власними руками хаті, у землі, яку він так любив обробляти.

Бо такі люди не зникають безслідно. Вони залишають після себе любов, працю і приклад справжньої людяності.

А, можливо, колись маленька онука, яка має народитися цієї весни у сім’ї сина Романа, носитиме ім’я, що наснилося його дружині — Віталінка.

— Мені приснився дивний, дуже світлий сон, — ділиться пані Надія. — Ніби ласкаве прохання: Маковецька Віталінка Романівна. Батька ж усі в селі Віталіком кликали… Ми віримо, що його душа повернеться в наш дім разом із цією дівчинкою. Що він продовжуватиметься в ній.

Тетяна ПРИХОДЬКО, село Хотешів.

Читайте також:

• Загинув на позиціях, де двічі за тих же обставин його дивом оминала смерть: спогади про Героя з Волині
• Не встиг побувати у відпустці: спогади про Героя з Волині Юрія Зінчука
• Після успішного завдання побратими натрапили на ворога: спогади про батька трьох дітей, Героя з Волині Сергія Ремінського