Під час останньої розмови попередив: «Там, де я буду, зв’язку може не бути довго». Історія безвісти зниклого воїна з Волині

Солдат обслуги міномета 1-ї окремої бригади спеціального призначення імені Івана Богуна, Ігор Калінський, народився 25 січня 1983 року в Німеччині — далеко від рідної землі, але в родині, для якої військова служба була не просто професією, а покликанням. Саме там, на чужині, у час, коли його батько ніс службу, розпочалася історія життя Ігоря. За два з половиною роки сім’я поповнилася ще одним сином — Денисом, який став для Ігоря не лише братом, а й найближчим другом і підтримкою.

Коріння родини — з поліського міста Коростеня на Житомирщині. Та доля привела їх на Волинь, у місто Володимир, де вони знайшли нову домівку, пустили коріння і пов’язали своє життя із цим краєм. Саме тут формувався характер Ігоря — у поєднанні родинних традицій, любові до Батьківщини й поваги до військової честі.

Мріяв вступити до військового училища                     

Обидва сини Наталії Калінської стали до лав захисників. Молодший, Денис,  служить у складі 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого. Старший, Ігор, проходив службу у 1 окремій бригаді спеціального призначення, що дислокувалася на Житомирщині — там, де осів, будував своє доросле життя. Підрозділ формувався здебільшого з ветеранів АТО — людей, які вже знали ціну свободи й не питали, чи буде важко. Згодом він пройшов шлях визволення  Чернігівщини, Луганщини та Донеччини, тримаючи фронт там, де земля стогнала від вибухів, а кожен день вимірювався не годинами, а втратами й надією.

Так склалося, що Наталія Миколаївна виховувала синів сама.

«Із чоловіком життя не склалося, — ділиться вона. — Я залишилася з дітьми, коли вони були ще зовсім малими». 

Їй довелося бути для хлопців і матір’ю, і опорою, і захистом. Було непросто, але, працюючи бухгалтеркою на пошті, робила все можливе, аби сини ні в чому не почувалися обділеними. 

Після школи Ігор вступив до Оваднівського вищого професійного училища, хоча серцем давно тягнувся до військової справи. Він мріяв про кар’єру офіцера, як і його батько — учасник війни в Афганістані. 

«Хотів вступати до Харківського військового училища, — згадує Наталія Миколаївна, — але через певні обставини плани довелося змінити». 

Тоді Ігор подав документи до вишу на Житомирщині, звідки була родом родина, — закладу, що спеціалізувався на банківській справі. Навчання визначило його подальшу долю: саме там він залишився жити, не знаючи, що згодом усе одно повернеться до покликання, яке носив у серці з дитинства.

Коли у 2014 році Росія вперше відкрито вторглася в Україну, окупувавши Крим і розпаливши війну на сході, обидва брати Калінські стали на захист держави. Молодшого, Дениса, мобілізували. Ігор не зміг залишитися осторонь — без вагань пішов слідом за братом. Під час одного з боїв отримав контузію, але продовжив службу. 

Після того як ситуація на фронті відносно стабілізувалася, Ігор хотів залишитися у війську. Служба стала для нього не тимчасовим обов’язком, а внутрішнім покликанням. Та підписати контракт йому не дозволили — завадили проблеми зі здоров’ям. Він повернувся до цивільного життя, влаштувався на Коростенський завод залізобетонних шпал, намагався жити мирно, як і тисячі інших ветеранів, які війну носили всередині себе.

Пророцтво циганки, що збулося крізь роки

Але війна не закінчилася. Вона лише затихла, щоб згодом повернутися з новою силою. Коли ворог знову постукав у двері — вже у 2022-му, — Ігор не сховався за жодними довідками. Попри проблеми зі здоров’ям, його мобілізували, і він знову став до лав Збройних сил України, обравши шлях, від якого ніколи насправді не відмовлявся. В іншому підрозділі продовжував служити його брат Денис.

Важко уявити біль і тривогу, що живуть у серці матері, коли обидва сини щодня ризикують життям під обстрілами. Кожен день для Наталії Миколаївни був випробуванням — мов на межі між страхом і надією. Але вона трималася,  знаходила сили в молитві, у спогадах про дитинство дітей, у тих миттєвостях, коли щира віра могла затримати серце від розпаду. Вірила, що все буде добре, що Бог вбереже їх, і ця віра, хоч і тендітна, ставала її щитом. 

Ігор давав знати про себе майже щодня. Кожен дзвінок був коротким, але сповненим тепла й звичної турботи. У липні його відпустили у короткострокову відпустку, та додому, у Володимир, так і не доїхав. Повертаючись на фронт, подзвонив матері й тихо промовив: «Пробач мене, мамо» — слова звучали майже як прощання. На серці Наталії Миколаївни стало неспокійно. Вона питала сама себе й сина: за що вибачається? Адже нічим її не образив. «Напевно, відчував щось…» — тихо промовила жінка, торкаючись хустинкою вологих очей. «Хоча…»

Це було багато років тому. Тоді, у звичайний день, у двері Калінських постукали. Наталія відчинила і побачила циганку. «Грошей у мене не було, і я запропонувала їй їжу, — згадує жінка. — Та відмовилась». Коли  зачиняла двері, циганка зупинила й тихо промовила:

«Маєш двох синів. Один із них одного дня вийде з дому й не повернеться. Бачу вогонь, вибухи, жахіття… Не можу пояснити, з чим все пов’язано, як і з ким із синів  станеться біда, але маєш знати про це».

Наталія тоді лише кивнула, не надаючи словам значення. Але після того як з сином сталася біда, пригадала їх. «Якби ж знати, що вони стануть пророчими…» — промовляє тепер, згадуючи той день із сумною передчуттям, яке виявилося страшною реальністю.

Зі слів сусідів, з якими Наталія згодом мала нагоду говорити, дізналася: тієї ночі перед від’їздом у хаті Ігоря світло не гасло до п’ятої ранку. Липнева ніч стояла тиха й густа, а він не спав. Наче відчував, що то його остання ніч удома.

На світанку вийшов за поріг із наплічником на плечах — і, як з’ясувалося пізніше, назавжди.

«Їх кинули на Бахмут, — тихо продовжує Наталія Миколаївна. — Син подавав про себе звістку, коли тільки мав змогу.  Одного разу надіслав їй світлину. На ній виглядав виснаженим: неголений, змучений, у брудному одязі». 

Тоді ледь стримала сльози — серце стискалось від розуміння, крізь яке пекло він проходить.   Але за кілька хвилин прийшли нові фото: уже чистий, поголений, навіть намагався всміхнутися — ніби хотів заспокоїти, відвести материнську тривогу.

Того вечора вони довго говорили. Голос його був спокійний, майже буденний, та вона чула втому між словами. Потім телефонував рідним, знайомим — ніби збирав усіх у невидимому колі прощання. Саме тоді сказав, що знову виходять на позиції, і попросив зателефонувати вранці. Але вранці зв’язку вже не було. Тиша, що прийшла замість його голосу, виявилася страшнішою за будь-які слова.

«Мій син зник безвісти у перший день жовтня.  За десять днів отримала офіційне сповіщення. Однак вже третього числа його сусіди дізналися про загибель від побратима, якому пощастило вижити в тому пеклі, і який проживав неподалік від Ігоря, знав сусідів та друзів. Так почалися безкінечні пошуки — і безкінечні страждання». 

Ігор разом із побратимами не вийшов із бою

Зі свідчень тих, хто повернувся живим, відомо: група вела бій з вагнерівцями. Сили були нерівні, але хлопці тримали оборону. О четвертій ранку їм вдалося відбити усі атаки. Та ситуація різко погіршилася після того, як до наземного бою долучилися авіація та артилерія. Боєприпаси закінчувалися, можливості доставити підкріплення не було.  Під час другого бою їх взяли в оточення. Із тридцяти чотирьох захисників семеро потрапили в полон. Про інших — жодної звістки.

«Окрім офіційних звернень до всіх можливих інстанцій, почала власні пошуки. Дні й ночі проводила в соціальних мережах, у групах, де публікували фото наших полонених. Одного разу на світлині мені здалося, що впізнала свого сина. Але разом зі мною ще кілька людей, чиї рідні зникли безвісти, також упізнали «своїх». Коли за кілька днів цих хлопців обміняли, стало зрозуміло —  помилилася. І таких помилок було чимало. Усі ті фотографії досі зберігаю в телефоні».

Час минав. Після тривалого полону один з військовослужбовців сказав, що нібито бачив Ігоря серед полонених. У Наталії знову спалахнула надія, за яку трималася, як за останню соломинку. Але й цього разу це виявилося неправдою. Зі слів одного з побратимів, Ігор загинув. «Не хочу подавати вам надію, прийміть співчуття», — тихо промовив він.

«Повірити в те, що твоєї дитини немає, — неможливо ніколи.

Упродовж цього часу пройшла надзвичайно складними дорогами. Скільки страждань випало — не передати словами. Безсонні ночі, нескінченні думки — і добрі, і страшні — не дають жити. Болить не лише душа, болить усе тіло. Не живу — існую у цьому світі. Існую з надією, що мій син живий і колись повернеться. Навіть якщо, не дай Боже, отримаю інформацію про збіг ДНК — ніколи не повірю в його загибель. І чекатиму на нього до останнього дня свого життя».

«Я тобі ніколи його не віддам»

Тієї ночі Наталії наснився сон. У ньому її Ігор, якого вона побачила чомусь шестирічним хлопчиком, заблукав. Вона шукала його, кликала, йшла навмання, доки не опинилася у полі, над яким стелився густий, сивий туман. Він повільно плив над землею, ховав обриси світу й стискав серце тривогою. Раптом почали вимальовуватися постаті. Назустріч вийшов її колишній чоловік, який помер. Поруч із ним жінка з чорним, мов смола, волоссям у довгому білому вбранні стояла спиною до Наталії, нерухома, мов тінь.

Відчуття небезпеки накрило раптово. Наталія зробила крок уперед, підійшла до чоловіка й, ледве стримуючи тремтіння, запитала, навіщо він забрав у неї Ігоря. Вона благала повернути їй його.

Чоловік подивився на неї спокійно й холодно. І відповів: «Я тобі ніколи його не віддам».

Наталія прокинулася з важким серцем. Сон не відпускав, осів у думках, мов темна прикмета, насторожував, лякав і не давав спокою, ніби намагався сказати те, чого вона ще не була готова почути. 

Рід, що тримає оборону 

Двадцять першого березня минає четверта річниця відтоді, як Ігор Калінський став на захист держави. Він був нагороджений почесним нагрудним знаком «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ступеня — відзнакою за сумлінність, витримку й вірність присязі. Його брат Денис має орден «За мужність» ІІІ ступеня. 

Війна увійшла в цю родину не одними дверима. Окрім Ігоря, до лав Збройних сил України стали й інші члени родини. На жаль, двоюрідний брат пані Наталії — так і залишився лежати під Куп’янськом, на землі, що прийняла його як воїна.

Молодший син, Денис, мав законну можливість звільнитися зі служби. Але залишився. Каже: поки триває війна, не покине військову службу. Це не бравада — це рішення, за яким стоїть пам’ять, біль і відповідальність.

«Війна принесла багато лиха не лише для моєї сім’ї, — говорить Наталія Миколаївна. — Вона пройшлася по тисячах домівок, зламала долі, вирвала серця з грудей матерів. Але найбільше вона забрала в нас відчуття спокою. Тепер кожен день — це чекання. Кожна ніч — молитва. І кожен ранок — надія, що хтось із наших повернеться живим».

Жанна БІЛОЦЬКА

Читайте також:

• «Побратимам забракло кількох метрів аби забрати тіло мого чоловіка». Спогади про полеглого Героя з Волині
• Загинув на Донеччині: захиснику з Луцька просять присвоїти державну нагороду
• Хотів лікувати тварин, а тепер рятує бійців: історія бойового медика з Волині