35 років у дитячому відділенні: історія медсестри з Волині

У Маневичах уже понад три з половиною десятки років у дитячому відділенні “первинки” працює медсестра Любов Волосюк.

Її професійний шлях – це тисячі прийомів, сотні кілометрів пішки та безліч дитячих усмішок, пише Сергій Гусенко «Нова доба».

Із маленького села – у медицину

Любов Андріївна родом із села Стобихва на Камінь-Каширщині. У сім’ї було п’ятеро дітей – вона друга. Після школи у 1987 році вступила до Ківерцівського медичного училища.

– Моя мама працювала санітаркою і батьки порадили мені йти в медицину. Тоді це була поважна професія як для села. Провчилася рік і десять місяців – і вже у 1989 році прийшла на роботу в Маневицьку районну лікарню, – розповідає вона. – На роботу вийшла ще в “стару” поліклініку, але невдовзі відкрили нову. Навіть дозволили самій вибрати кабінет в дитячому блоці.

Із того часу жінка місце роботи не змінювала – понад 35 років у тому ж колективі, у тому ж кабінеті.

Робота «на ногах» і без лікаря

Починала з дитячого патронажу – обходів маленьких дітей удома. Каже, це було найважче.

– У мене була дільниця на 25 вулиць – це центр і так званий «бам». До тисячі дітей. На жодній із трьох дільниць в Маневичах не було лікарів – всі пішли в декрет. Ми самі формували списки, ходили по хатах, вчилися на практиці, – згадує медсестра.

Молодій медичці тоді потрібно було щотижня відвідати кожну дитину до року, а таких було понад 60. Якщо вона хворіла – приходила щодня.

– Після обіду обходи – по 10-15 хат. Додому приходиш ледве жива. Але привчилася – і працювала, – каже медичка.

За кілька років Любов Андріївна почала працювати із лікаркою-педіатринею Галиною Романівною Грищук.

– Ми з нею на одній дільниці вже понад 30 років. Розуміємо одна одну з півслова, працюємо як одна команда, – говорить вона. – Це дуже важливо, бо від злагодженої роботи лікаря і медсестри залежить якість допомоги дітям.

«Я тебе запам’ятав»

За роки роботи було чимало кумедних і непростих ситуацій.

– Найважче було зі щепленнями, бо більшість дітей їх боялися. Пам’ятаю хлопчика років п’яти: дивився, як іншим роблять, потім підставив руку. Зробила укол, а він каже: «Я тебе запам’ятав», – усміхається Любов Андріївна.

Медсестра переконана, що до кожної дитини треба знайти підхід – комусь намалювати «сонечко», когось відволікти іграшкою.

– У нас у кабінеті завжди чимало іграшок, якими забавляємо маленьких пацієнтів. Якось з’явилося електронне кермо із різними кнопками. То часто було так, що діти через нього не хотіли йти додому. Не раз давали його із собою додому, аби дитина не плакала. А батьки потім приносили назад.

Робота з людьми – найбільший виклик

Медсестра зізнається: «Найскладніше – це робота з людьми. До кожного треба свій підхід. Особливо зараз, у час війни. Люди приходять із проблемами, тривогами. Часто батьки дітей воюють. Треба думати, що сказати, як підтримати».

Каже, останніми роками змінились і діти.

– Більше стало проблем із мовленням, поведінкою. Можливо, через телефони, менше спілкування. Часто направляємо до логопедів, психологів.

Сучасна медицина – нові виклики

Медсестра зауважує: якщо раніше важко було фізично – через обходи по оселях, то зараз – через комп’ютери та електронні системи, чого раніше не вчили. Попри зміни, вважає: професія медсестри була і залишається дуже важливою, однак матеріально недооціненою.

Попри всі труднощі, найбільше радості приносять прості моменти.

– Коли заходить дитина і сміється – це вже радість. Значить, не боїться. Значить, ми все правильно робимо.

Родина і життя поза роботою

Любов Андріївна одружена, має сина, який працює у Києві в метрополітені. Каже, рідні завжди підтримували її професійний вибір. Сама ж, маючи понад 35 років стажу, ще із задоволенням трудиться.