Маленький синочок на кожного військового казав «тятя»: волинянка 600 днів чекала на повернення чоловіка з полону

Віра цих двох найрідніших людей давала сили 25-річному Дмитру Осовому триматися морально, не зважати на кацапські знущання. Він знав, що мусить вернутися додому, пише Вісник+К.

Долю знайшла в інтернеті

Тетяна – місцева, а от Дмитро аж з Вінниччини. Подумала, що познайомилися десь на заробітках, а виявилося, що другу половинку волинянка знайшла в інтернеті.

«Знаєте, як ото у фейсбуці часто незнайомі хочуть добавитися в друзі? Зазвичай, я ігнорую такі пропозиції, а от Дмитра вирішила приєднати. І як після цього не вірити в долю?» – посміхається молода жінка.

Спочатку переписувалися. Згодом Дмитро почав телефонувати. Розмовляли годинами, і вже тоді волинянка відчула, що той хлопець з Вінниччини – її споріднена душа. Розумів з пів слова, відчував настрій та думки. Тоді Діма служив на контрактній службі у Львові, а коли йому дали відпустку, приїхав до Тані в село. Два тижні гостював, а перед від’їздом запропонував одружитися.

«Звичайно, рідні були в шоці, що все у нас так швидко закрутилося, – пригадує Таня. – Ще й так вийшло, що на початку лютого мій брат одружився, а за кілька тижнів і я. Відтоді ми з Дімою вже шість років разом».

Коли закінчився контракт, чоловік приїхав додому, щоб бути поруч з дружиною. Їздив на заробітки до Польщі. Дуже гордився своїм маленьким синочком Даніелем. Той ріс огорнутий маминою ласкою і татовим теплом. Будували плани на майбутнє, та страшна війна внесла корективи.

«У лютому Діма гостював у рідних на Вінниччині. А коли повернувся, то сказав, що йде воювати, оскільки його малий племінник б’ється з ворогом, то й він не буде сидіти за моєю спідницею, – каже дружина. – Я могла плакати, вмовляти, але в Дмитра такий характер, що як вирішив, так і зробив!»

Отримала смс від… рашиста

Тоді маленькому Даніелю було лише півтора рочку. Він з мамою проводив тата і не усвідомлював, куди той іде.

«Чекайте, я обов’язково повернуся!» – обіймав і цілував свою Таню та синочка Дмитро Осовий.

Малий не плакав, бо думав, що ввечері тато знову буде з ним гратися, але він все не повертався. Відтоді хлопчик на кожного військового казав «тятя». Так закарбувався образ тата у дитячій пам’яті.

«Діма телефонував, але ніколи не розповідав подробиць. Добре пам’ятаю, що 22 травня ввечері з ним говорила. Він попередив, що не має де зарядити телефон, то щоб не переживала, як буде поза зоною, – пригадує дружина. – А 24-го подзвонили його друзі. Спочатку думали, що він поранений, по лісових посадках шукали, але не знайшли. Тоді мені сказали, що він в полоні. Я багато разів набирала його номер. Не відповідав. А одного разу передзвонюють з його телефону. Я відповіла, але чути було лише якийсь шум. Слів не можна було розібрати. Потім мені прийшло смс: «Діма твой муж? Мне тєбя жалко. Ти маладая. Вот і падзваніл, чтоб сказать: он у нас!» Ось і все, що я дізналася. 600 днів я не мала жодної вісточки від чоловіка… Але знаєте, в мене завжди така думка була: «Він живий, а отже повернеться! Він же обіцяв!» І нічого іншого я в голову не пускала…»

На відео полонених чоловіка не могла впізнати

Таня постійно підтримувала зв’язок з дружинами військових, які зникли безвісти чи перебували в полоні. В інтернеті вони створили свою групу. Знала, що буде черговий обмін. Якось одного разу зателефонував чужий номер. Зазвичай жінка не відповідає на такі дзвінки, а тут ніби щось підштовхнуло прийняти виклик.  Почула голос якогось незнайомця, не могла повірити, що то її Діма.

«Ви не уявляєте, як він змінився. Я вдивлялася у фото, відео полонених і не знала, де мій чоловік. Питаю: «Діма, скажи, в якому ти одязі? Де ти?» Коли йшов воювати, це був хороший, статний чоловік, який важив 85 кілограмів, а став худим, як підліток», – додає жінка.

Дмитра одразу забрали на реабілітацію в Полтаву. Таня з сином та кумами теж поїхали туди. Описати емоції неможливо. Діма не міг повірити, що він бачить свого сина, якому вже три роки! Тримав за руку дружину і думав, що це прекрасний сон. А рідні його обіймали і не хотіли відпускати!

Ми зателефонували до Дмитра. Не знали, як почати розмову, щоб болючі спогади не ятрили душу. Але Дмитро перший став розповідати. Звичайно ж, про дружину, яка дочекалася його, вірила у повернення.

Найбільше знущалися над тими, хто говорив українською

«Коли буду вдома, ми обов’язково візьмемо церковний шлюб, – сказав чоловік. – Це її віра та любов допомагали мені вижити в цих нелюдських умовах. Утримували нас поблизу міста Сватове. У камері було 26 чоловік. Сім нар, де можна спати, решта воїнів лежали на підлозі. Підйом, обід, похід в туалет – усе чітко по команді. Сидіти не можна. Шістнадцять годин ми стояли. Як хтось не витримував і присів, вони все по відеокамерах бачили, приходили та виводили, щоб покарати. Били кийками, електрошокерами. Особливо знущалися над тими, хто говорив українською і був із Заходу України. Їсти давали три ложки каші, якщо попаде п’ять – це велика розкіш. У супі плавало три картоплини і вода. Ні моркви, ні інших овочів не було. Це просто давали баланду, щоб не вмерли з голоду. Звісток з України не мали ніяких. Тяжко було і морально, і фізично. Кожен жив спогадами, мріями про сім’ю. Я пообіцяв, що повернуся – і повернувся!»

Читайте також:

• «Мій чоловік воював проти росіян, а я з дітьми жила в страху серед колаборантів», - переселенка на Волині
• «Прочитала оголошення і вступила до війська»: 56-річна волинянка готує їжу для бійців на сході