«Черпаю ідеї уві сні»: майстриня з Донеччини підкорює Волинь

Людмила Порфіленко - майстриня, що власноруч виготовляє інтер'єрні ляльки, прикраси та різноманітні предмети декору, переїхала на Волинь із міста Курахове, що на Донеччині. У селі Положеве Шацького району, де мешкає родина Порфіленків від початку повномасштабної війни, про талант Людмили добре знають та часто запрошують проводити майстер-класи для місцевих.

Як мама трьох дітей, наймолодшій з яких 7 років, економістка за першою освітою та фельдшерка за другою, створює ексклюзивні вироби та де черпає натхнення, дізнавалися журналісти ВСН.

«Черпаю ідеї уві сні»: майстриня з Донеччини підкорює Волинь

- Коли Ви з родиною переїхали на Волинь?

- На Волинь ми приїхали на початку повномасштабного вторгнення, 16 березня зареєструвалися тут як ВПО. Зараз ми з родиною проживаємо у селі Положеве Шацького району, сюди нас запросили друзі з Донбасу, які переїхали раніше.

- Чи залишився хтось з рідних на Донеччині?

- Так, мама чоловіка. За тиждень до початку війни від інсульту помер свекор. Вона відмовилася їхати з нами, мовляв, тут її дім. Тому кожен наш ранок починається із дзвінка мамі та запитання: як пройшла ніч? Наше місто розташоване біля зони розмежування, але підконтрольне Україні.

Мої батьки переїхали з нами, разом ми і проживаємо. Вони взагалі вже переселенці декілька разів: у 2015 році переїхали з Донецька до нас, у Курахове. І того разу, і у березні 2022 року ми думали, що все скоро закінчиться.

Коли ми виїжджали, брали з собою обмаль речей, вся автівка була забита ємностями з пальним, адже це була величезна проблема. Я запитала в чоловіка, чи можу я взяти деякі матеріали для своєї творчості: полімерну глину, інструменти. Він погодився, але сказав, ми ж скоро повернемося.

- Але скоро все це не закінчилося...

- Так, і перше усвідомлення, що ми не зможемо повернутися в скорому часі, прийшло, коли документально затвердили, що ми є внутрішньо переміщені особи. В цей період моя творчість зупинилася. У мене з'являлися думки: нащо я це роблю, кому це все потрібно, інтер'єрні ляльки тощо, деякі люди взагалі втратили свої домівки.

І в той час мені почали телефонувати знайомі, ніби змовившись, і розповідати, що під час того, коли переїздили у більш безпечні регіони, брали з собою мої вироби, в той час, коли могли взяти лише обмежену кількість речей. Це мене дуже вразило та надихнуло, немов крила з'явилися!

- Коли відчули емоційне відновлення?

- Відновлення емоційного стану я відчула, коли ми пішли гуляти у шацький ліс. У нашому регіоні, на сході, не росте вільха, а шишки, які вартували недешево, я замовляла через інтернет. Тому я була в захваті від краси цих лісів, боліт, мене надзвичайно надихає тутешня природа.

Чоловік одразу влаштувався тут на роботу, у місцеву лікарню. Діти навчаються дистанційно, можливо, зручніше було б піти в місцеву школу, але нас досі не відпускає думка, що потрібно буде знову кудись їхати. При вході постійно стоїть тривожний рюкзачок з документами та всім першочергово необхідним.

- Хто Ви за освітою?

- Спершу я отримала економічну освіту, працювала бухгалтером на підприємстві. Після народження другої дитини стало питання про зміну спеціальності, адже через кризу наше підприємство закрилося.

Оскільки мій чоловік лікар, хірург, на сімейній нараді ми вирішили, щоб я вступила на спеціальність фельдшера. Я закінчила медичний коледж, отримала диплом, проте була вірогідність, що дипломи видати не встигнуть, адже якраз тоді почалася війна і вже будувалися блокпости тощо ( у 2014 році, - ред.). Тоді я пішла працювати в школу, де навчалися мої діти, медичною сестрою.

- Коли ви почали свою творчу діяльність? Чи пам'ятаєте свої перші вироби?

- Моє творче життя розпочалося з появою дітей. Найперші - це були поробки до садочка, школи, карнавальні костюми, а згодом люди почали цікавитися, чи не продаю я свої роботи.

- А Ви продавали?

- Насправді мені було простіше дарувати свої вироби, адже важко розрахувати вартість, хоч і є відповідна освіта. Чоловік казав, що це потрібно змінювати, адже в разі, якщо не вміти розрахувати ресурс, витрачені матеріали і ставити ціну за свою роботу, хобі ніколи не переросте у щось більше.

Тож пізніше я створила сторінку в інстаграмі, де і викладаю фото та відео своїх робіт. Люди цікавляться, замовляють.

- Які техніки використовуєте?

- Працюю в багатьох техніках, від флористики до скульптури. На майбутнє бачу себе саме у скульптурі. Я надзвичайно люблю ліпити, але цей напрямок передбачає багато часу, окреме робоче місце тощо.

Вдома, у Кураховому, я мала нові меблі для матеріалів, робоче місце та багато простору для виготовлення будь-чого власноруч. Тут у мене є окремий куточок, всі домашні знають, що це моє місце для творчості. Але я мрію, що згодом в мене з'явиться простір і час для повноцінної роботи саме зі скульптурою.

Працюю з полімерною глиною. Формую ляльок, запікаю, розписую, шию костюми - виходить інтер'єрна лялька. В цьому напрямку також бачу для себе перспективу.

Також виготовляю вироби за технікою «валяння». Наприклад, коли я їду в якусь подорож, беру з собою вовну та й роблю щось в дорозі. Одного разу я почала робити мишку, проте не знала до кінця, якою саме вона буде.

Якраз в той час мені віддали коробочки з горища, які погризли миші, так пазл і склався - моє мишеня знайшло свою домівку. В речах, які люди вважають сміттям, я бачу потенціал для нових виробів.

- Звідки черпаєте ідеї?

- Черпаю ідеї звідусіль: буває, уві сні щось побачу, буває - на вулиці, на природі. Наприклад, у озері Світязь є унікальні водорості - кладофори. Вони мають майже ідеальну круглу форму. Я надихнулася ними та робила прикраси, поєднувала з деревом тощо. Навіть на майстер-класі, який я проводила для місцевих діток, ми виготовляли сережки в такому стилі.

- Де берете матеріали?

- Одного разу я несла з лісу різні природні матеріали, а сусідка спитала, куди я несу це сміття (сміється, - ред.) А у мене в голові вже був конкретний план, як реалізувати це у виріб, людина зі сторони може до останнього не розуміти, що буде наприкінці. Процес створення насправді складний, шлях від ідеї до реалізації - довгий та залежить від багатьої факторів.

Мій найулюбленіший магазин з продажу вовни був у місті Бахмут. Коли я зателефонувала їм, аби поцікавитися, чи все у них добре та де вони зараз, почула у відповідь: «У Луцьку». Це була надзвичайно радісна новина для мене. Він називається «Меджік Вул».

- Розкажіть про свої вироби.

- Ось цей павук - це моя особиста терапія. Я маю арахнофобію, тож вирішила зробити павука. Спершу - маленького, а згодом - більшого. В процесі створення мені навіть ставало недобре, проте, це моя особиста перемога. Не означає, що я зовсім перестала боятися цих тварин, але прогрес є.

Мій чоловік одного разу пожартував над колегами, сфотографував мої «гриби» і запитав на роботі: як називаються такі гриби? Колеги довго міркували, пропонували різні варіанти, адже на вигляд вони були дуже реалістичні. Потім він зізнався, що то мої вироби.

- Майже всі Ваші вироби - у єдиному екземплярі.

- Так, адже я люблю унікальність. Навіть якщо вироби схожі, якісь деталі у них все одно відрізняються.

- У вас чудова українська мова!

- Дякую, цим завдячую своїй вчительці з української мови. А деяких слів вже і забуваю російські відповідники.

Маю в планах зробити серію національних ляльок - українок. На вулиці Лесі Українки я побачила крамничку «Крамниця українського сувеніру», зайшла подивитися, познайомилася з власником. У результаті спілкування ми з ним домовилися про співпрацю. Тож скоро мої ляльки будуть продаватися саме там.