Історія бабусі з Волині

95-літня Раїса Скопюк зустрічає журналістів на подвір’ї доволі бадьоро. Жінка розповідає: перш ніж оселитися у селі Борохів, довелося пережити чимало. Раїса Скопюк з родиною мешкає тут з 60-х років. Чим тільки не займалась жінка: приймала молоко, працювала у ланці, на млині, на фермі. Із чотирьох дітей волинянки нині лишився тільки син Володимир, є 6 внуків і вже 7 правнуків.

Рідні кажуть: бабуся багато читає і в’яже шкарпетки для ЗСУ, - йдеться у сюжеті каналу Аверс.

«Я родилася в Польщі 29-го року. Війна закінчилася, з Польщі забрали нас у Миколаївську область, ми там були літо. Потім приїхали на Волинь - поїздом їхала мама, я і сестра на товарнякові поїздом їхали, а тато їхав коровою і кінь був, але я не знаю, де той кінь подівся», - пригадує жінка.

Хоч рідні кажуть, що останнім часом бабуся стала дещо забувати свої юні роки, Раїса Леонтіївна пригадує в деталях - спершу опинилися у селі Вишнів.

«Їдемо до Вишнів, а під лісом така була хата, старенька жила, вони вже з Польщі приїхали сюди. Івона каже: "Ой де ви тут взялися?". А ми йдемо втрьох з мамою і сестрою. Забрала нас до хати, нагодувала. Сестра пішла корови пасти, а я з мамою картоплі вибирали, бо я вже мала 13 або 14 років. І заробили картоплю. Приїхав тато і давай десь шукати квартиру», - каже бабуся.

У селі Борохів Раїса Леонтіївна оселилася, коли вийшла заміж, а хату, в якій мешкає тут з великою родиною багато років, переносили з Ківерців від родини чоловіка.

Раїса Скопюк з родиною живе у селі Борохів з 60-х років. Чим тільки не займалась жінка - приймала молоко, працювала у ланці, на млині, на фермі. Із чотирьох дітей волинянки нині лишився тільки син Володимир. Є шість внуків і вже сім правнуків. Рідні кажуть, бабуся багато читає і в'яже шкарпетки для ЗСУ.

«З першого року війни зимою немає, що робити, Іра жінка купить якихось ниток чи старого светра розплутаємо й в'язала хлопцям, на фронт посилали. Зять займається волонтерством, через нього передавали. За зиму скільки змогла зв'язала, віддали хлопцям. Все плаче і молиться за тих хлопців, за Україну», - каже син волинянки Володимир.

Попри поважний вік жінка дбає і про господарство.

«Коти, собаки, кури, я кури гляджу, але вже щось докучає - то спина болить, то ноги. Помаленьку треба ходити. Чуть скоріше, то можу впасти. Отаке таке життя моє, але Богу дякувати я не нарікаю на свою долю, так мені Бог дав такую долю, най треба жити, добре, що є біля кого», - каже жінка.

Бажаємо Раїсі Леонтіївні ще довгих років життя!