Лучанин зустрів жінку з власної картини: історія кохання, яка сильніша за смерть

Про це йдеться у газеті «Твій вибір».

Часом доля посилає нам такі знаки, в які важко повірити. І лише з плином часу ми починаємо їх усвідомлювати й геть по-іншому сприймати життя. Саме так сталося з лучанином Миколою Нечипоруком.

Іще юним хлопцем він створив картину. На ній зобразив дівчину своєї мрії, яка стоїть поміж берізками. І тільки уявіть: через 30 років Микола дійсно зустрів таку жінку. Кохання до неї Микола проніс крізь усе життя. І навіть зараз, коли Юля вже полинула за обрій, чоловік відчуває: вона поруч. Бо ниточкою поміж двох світів лишається їхнє кохання.

Серце відчувало, і ворожка сказала

Лучанин Микола Нечипорук та Юлія Грабарчук познайомилися, коли обоє вже мали дорослих дітей і не мали коханих половинок.

Микола Петрович, багато років відпрацювавши вчителем, якраз вийшов на пенсію і у свої 69-т мусив частенько ходити до лікарів. А Юлія Сергіївна якраз працювала у тій поліклініці, де лікувався вчитель-пенсіонер.

Щоправда, Юлія Сергіївна, хоч і була на 11 років молодшою і вже 15 років, як удовою, ні про яке кохання не думала. Виховувала сина-підлітка.

Чекала на дочку з чоловіком-військовим, які проживали тоді на камчатці. «Не треба мені ніякого чоловіка, – казала подругам. – Хіба якогось учителя історії. Щоб розумний. Щоб цікаво з ним було час проводити». А одного разу ворожка підійшла до Юлі і сказала: «Ти вдова, але кохання твоє попереду. І чоловік, який буде поруч, лишиться з тобою до кінця». Так воно і вийшло…

Гризлася через дітей і роботу

Щоб бути поруч, Микола Нечипорук та Юлія Грабарчук по черзі жили одне в одного. Але з’їжджатися, хоч як не просив син Олексій, не хотіли.

«У такому віці людина звикає до своєї домівки, свого побуту. Я не хотів лишати своє житло і переїжджати до Юлі, бо її квартира мала потім перейти синові. А Юля не хотіла кидати своєї оселі, бо мала там студенток-квартиранток і хотіла тримати все на контролі, – пояснює Микола Петрович. – Тому ми три дні жили в мене, потім – три дні в Юлі і так протягом усіх 15 років нашого цивільного шлюбу».

Щодня ми ставали перед іконами, запалювали свічечку і молилися разом. Юля балувала мене смачними стравами. Бувало, прокинеться зранку, поки я сплю – приготує каву і приносить, щоб зробити мені приємність.

І свою турботу Юлія Сергіївна проявляла до багатьох людей. Медичка за освітою, вона ніколи не відмовила, коли сусіди просили зробити укол. Як було потрібно, то ходила і зранку, і пізно ввечері.

«А от свого здоров’я Юля не вберегла…» – зітхає Микола Петрович, і на очі набігають сльози.

«Я постійно перебираю в голові, як таке могло статися? Чому? Юля ж усе життя помагала людям! Та, коли я прочитав у газеті «Твій вибір», що всі наші хвороби від стресу, думаю: певно, і Юля захворіла через душевні терзання. Вона ж рано втратила чоловіка. Дітей розкидало по світах, і цим постійно гризлася. А яким потрясінням стало для неї звільнення з роботи! От і занедужала… – продовжує Микола Петрович. – Спершу в Юлі зник апетит. Бувало, приготує їсти, покличе мене за стіл, а сама навіть ложки в рот не візьме.

Я казав: «Юлю, треба перевіритися». Та вона не хотіла. Лікувалася травами, заварювала овес, пила знеболювальне (видно, вже всередині боліло). Потім стала стрімко худнути. Непритомніла і вдома, і на вулиці. У грудні 2022-го я таки наполіг піти на обстеження. І висновок лікарів – рак шлунка, остання стадія».

«Ти при мені не плач»

Жінка пройшла один сеанс опромінення. Але далі лікуватися не стала. Вона, медик за освітою, розуміла: на останній стадії хворобу здолати фактично неможливо. А мучити себе? Навіщо? «Що буде – те буде, – відповіла Миколі і вперше в житті попросила: – Тільки ти при мені не плач. Щоб я цього навіть не бачила…»

Чоловік тримався, як міг. Навіть коли самого душили сльози, старався втішати свою найдорожчу, найближчу у світі людину.

«24 червня 2023-го у Юлі був день народження. Я приніс їй букет багряно-червоних троянд (її улюблених). Юля накрила стіл. Я дивився на неї, таку худеньку, і серце рвалося від болю, від безсилля щось змінити.

Хвороба з’їла її так, що Юля важила 45 кілограмів, – не під силу стримати сльози, продовжує Микола Петрович. – Свідомість мені казала, що це ВСЕ. Але серце не хотіло вірити. «Ти не думай іти на той світ. Твоя мама прожила до 90 літ, і ти маєш, – казав Юлі. – А на наступний рік, як одужаєш, ми з тобою знову поїдемо на Світязь».

Але Юлія Сергіївна все прекрасно розуміла. Зі своєї скромної пенсії назбирала гроші собі на похорон і на пам’ятник. Поїхала в село Довгів на Горохівщині, де похований її чоловік, вибрала поруч із ним місце для своєї могили. «Тільки знайди мені, Миколо, доглядальницю, – попросила. – Бо вже геть сил не маю».

В останні дні життя поруч із Юлею були, крім Миколи, сестри її покійного чоловіка, подруга молодості, яка приїжджала з Локачів. Жінки розподілили, хто коли ночуватиме з хворою. Бо, розуміли вони, Юля не заслужила помирати на самоті.

«А я ловив кожну мить, яку доля дарувала нам із Юлею. Ми гуляли улюбленими стежками парку. Трималися за руки, сидячи на нашій лавочці. «Як же я зможу приходити сюди, якщо тебе тут не буде?» – казав до Юлі, коли вона, долаючи біль та безсилля, обіймала свою берізку… – і знову сльози не дають Миколі Петровичу говорити.

Коли вона померла, в нього зупинився годинник

…Із кожним днем життя в Юлії Сергіївні згасало. Морально вона вже була готова полинути за обрій. Не могла змиритися лише з одним – що поруч не буде дітей. Не буде такого простого і такого безцінного – обійняти сина та дочку, відчути тепло їхніх рук, благословити і спокійно відійти, щоб стати потім їхнім ангелом-охоронцем.

«У ту останню ніч якась сила розбудила мене: «Чому так світло в кімнаті? – схопився я з ліжка, глянув за вікно. – Повний Місяць». Тієї ж миті я перевів погляд до годинника на стіні. Це наша родинна реліквія. Дідусь майже 130 років тому купив його, коли був в Америці на заробітках. Я відреставрував годинник, механізм працював бездоганно. Єдиний раз він ні з того ні з сього зупинився – в день, коли померла моя мама. «Хай тІкає, поки Юля живе», – подумалося мені якось. А тієї ночі я перевів погляд на годинник і з жахом завмер: стрілки зупинилися!..

«75 років. Іще б могла жити», – казали на похороні рідні, сусіди, знайомі. Але доля розпорядилася по-іншому. Поховали Юлію Сергіївну, як вона й заповіла, – на рідній Горохівщині. А на пам’ять Миколі жінка лишила своє фото, на звороті написавши: «Життя прожите, промайнули літа, а спогади лишилися. Будемо згадувати тільки хороше, а його було НЕМАЛО. Я дякую Богу, що ти в мене є. Радій життю, цінуй його! Найкращому другу на спогад про мене. З повагою і любов’ю до Тебе Ю. С.».

«Обіймаю берізку – і відчуваю Юлине тепло»

«Шостого серпня будуть два роки, як Юля полинула в засвіти. Я думав, із часом мені стане легше. Але ні. Біль просто притупився…. – зізнається Микола Петрович, і сльози знову не дають говорити. – У Юлі на похороні я хотів лягти поруч у могилі.

Щоб дві-три хвилини – і муки скінчилися. Але хто ж мене живим закопАє?.. От і живу: болем та спогадами. Ходжу тими доріжками в парку, якими так любили ми гуляти. Сиджу на нашій із Юлею лавочці. Обіймаю берізку, щоб відчути Юлине тепло. Стараюся не плакати. Бо Юля не хотіла сліз. Але душа ридає…»

Юлія Сергіївна дуже любила квіти. З вікна на першому поверсі милувалася: спершу піонами, потім – ромашками.

«Тепер я акуратно зрізаю по пару цих квіточок, беру по три гілочки з Юлиної берізки і ставлю їх у вазу біля портрета: «Це тобі, Юленько». А вона дивиться на мене з фото і усміхається… – продовжує Микола Петрович. – А якось прийшла до мене вві сні: явилася з туману, провела поглядом, лишила сумку на нашій лавочці і полинула… Так хотілося, щоб хоч словечком обізвалася. Та вона завжди любила слухати тишу… А я любив Юлин голос.

Вона не хотіла, та я записував її на диктофон. І зараз слухаю той голос: такий рідний, такий дорогий. Тоді якось легше стає на душі… А ночами, коли туга відганяє сон, я пишу Юлі вірші. Про мій біль. Про нашу любов. Про час, коли зустрінемося… Я вірю: на тому світі доля зведе нас так само, як звела у цьому».

І як доказ своїх слів Микола Петрович показує картину, яку написав  у далекому 1955-му. На полотні – дівчина, про яку мріяв у юності: ніжна, замріяна, із золотавим волоссям. Після невдалого шлюбу він втратив віру в кохання. А дівчина, думав, назавжди залишиться мрією. Але ж на картині – осінь! І от, коли життя художника завернуло на осінь, дівчина-мрія стала реальністю…

«Коли Юля вперше побачила цей портрет, не могла повірити: це наче вона на картині! І як то пояснити, як не втручанням вищих сил? – міркує Микола Петрович. – А зараз Юленька приходить до мене голубкою. Прилітає зранку і в обід. Поворкотить, побуде біля мене. І так щодня… А коли настає ніч, я вдивляюся в темну далечінь і промовляю: «Ти в небі зірка ясная. Під променем твоїм берізкою залишишся у спогаді моїм…»

Оксана Бубенщикова

Читайте також:

• Весільна традиція перетворилась на допомогу ЗСУ: молодята з Волині зібрали 30 тис. грн і передали на потреби бійцям
• «Дружина найкращого чоловіка у світі»: звільнений з полону волинянин Роман Нечипорук одружився з коханою
• Знайшли одне одного в церковному хорі: історія подружжя Демчуків з Волині