«Маємо перемогти заради тих, хто загинув»: історія пораненого на фронті лучанина

Лучанин Олександр Садовник змінив відеокамеру на автомат. 22 роки він працював телеоператором на волинських телеканалах, встиг відслужити у війську у 2015 році та наприкінці 2021 року пішов на контракт в ЗСУ. Пономасштабне вторгнення застало його у війську - у ті дні Олександр пригадує дуже насичені обстріли.

Чоловік отримав поранення на Луганщині, переніс уже шість операцій та незебером матиме ще одну. Нині він проходить реабілітацію та каже, що українці мусять вистояти, бо на цій землі мють рости наші діти і онуки. Про війну, друзів, які лишилися на передовій, родину, реабілітацію та віру в перемогу Олександр Садовник розповів у інтерв'ю кореспондентам Суспільного.

Поранення я отримав 7 березня під час бою. Це був другий тиждень повномасштабної війни, до нас на позиції заїхали ворожі танки із БМП. Зав’язався бій.

Ваш підрозділ тоді зазнав значних втрат?

День перед тим, у нас загинув командир роти та ще четверо людей. А в той день, коли мене поранило, я отримав середньої важкості поранення і двоє – легкі поранення.

Чи можеш говорити де були бої, що це за місце?

Можу сказати, що це було у Луганській області. Думаю, що нічого не розсекречу, якщо скажу, що це було на відрізку від Новотишківки до Золотого. Під час одного з пострілів танка вибух був біля мене та осколок залетів у бедро, далі залетів у кишківник і я отримав поранення. Після того евакуація, госпіталізація. Спочатку Лисичанськ, потім лікарня у Дніпрі. Після мене евакуювали до Львова. Там десь біля місяця часу я пролежав. Зараз у відпустці за станом здоров’я.

Як ви зараз почуваєтеся?

Зараз слава Богу нічого, усе нормально, іду на поправку. Рани позагоювалися, тільки проблема із кишківником. Лікарі казали треба від двох місяців до пів року ще походити з тією проблемою, а далі буде видно, але прогноз хороший дають лікарі.

Коли почалася війна, ми навіть не зрозуміли що до чого. Нас підняли по тривозі. Що відрізнялося від попередніх днів – це масований артобстріл і мінометна, і ствольна артилерія. От, дуже інтенсивні обстріли були. Ніхто нічого не казав, а потім нам передали, що оголошена спеціальна операція Росією. І ми зрозуміли, що це вже повномасштабне вторгнення.

Ваша донька на Facebook-сторінці, коли ви саме від’їжджали у 2021-у році, за більш як два місяці до повномасштабного вторгнення, написала, що «війна не відпускає мого тата». Що спонукало Вас знову піти служити?

Для тих людей, які спробували тієї війни, то воно дійсно не відпускає так просто. Я як демобілізувався, то п'ять років воно у мене крутилося, що треба повертатися щось робити. Сім’я прийняла у штики, я помаленьку став переконувати їх, і, певно, вони погодилися із тим, що треба йти, у душі – ні, а так, розуміли, що треба йти. І син, і донька знали, якщо я прийняв рішення, воно все одно буде.

Це якась несправедливість – гинуть молоді хлопці. Перший місяць мене поставили у наряд з хлопчиною зі Здолбунова – Сашею, його теж звали, у серпні йому мало б виповнитися 20 років...Не можна на війні шукати собі друзів, воно важко переноситься. Воно дійсно так і є.

Ви коли у 2015-му році йшли служити за мобілізацією, тоді як було міняти камеру на військову зброю?

Тоді було якось лячно, коли ти 20 літ займаєшся однією справою, тебе висмикують і тобі треба займатися чимось іншим. Добре, що у юності я строкову службу служив. Але треба у житті щось міняти, постійно, воно тоді якось цікавіше.

Коли пішов на контракт, то у свідомості було таке, що треба. Десь може хтось побачить, а це як не крути – шматок історії. Я з собою і екшн-камеру узяв і телефон, бо з такою камерою там не дуже побігаєш. Знімав трохи, але, якось так сталося, що після поранення десь воно усе пропало і телефон, і екшн-камера. Лишилися кілька фото, які пересилав до дружини та дітей.

Тут навіть немає що думати, ми вистоїмо, ми зобов’язані вистояти. Це наша земля і ми її нікому не віддамо. Ми маємо перемогти заради тих, хто загинув. За невинно загиблих людей та дітей. Ми маємо підіймати дух патріотизму і вчити історію. Це два компоненти, які впливають на те, щоб держава була сильною. Те, що роблять російські війська тут в Україні – це не входить ні в які рамки. Це недопустимо з ними стосунки мати, бо винне не лише керівництво держави, а й народ. Це має усе населення Росії роками, а може й століттями, випрошувати на колінах прощення не лише у нашої держави, а й усього світу. Все буде Україна. Ми переможемо!