«Мій телефон був забитий фотографіями тіл Героїв»: історія волонтерки з Волині

Життєва книга Елі Коротинської розпочалася… в Республіці Бурятія. Народилася вона на Байкалі, згодом деякий час проживала на Байконурі в Казахстані, де служив її тато. І лише у 90-х вона із сім’єю повернулася в Україну, - пише газета Нове життя.

 «В моїх жилах на 100% тече українська кров: обоє моїх батьків народилися на Поліссі, тато – у Великій Глуші, мама – у Бірках. Тоді обставини складалися так, що батькам довелось виїхати далеко, але зрештою батьківська земля їх покликала додому. Попри те, де я народилась чи де жила, моя Батьківщина – Україна. У мене міцний і особливий зв’язок із Поліссям. Навчалась я у Львові, в університеті імені Івана Франка на факультеті журналістики. Але зрештою повернулася ближче додому – живу і працюю вже багато років у Луцьку. Через роботу, відрядження, поїздки за кордон та на схід мені рідко вдається вирватись на Полісся, але завжди на великі свята я намагаюся відвідати батьків, кумів та рідних», – розповідає Еля Коротинська.

Застати її без якихось термінових справ – практично нереально. Кожен день у неї запланований, як кажуть, від а до я: щось оперативно знайти, з’ясувати, домовитися, купити, запакувати, організувати логістику, поїхати в чергову поїздку туди, де точаться бої. Про відпочинок і мови бути не може, бо нині, у час російсько-української війни, це точно не на часі.

 

«У нас війна триває з 2014 року. Але багато хто цього не розумів… Війна була десь там, далеко, на Донбасі. Вже як загупало у Луцьку 24 лютого, усі відразу заметушились, одні кинулись у військо, інші – навтьоки за кордон. Я нікого не осуджую, але… я знала, що нікуди не поїду, бо потрібна тут. Нікуди не виїду з України, бо це моя країна, і поки ми не виб’ємо ворога – я буду тут. Я з 2015 року, працюючи журналісткою, зосереджувала увагу саме на учасниках АТО/ООС. Писала про них, допомагала добитися правди і справедливості. Маю багато друзів, кумів, братів, просто знайомих військових і розумію їхні проблеми та потреби. Тому лишити їх варитись у цьому всьому самих я не могла», – каже Еля.

Дійсно за роки роботи не злічити героїв тоді ще неоголошеної війни, про яких писала Еля Коротинська у своїх матеріалах. Життя кожного вона пропускала крізь себе, намагаючись зарадити, допомогти й просто писати про тих, хто цього заслуговує.

«Того лютневого ранку я сіла біля дітей (має двох синів 13 і 8 років, – авт.). Я не відчувала шоку, я розуміла що почалося повномасштабне вторгнення, але не хотіла в це вірити. Щоправда, вагалась, як діяти, бо з одного боку – суне ворог, з іншого – я виховую двох дітей сама і вони повністю на моїй відповідальності та на моєму утриманні. Просто була готова лишити дітей на маму і їхати на схід. Тому я за дітей – і до сестри, яка живе за Луцьком. Тим паче, що тривожна валізка у мене з 2015 року була готова. Там на кілька днів я й пропала. Вони не випускали мене з села (сміється, – авт.). Тримав у заручниках мій зять. Він має інвалідність, тож казав, що без мене не впорається. На 5-й день я не витримала. Сказала, що мушу їхати на заняття по медицині. А сама – на Центр допомоги ветеранам війни «4.5.0» до волонтерок Олени Звєрєвої і Яни Зайцевої, з якими давно потоваришувала. З самих початків нам вдавалося файно зорганізовуватися – ми розгорнули великий штаб зі збору та відправки гуманітарної допомоги бійцям і цивільним, які опинилися під обстрілами. Нам привозили продукти харчування, броніки, плитоноски, ліки, одяг і ще безліч необхідного. Ми їздили по гуманітарну допомогу і на «шопінг» за кордон. Скуповували купу амуніції і різної техніки в закордонних магазинах. Потім усе запаковували по ящиках і відправляли тим, хто потребував. Вантажили машини, поїзди, буси і цілі фури. Відправляли на Харків, Дніпро, Київ», – оповідає журналістка-волонтерка.

Уже із квітня Еля Коротинська розпочала їздити на схід.

«Маю дуже крутих «гідів», з якими мені ніколи не страшно. Бо впевнена, що вони мене не просто прикриють, а навіть не пустять туди, де є реальна небезпека. В усіх їх є реальний досвід таких «відряджень». І це важко насправді, бо одне – запакувати, а інше – туди доїхати. Дороги не передбачиш. Вирушили – була одна ситуація, поки доїхали – на іншому боці Дніпра уже все змінилося. Ми за кожну поїздку наїжджаємо приблизно 2600-2900 кілометрів. Але ці цифри теж різняться. Свого часу декілька разів виїжджали на непідконтрольну територію (і Луганська, і Донецька області). Були і на самому «нулі», і за метрів 300-500 від позицій росіян», – розповідає волонтерка.

 

За місяці повномасштабної війни перед волонтерськими родинами постійно постають нові виклики, нові потреби. Важливо діяти швидко, злагоджено, з холодним розумом, без надмірної емоційності. Хоча часом емоції просто зашкалюють. Бо, як каже Еля Коротинська, жахливо, коли ти везеш передачку, домовляєшся про зустріч, а потім та людина не виходить на зв’язок. І згодом її побратими чи рідні кажуть, що вже нема кому віддавати. Чи коли ще вчора бачилася з вояком, а сьогодні дізнаєшся, що він уже на іншому світі. 

«Товаришували із бійцем з мого села (Велика Глуша, – авт.), возила йому передачі. Ми мали зустрітися вчергове у Бахмуті. 4 числа я до нього дзвоню-дзвоню, а він не на зв’язку. Лише з’явився в мережі на мить. Ми 6-го приїхали. І я дізналася, що 5-го він загинув», – описує сумні реалії волонтерка.

 

Розповідає Еля Коротинська ще одну проблему, яка, на жаль, постійно має місце. Це – як знайти, ідентифікувати та повернути тіло Героя додому.

«У цьому є дуже багато нюансів, які також допомагають вирішити саме волонтерські команди. У мене багато друзів у ГО «Автомайдан України. Луцьк», котрі з 2014 року організовують зустріч тіл загиблих. Я часто з ними їздила. Ці хлопці роблять неймовірно велику і важку роботу. Завдяки тому, що маю трішки зв’язків у різних інстанціях, до мене часто звертаються люди з проханням допомогти привезти, з’ясувати процедуру і підтвердити особу загиблого. Влітку місію «Евакуація 200» реформували в гуманітарний проєкт «На щиті». Нині я паралельно з роботою і поїздками на схід працюю в цій команді як комунікаційниця – сповіщаю громадськість, коли прибуває черговий екіпаж, який везе тіла загиблих, сконтактовую людей із тими, хто доставляє Героїв, підказую, що і як треба зробити, в які органи звернутись рідним. Раніше нам дозволяли підтверджувати тіла загиблих військовослужбовців у прифронтових моргах. Влітку у мене ледь не щотижня гинув на передовій хтось зі своїх… Мій телефон був забитий фотографіями тіл, полонених і бійців, яких шукали або просили ідентифікувати. Для мене це був дуже важкий період, бо щотижня поїздки… щотижня страшні звістки і похорони… Нині евакуйовують із поля бою полеглих виключно військові та медики, а наші хлопці вже оформлюють документи, забирають тіла і привозять Героїв на рідну землю. Це теж нелегка справа. Але це той мінімум, що ми можемо зробити для родин загиблих у знак шани загиблим Героям», – розповідає Еля.

Загалом про свій вибір стати на нелегкий, але такий необхідний шлях волонтерства Еля Коротинська не шкодує ні на мить. І хоча на фоні цього в неї часто виникають певні непорозуміння з батьками, бо ж їхні серця – у постійному хвилюванні за доньку, вона впевнена, що чинить правильно. У цьому її підтримують двійко синочків, котрі мріють про якнайшвидшу перемогу України над путінськими військами.

 Також не стають на заваді для Елі й усілякі неприємні ситуації, розчарування у певних людях, бездіяльність тих, хто безпосередньо повинен щось робити, й байдужість інших. Адже вона, як наголошує, не має права опускати руки. Свою мотивацію, натхнення і стимул не зупинятися віднаходить у тих, хто воює на передовій.

– Чула про себе багато пліток, неприємних у тому числі. Але мені байдуже. Я просто роблю те, що можу. Натомість не можу кинути своїх «котиків», бо вони там воюють не стільки за мене, скільки за моїх синів. Я їх люблю і поважаю. Вони мене заряджають, мотивують. Для мене є два світи – цивільне життя і життя військових. Там усе зовсім інакше. Коли в одному підрозділі в тебе воює друг, то за 1-2 поїздки його побратими стають тобі також рідними. Ти даєш знати, що будеш за годинку в Краматорську, і вони галопом летять із передової, аби випити просто кави. Замурзані, задимлені, з їдучим запахом пороху і сирості… але такі теплі і рідні. Назад, правда, повертаються з цілою машиною «ніштячків» і купою позитивних вражень. І ти розумієш, що вони тебе чекають, вони на тебе покладаються. Вони роблять неймовірне. І я розумію, що теж мушу. Війна – це наркотик, а волонтерство – як доза. Але це не той наркотик що затьмарює голову. Так, я залежна від 150 дзвінків хлопців, які звідти телефонують і покладаються на мене. І просто не маю морального права показати їм нотку своєї слабинки. Адже вони знають, що Елька знайде, допоможе, вирішить. А я знаю, що мушу, – підсумовує журналістка-волонтерка.

Мирослава Струк.

Фото з особистого архіву Елі Коротинської.

Публікацію підготовлено за ініціативи Національної спілки журналістів України.