Ігор Панасюк - спогади про Героя з Волині

Серце сержанта з матеріального забезпечення 3 батальйону 9 роти 118-ї окремої механізованої бригади Ігоря Панасюка з села Риковичі Павлівської громади на Волині, зупинилося 24 червня 2024 року в одній із запорізьких лікарень. Мінно-вибухова травма виявилася несумісною з життям. Йому назавжди 36.

«Я дізналася про поранення Ігоря через два дні й одразу вирушила до Запоріжжя, – згадує дружина Героя Олена. – Мені зателефонували побратими… Сказали, що сталася біда. Та я сподівалася, що все буде добре. На жаль, його не стало за тиждень після мого приїзду».

Випадкове знайомство переросло у кохання

Ігор народився 13 лютого 1988 року, виріс у селі, де життя завжди вимірюється працею. Ще змалку його тягнуло до техніки. Для нього це було більше, ніж просто робота у полі на тракторі чи комбайні, це стало справжнім захопленням, що залишилось і в дорослому віці.

У родині був старшим сином, мав молодшого брата. Закінчив місцевий ліцей, згодом навчався в Оваднівському професійному ліцеї. Як і багато чоловіків його покоління, шукав кращої долі на заробітках, працював на будівництві.

Намагаючись евакуювати полеглого побратима, підірвався на міні. Спогади про Героя з Волині Ігоря Панасюка

У житті Ігоря було кохання, була сім’я. У шлюбі народилися двоє синів — Костянтин і Серафим, яких любив безмежно і якими жив. Хоча подружнє життя не склалося, Ігор залишився люблячим батьком, підтримував зв’язок із дітьми, радів кожній зустрічі з ними.

Згодом доля звела його з Оленою. Їхнє знайомство було випадковим, але щирим і теплим. Почуття швидко переросли у спільне життя, згодом — у шлюб.

«Ми познайомилися зовсім випадково, – розповідає Олена. – До моєї подруги приїхав хлопець із другом, і тим другом був Ігор. Він мені одразу сподобався. Як потім з’ясувалося — я йому теж. Почали зустрічатися, потім стали жити разом, а у 2021 році побралися. Він перестав їздити на заробітки, знайшов роботу в Нововолинську. Ми жили душа в душу, будували плани, як усі люди… допоки не прийшла війна».

Першою болісною втратою стала загибель земляка

У червні 2022 року Ігоря мобілізували. Спершу служив у 50-му стрілецькому батальйоні. У 2023 році, підрозділ увійшов до складу новоствореної 118-ї окремої механізованої бригади, яку перекинули на Запорізький напрямок.

«Ігор давав про себе знати щодня. Ніколи не розповідав про війну — завжди казав: “У мене все добре”. Я намагалася їздити до нього якомога частіше — інколи ледь не щомісяця. А коли йому вдавалося вирватися додому, хоч і дуже рідко, поспішав побачитися із дітьми. Разом із ними вибиралися на прогулянки, засиджувались у кафе за морозивом, говорили, сміялися. Проживали час на повну».

Першим болючим ударом, який глибоко ранив і самого Ігоря, і весь підрозділ, стала загибель солдата Антона Крилова. Він був родом із Нововолинська. Обоє добре розумілися на техніці, мали спільні інтереси, швидко знайшли спільну мову. З часом це переросло у щиру чоловічу дружбу.

Навесні, закріпившись на Запорізькому напрямку, підрозділ приступив до виконання бойових завдань. У липні Антон вирушив на позиції. А вже наступного дня, 12 липня, його життя обірвав ворожий безпілотник. Ця звістка стала для Ігоря тяжким ударом. Він болісно переживав втрату — не просто побратима, а друга, людини, з якою ділив і будні, і думки, і віру, що вони обов’язково повернуться додому.

Намагаючись евакуювати тіло полеглого побратима, підірвався на міні

Кінець червня 2024 року. Того дня Ігор не відповідав на дзвінки. Спочатку Олена намагалася не піддаватися тривозі, але з кожною годиною хвилювання лише зростало. Вже наступного дня зателефонували побратими, й повідомили страшну звістку: Ігор йшов по тіло загиблого товариша і наступив на протипіхотну міну. Евакуювати його змогли лише під ранок.

Медики зробили все можливе — надали невідкладну допомогу, доправили до запорізької лікарні. На жаль, довелося ампутувати ногу. Стан був критичний, Ігор не приходив до тями. Згодом лікарі змушені були ампутувати і другу кінцівку — почалася гангрена. Організм боровся, але сили стрімко згасали.

«Після того дзвінка я одразу виїхала до Запоріжжя, — розповідає Олена. — Відтоді майже не відходила від нього в реанімації. Просто була поруч, трималася за надію, яка з кожним днем ставала все крихкішою. Після ампутації ніг почалися ускладнення з нирками — його під’єднали до гемодіалізу. Згодом лікарі ввели Ігоря у штучну кому. Приїхала його мама. Нам дозволили побути біля нього разом.

Я досі пам’ятаю той ранок, коли лікарі сказали, що його не стало. Упродовж усіх цих днів, поки тривала боротьба за його життя, поруч зі мною — хоча й на відстані — були його побратими. Вони писали, телефонували, підтримували. Їхня присутність допомагала вистояти, коли сили майже не залишалося».

Важким випробуванням стало сказати дітям, що тата більше немає. Як пояснити що він більше не повернеться?

Наймолодший, Серафим, почувши про поранення, по-дитячому щиро запитував: як тато буде без ніжки? Олена, стримуючи сльози, намагалася його заспокоїти — казала, що «куплять» татові нову ніжку. А коли Ігор уже лежав у труні, хлопчик не відходив від нього ні на крок, все намагався знайти татові ноги… ніби сподіваючись, що це якась помилка, що все можна виправити.

«Я досі не можу повірити, що його немає, — крізь сльози говорить Олена. — Нам випало так мало часу разом… Ми не встигли нажитися, не встигли наговоритися, не встигли натішитися одне одним. Пам’ятаю той Великдень. Напередодні Ігор приніс додому новий кошик і рушник — такий радів, як дитина. Я напекла пасок, приготувала всього потроху, і ми разом пішли до церкви. Йшли поруч — щасливі, світлі, сповнені тихої віри, що попереду в нас ще довге життя. У той день усе було таким справжнім: і наша любов, і наші мрії, і наше майбутнє…

Здавалося, воно вже чекає на нас попереду. Тепер розумію — ми тримали в руках щастя, не знаючи, наскільки воно крихке. І те майбутнє, у яке ми так вірили, виявилося лише болісною ілюзією…Моїми улюбленими квітами завжди були червоні троянди. Ігор це знав і часто дарував мені їх оберемками. Навіть купив величезну вазу спеціально для них, щоб вони завжди мали місце вдома. Коли поверталася із Запоріжжя, зазвичай у руках був його букет — символ його турботи, тепла і присутності. А під час нашої останньої зустрічі подарував букет білих троянд. Тоді ще не знала, що це буде прощання».