«Ми живемо, щоб пам’ятати»: історія волинської спільноти, яка тримає тил і вишиває пам’ять про Героїв

Їхні добрі справи, допомога військовим і 16-метровий рушник пам’яті стали символом єдності, вдячності та незламності, що живе у серцях людей, йдеться на сайті «Нове життя» - новини Любешівщини. 

Нитка, що зшиває серця

Вона не могла плакати під час роботи, бо сльози не мали впасти на полотно. Її пальці, які звикли до важкої праці, з неймовірною ніжністю виводили кожен хрестик. У тихій кімнаті, прихилившись до вікна, мати вишивала на білосніжному полотні ім’я свого загиблого сина. Це було не просто рукоділля – це була розмова з ним, це був вияв любові, перевтіленої в тканину.

Саме так народжувався рушник пам’яті – 16-метрове полотно, створене руками матерів, дружин і сестер полеглих Героїв. Кожна жінка вплітала в нитки не просто літери, а біль, любов і вічну пам’ять.

Віра Макарчук, син якої загинув на Донеччині, каже:

«Кожен хрестик давався непросто. Але водночас це була можливість зосередитися на важливій справі і побути ближче до сина. Я вкладала в рушник усю свою ніжність. Коли я дивлюся на нього, бачу не просто список, а життя 118 чоловіків, які захистили нас».

Це полотно стало найзворушливішим символом громадської організації «Родини Героїв Любешівщини». Заступниця голови ГО Людмила Бурдак розповідає, що ідея вишити такий рушник виникла давно, і всі одразу відгукнулися.

«Але, на жаль, рушник 16 метрами не обмежується. Вишивання продовжується. Війна триває. З’являються нові полеглі Герої…» — ділиться вона.

Тепер жінки вирішують, де саме цей рушник має бути в громаді, аби на нього могли дивитися всі і бачити, яка велика ціна нашої свободи.

Дорога від сліз до дії: як створювалася спільнота

Ідея створити громадську організацію виникла органічно, під час перших, часто болісних, зустрічей родин полеглих. Вони збиралися у вузькому колі, аби виговоритися, поділитися спогадами, дати одна одній плече підтримки.

Галина Остапчук, голова ГО, згадує:

«Ми плакали, мовчали, потім знову говорили. У кожної – своя історія, але біль у всіх однаковий. А потім зрозуміли: треба не тільки плакати, треба діяти. Бо пам’ять – це теж робота, щоденна і систематична. Для того, щоб нас чули, щоб допомога була реальною, потрібна громадська організація. Так і взялися за її створення».

Процес оформлення документів, написання статуту та визначення напрямків роботи був складним, але надихаючим.

Людмила Бурдак, мама загиблого воїна Сергія, розповідає:

«Зізнаюся чесно, ніхто з нас не був юристом чи досвідченим активістом. Ми не знали, як то це все робити. Але отримали підтримку селищної ради. Їхній юрист допомагав із оформленням протоколів, статуту. І так 5 листопада 2024 року ми зареєстрували ГО».Наразі офіційно в організації понад 50 членів, хоча насправді сюди належать усі, хто втратив на війні найрідніших, а таких уже, на жаль, понад сотня.

Діти Героїв – у центрі турботи

Маленькі хлопчики ще довго розповідатимуть одноліткам про день, проведений на плесах Стоходу, коли вони разом із працівниками національного парку ловили рибу. Світлини нагадуватимуть про поїздки в екопарк «Аміла», «Волинську Голландію» та Будинок Косачів.

Пам’ятають діти й про захопливий захід із арт-терапії, коли вони з мамами та бабусями малювали своїх рідних, виливаючи біль на папір. А потім бавилися з аніматорами, танцювали та смакували піцою.

Людмила Бурдак зазначає:

«Діти – це наш найдорожчий скарб. Ми стараємося подарувати їм радість, навіть коли в серці туга. Ми хочемо, щоб вони відчували: тато був і є Героєм, про нього пам’ятають не лише вдома, а й у всій громаді».

У ГО переконані: турбота про дітей Героїв – це не разові акції, а постійна увага, тепло і спільність.

Оксана Бедарева, мама маленького Іванка, ділиться особистою історією:

«Іванко просив мене половити з ним рибу, відколи не стало тата. Але я не вмію рибалити. Коли ж у нацпарку організували таку поїздку, то син просто світився від радості. Я бачу, як він стає відкритішим, веселішим, знаходить тут нових друзів, які пережили те саме».

Волонтерська кухня: хліб і тепло для фронту

Їхні руки працюють злагоджено, швидко, майже механічно. Жінки стоять навколо столу, заваленого капустяним листям та фаршем, крутять голубці, які поїдуть на Схід. Здається, що разом із м’ясом і рисом у кожен капустяний згорток вкладається не тільки начинка, а й тиха молитва та пам’ять. Це не просто їжа, це – тепло для фронту.

Волонтерська кухня теж виросла з болю й любові водночас. Ті, хто втратив на війні рідних, прагнуть допомагати їхнім побратимам і таким чином вносити свою частку в наближення перемоги.

Галина Остапчук, голова ГО, пригадує:

«Ми не могли просто сидіти вдома. Хотілося робити щось руками, щоб не з’їдала туга. І ми почали готувати для наших хлопців. Так прості кухонні справи стали ліками для душі».

Спершу збиралися до свят, особливо до Великодня. Тоді долучалися й місцеві підприємці.

Людмила Бурдак каже:

«Ми знали, що наші хлопці не матимуть у ті дні сімейного столу. Тож хотілося, щоб бодай запах дому дістався до них».

Згодом маленька ініціатива переросла у справжній волонтерський осередок у домі Галини Остапчук. Там постійно кипить робота: шумлять каструлі, охолоджуються реторт-пакети з голубцями, гречаною кашею чи домашнім гуляшем.

Галина Петрівна підсумовує:

«Люди з усього району привозять нам продукти. Хтось привезе мішок картоплі, хтось – моркви, а хтось просто принесе баночку сала чи інші закрутки. І це дуже зворушливо».

Спільна місія

Громадська організація відчуває реальну підтримку з боку місцевої влади, яка розуміє важливість цієї місії.

Олег Кух, Любешівський селищний голова, наголошує:

«Ця організація – надзвичайно важлива. Вона об’єднує тих, хто пережив найстрашніше, але має силу жити далі і творити добро. Ми, як влада, поруч із ними. Дуже добре, що вони об’єдналися в організацію, і таким чином ми можемо надавати фінансову допомогу. Саме тому я і був серед ініціаторів створення ГО».

Співпраця не обмежується лише формальною підтримкою. Регулярно відбуваються зустрічі, на яких піднімають важливі соціальні питання: від забезпечення пільг і допомоги дітям полеглих до організації підтримки.

Часом ці розмови бувають непростими, але обидві сторони мають одну мету – зробити життя родин загиблих воїнів трохи спокійнішим, гіднішим, теплішим.

Сила у спільності

Нині ГО «Родини Героїв Любешівщини» – це не лише формальна структура. Це простір підтримки, де матерів і дружин розуміють без слів, де діти відчувають тепло, а воїни отримують допомогу з тилу. Їхня сила – у спільності. Їхня віра – у пам’яті. Їхня місія – жити так, щоб жертви Героїв не були марними.

«Ми живемо, щоб пам’ятати. Ми пам’ятаємо, щоб жити», – кажуть жінки з ГО.

Читайте також:

• YAKTAK завершив тур США та Канадою: скільки коштів волинянин зібрав для ЗСУ
• У Луцьку на фронт передали майже сотню автомобілів
• У волинській громаді під час фестивалю зібрали понад пів мільйона гривень для ЗСУ