Сто років життя і пів століття очікування на звістку про чоловіка: історія довгожительки з Волині Віри Степанюк

Сьогодні Віра Марківна не бачить, погано чує. Невдале падіння прикувало її до ліжка. Тепер світ для неї — шепіт голосів і дотик люблячих рук доньки Юлії, обійми онуків В’ячеслава та Олени й трьох правнуків, які оточують теплом і турботою. 

«Не робити нікому зла і вірити в Бога», — каже Віра Марківна. І, мабуть, саме в цьому й криється таємниця її довголіття. 

«Ткали льон, і вдягалися в те, що витчемо, а чоботи мали одні на кількох»

Віра Степанюк народилася 10 вересня 1925 року на хуторі неподалік села  Ставки Турійського району в багатодітній родині. У батьків було десятеро дітей, вижити судилося не всім: п’ятеро померли ще у ранньому віці. Іншим же доля подарувала довгі літа — більшість прожили понад 80–90 років. Одна із сестер Віри й сьогодні жива, їй нещодавно виповнилося 95.

Дитинство Віри минало у постійній роботі та злиднях. Її батьки, аби прогодувати велику сім’ю, тримали господарство й ткали льон. Праця була тяжкою: від світанку й до заходу сонця вся родина, від найменшого до найстаршого, була залучена до роботи. Діти зростали в полі, з ряднами льону в руках, під сонцем і дощем.

«Льон виривали, сушили на сонці, вимочували у воді, щоб стебла стали м’якшими. Потім клали під терлицю й ламали стебла, відділяючи дерев’яну частину від волокна. Далі чесали спеціальними гребенями, після чого волокно виходило м’яким і блискучим, його збирали в пасма, наче в коси»,  — ділиться спогадами Віра Марківна.  

Далі усіє сім’єю сідали прясти біля куделі й пальцями витягували нитку, скручували її на веретено. Це була робота, що вимагала терпіння і вправності. Вечорами біля світла каганця у хаті чулося лише тихе рипіння колеса. Після чого працював ткацький верстат, і просто на очах виростало полотно. Грубе для ряден чи мішків, тонше — для сорочок. Воно пахло свіжістю й мало особливий синювато-сірий відтінок.

«Ми все робили власними руками, — пригадує Віра Марківна. — І вдягалися в те, що самі витчемо. То була тяжка праця, яка рятувала нас від злиднів. Батько їздив на базар, де продавав виткані рядна й худобу, яку  тримали вдома. Виручені гроші йшли найнеобхідніше».

Та заробленого катастрофічно не вистачало на прожиття. Віра Марківна з гіркотою пригадує, до школи не ходила лише через те, що не мала у що взутися. Одні чоботи на кількох були.

Після заміжжя втратила чоловіка назавжди 

Зі своїм першим чоловіком Олександром Віра з одного села.  Побралися у 1941 році, коли їй виповнилось шістнадцять. Він виявися освіченим, що у ті часи було рідкістю — умів читати й писати, чого навчив і її. На жаль, їхнє сімейне щастя тривало недовго.

Той день врізався в її пам’ять назавжди. Наче й зараз перед очима: ранкове небо затягнуте хмарами, вогкість у повітрі й тупіт чобіт біля хати. Двері розчахнулися — подвір’я було оточене незнайомими людьми. Вони вивели чоловіка Олександра надвір, і Віра з жахом дивилася, як його б’ють, змушуючи йти з ними. Чоловік  відмовлявся. Тоді його схопили силою й повели. Більше вона його не бачила.

У ті роки навколо панував суцільний морок. У лісах ховалися підрозділи УПА, поруч орудували ковпаківці, всюди нишпорили чекісти та інші озброєні угрупування. Люди жили між кількома вогнями й ніколи не знали, хто постукає у двері цієї ночі. Саме тому Віра так і не дізналася, хто забрав її Олександра і куди зник. Лише одне тримало її — віра, що повернеться.

«Після звільнення Німеччини, пропонували переїхати за кордон, але я відмовилась»

Друга світова кинула Віру Марківну у чужину, у гул німецького заводу, де пахло паленим мастилом і гаром, де день у день працювала, виготовляючи паливо для військової техніки.  Разом із тим у теплу пору трудилась у чешки, котра втратила єдину доньку. У її хатині завжди пахло яблуками й свіжим хлібом. Жінка обіймала Віру, наче свою дитину, й просила залишитись, обіцяючи віддати половину будинку. Але Віра не могла.

Кожної ночі їй снилися рідні поля, запах полину, голос матері й усмішка чоловіка. Вона вірила: Сашко чекає на неї. Ця надія жила в її серці й допомагала переживати найскрутніші часи.

Коли радянські війська звільнили Німеччину, американські солдати допомагали жінкам, серед яких були представниці інших країн, повертатися додому. Серед них зустріла земляка, який мешкав за океаном. Він пропонував поїхати з ним, обіцяв допомогти влаштуватися.

«Він знав небіжчика діда Матвія. Казав: їдь зі мною. Там буде легше. Будеш помічницею моїй дружині, - ділиться спогадами Віра Марківна. – Але як могла поїхати, коли вдома на мене чекали». 

Вона ще не знала, що її Сашка не було серед живих. Дізнається про це лише після проголошення незалежності України.

«Нас посадили на потяг американські військові, — згадує вона. — Їхали аж до Львова… на даху вагонів. Звідти іншим потягом діставалися до Ковеля, а вже потім до Володимира».

Єдиним скарбом, який мала з собою, була невеличка валіза. Її подарувала чешка разом з одягом та іншими речами — на знак вдячності за допомогу та щирість. Та додому привезти дарунок не судилося. На вокзалах тоді нишпорили злодії:  довгими гаками стягували з вагонів все, що бачили — валізи, торби, клунки. Так зник її невеликий скарб.

Віра повернулася додому з порожніми руками. Та попри це була щаслива, що змогла обійняти батьків. А ще сподівалася на повернення чоловіка. Однак роки минали, а про нього не було жодної звістки. 

Шрами на тілі після катувань співробітників НКВС нагадують про пекло, крізь яке довелося пройти

Одного разу до її хати увірвалися озброєні чоловіки. Вони грубо перевертали усе довкола й кричали: «Кажи, де чоловік!»

Це були співробітники НКВС. Віра запевняла, що нічого не знає про його долю. Але ті не повірили, і забрали на допити. Там почалося справжнє пекло: удари, крики, вимоги зізнатися у тому, чого вона не робила. Згодом виявилося, «добродієм», котрий нашіптував катам, ніби Олександр таємно навідується додому, був односелець — людина, яку вона добре знала з дитинства.

Після довгих знущань відпустили. Рідні, побачивши її виснажену, понівечену, рятували як могли, майже втративши віру, що виживе. Та Господь вирішив інакше. Віра вистояла. Лише шрами на її тілі й досі мовчки свідчать про те, яке пекло довелося пройти.

Чекісти ще довгий час стежили за Вірою, не залишаючи у спокої. Згодом вона вийшла заміж за чоловіка на ім’я Василь, старшого за себе на 14 років, і переїхала до нього у село Верба, де й прожила до глибокої старості. Переслідування з боку співробітників НКВС поступово припинилися. У шлюбі народилася донька Юлія. Віра з Василем працювали в колгоспі, тримали господарство, долаючи тяжку сільську працю день за днем.

Василь був людиною суворого характеру, але жінка ніколи не скаржилася ні на нього, ні на життя. Попри всі пережиті жахи та втрати, не озлобилась. Навпаки — її серце залишалося спокійним і добрим. Віра Марківна ніколи не підвищувала голосу, є щирою, люблячою матір’ю, бабусею і прабабусею. У свої сто років  читає вірші, знає напам’ять молитви і чудово співає.

На запитання про секрет довголіття Віра Марківна відповідає: «Не робити нікому зла і вірити у Бога». 

Страшна правда про загибель чоловіка відкрилась після отримання Україною незалежності

Правда про Олександра спливла лише через багато років, коли Україна стала незалежною.

«Одна жінка розповіла мені все, — ділиться Віра Марківна. — Вона стала невільним свідком того, як убили мого чоловіка. Навіть більше, під дулами автоматів її змусили копати йому могилу».

Після того, як Олександра забрали, над ним знущалися. Потім відпустили. Він дійшов до околиці лісу, що у селі Перевали, й присів відпочити. Якраз тоді знайома зі своїм чоловіком пасли корови, побачивши його, вирішила підійти. Та він попросив не наближатися, аби не викликати підозру до себе. Тієї миті з лісу вийшли озброєні люди, ними виявились співробітники НКВС, й стали обзивати його бандерівцем і бити.

Жінка намагалася заступитися, стала казати, що він немає відношення до УПА, і є дуже добрим. Але усі її спроби умиротворити чекістів виявилось марними. Олександра розстріляли на місці, а її з чоловіком примусили копати йому могилу, наказавши під страхом смерті мовчати. 

Дізнавшись страшну правду крізь роки, Віра Марківна звернулася до місцевого священика. Вона хотіла знайти тіло й перепоховати. Та священик відповів, що земля всюди однакова, й порадив молитися. 

І Віра молиться щодня — тихо, щиро, складаючи долоні й шепочучи слова, які пам’ятає напам’ять із юності. Молиться за Олександра, за Василя, який також відійшов у засвіти, за всіх загиблих у Другу світову війну й за тих, хто нині віддає життя за Україну. Молиться за рідних і близьких, за дітей та правнуків, і навіть за тих, кого не знає особисто — за всіх людей, аби Господь дарував мир і милосердя.

Інколи її молитви чують сусіди. Коли у теплий вечір відчинене вікно пропускає назовні її тихий голос, слова старенької лягають на серце, наче пісня. Люди зупиняються на хвильку й кажуть: «То молиться Віра…». Її молитви — то відбиток усього прожитого життя: болю, втрат, але й великої віри в добро, яке перемагає.

Жанна БІЛОЦЬКА

Читайте також:

• «Я дуже люблю Україну»: історія 97-річної волинянки
• Має вісьмох онуків, п’ятьох правнуків та праправнука: волинянка відзначила 104-річчя