Ковель у жалобі: місто попрощалося з трьома Героями

Про це повідомили у Ковельській міській раді. 

Як зазначив на початку своєї промови міський голова Ігор Чайка, провести Героїв прийшли не лише їхні рідні, друзі, знайомі, а й ті, хто вперше почув у ці дні їхні імена — імена, які назавжди будуть вписані в історію Ковельської громади.

«Усіх нас зібрали не лише біль і скорбота, але й пам'ять, яка має залишитись з нами — про воїнів, завдяки яким живе наше місто, а країна продовжує боротьбу за своє майбутнє», — сказав він.

  Олександр Валерійович Гнатюк

Народився 29 серпня 1981 року. Навчався у школах №11 та №13, згодом закінчив ПТУ №7, здобувши професію електромонтера. Продовжив освіту у Ковельському машинобудівному технікумі, потім — у Луцькому національному технічному університеті за спеціальністю «Екологія».

Олександр був відкритою, життєрадісною людиною. Любив танці, виступав у колективах «Едельвейс» та «Лісова пісня», з якими гастролював Україною та за кордоном. Під час навчання у Луцьку зустрів свою майбутню дружину Зою. Разом вони створили міцну родину, сповнену любові й тепла. Їхня донечка Настуня стала для батьків справжнім дивом і сенсом життя.

Олександр займався ремонтом автомобілів, розвивав власну справу, завжди допомагав друзям і знайомим. Усміхнений, уважний, турботливий — він був опорою для своїх близьких, серцем родини.

9 березня 2025 року його мобілізували. Служив у складі 5-ї окремої штурмової бригади, виконував бойові завдання на передовій. У коротких телефонних розмовах завжди питав: «Як там Настуня?» — і чекав фото чи відео донечки.

Мріяв показати їй море, провести разом відпустку, зустріти родинні свята… Але 10 жовтня 2025 року життя механіка-водія 2-го штурмового відділення 4-го штурмового батальйону військової частини А4010, солдата Олександра Гнатюка обірвалося біля села Павлівка Пологівського району Запорізької області під час виконання бойового завдання.

  Ігор Васильович Карпук

Народився 26 вересня 1977 року. Навчався у школах №1 та №3, після чого здобув у ПТУ №5 кілька професій — муляра, монтажника залізобетонних конструкцій, електрозварника. З юних років був працьовитим, добрим, щирим. Разом із батьками та двома братами проводив час на дачі, допомагав по господарству, любив риболовлю.

Після навчання влаштувався слюсарем із ремонту газового обладнання у Волинське управління магістральних газопроводів. За кілька місяців його призвали на строкову службу, яку він проходив на Львівщині. По її завершенню Ігор знову повернувся у знайомий колектив, де понад 20 років працював електрогазозварником, пізніше — водієм та монтером із захисту підземних трубопроводів.

У 2000 році одружився, через рік народився син Владислав. Ігор завжди був уважним і турботливим батьком, підтримував тісний зв’язок із сином, навіть коли життя з дружиною розвело їх окремими дорогами.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Ігор не стояв осторонь — допомагав ремонтувати автомобілі для військових. 27 червня 2024 року його мобілізували до Збройних Сил України. Після навчань служив у складі 21-ї окремої механізованої бригади на Сумщині.

Останній раз зателефонував рідним 26 серпня 2024 року — саме того дня, коли росіяни завдали ракетного удару по Ковелю. Він хвилювався, чи все гаразд у батьків. Згодом його підрозділ перекинули на територію Курської області. Там під час виконання бойового завдання Ігор був тяжко поранений. Довго жила надія, що він потрапив у полон, але ДНК-експертиза підтвердила страшну правду.

Стрілець-снайпер 1-го механізованого взводу 1-го механізованого батальйону військової частини А4689, солдат Ігор Карпук загинув 1 листопада 2024 року поблизу населеного пункту Погребки Суджанського району Курської області.

  Роман Петрович Йовик

Народився 24 січня 1981 року у Ковелі, навчався у місцевій школі №1. Разом із дружиною Іриною Андрієвною виховував сина Андрійка. Був добрим, щирим, турботливим чоловіком і батьком.

Роман мав тісний зв’язок і з Люблинецькою громадою — саме тут із родиною планував облаштувати дім, жити, працювати, зустрічати онуків і радіти мирному життю. Та війна перекреслила всі плани.

У листопаді 2024 року Роман був мобілізований до Збройних Сил України. Не шукав причин, щоб залишитися вдома — як справжній чоловік узяв до рук зброю і пішов захищати свою родину, своє місто, свою землю.

Після навчання він потрапив на один із найскладніших напрямків — Курський.

У коротких дзвінках з фронту він просив Ірину, щоб син не плакав, якщо він загине. Мабуть, відчував, що часто дивиться смерті в очі. І тоді сказав: «Я буду берегти вас із небес».

Майже сім місяців він вважався зниклим безвісти. Родина жила надією, переглядала фото полонених, вдивлялася в обличчя, шукаючи серед них свого Романа. Навіть коли у червні надійшла неофіційна звістка, дружина Ірина відмовлялася вірити у страшне. Лише результати ДНК-експертизи підтвердили найгірше — Романа немає серед живих.

Під час виконання бойових завдань 11 березня 2025 року старший стрілець-оператор стрілецького відділення стрілецького батальйону, солдат Роман Йовик загинув поблизу населеного пункту Козача Локня Курської області.

Сьогодні Роман Йовик став ангелом-охоронцем для свого сина. Його втратили дружина, батько, сестри.

Сьогодні у жалобі не лише Ковель, а й сусідня Люблинецька громада. Разом із рідними, побратимами та земляками тут схиляють голови у скорботі за Героєм — Романом Петровичем Йовиком.

«Ми пишаємося такими, як Роман, Олександр, Ігор, — сказала під час прощання Люблинецький селищний голова Наталія Сіховська. — Це воїни, які вже бачили пекло на землі. Тож хай Господь прийме їх у Царство Небесне.

Фізично Герої вмирають, але житимуть доти, доки ми їх пам’ятаємо. Наш обов’язок — не посоромити їхню смерть і довести до кінця справу, за яку вони віддали життя — справу вільної, мирної України».

Поховали воїнів на Алеї Героїв міського кладовища.

Редакція ВСН висловлює співчуття родинам захисників. Вічна шана і слава Героям!