«На очах розстріляли хлопців, а мене роздягнули», - звільнена лучанка Алла Сенченко про жахіття російського полону

«Еспресо.Захід» поспілкувався з військовою про її бойовий шлях, російський полон та ставлення до мобілізації.

У цивільному житті я була кравчинею

- Чому ви вирішили піти на контракт до армії?

У цивільному житті була кравчинею. Так сталося, що я була в процесі розлучення з чоловіком, син помер. Тут і постало питання, що робити, чим займатися в житті. Вирішила підписати контракт з армією. А конкретніше – з 24-ю бригадою, це було у 2018 році. Я була цивільною, яка нічого не знала у військовій справі, було важко втягнутися. Так і почалися мої військові будні. Вже у лютому 2019 року в мене був перший виїзд. Спочатку була на посаді кухаря. Три роки жила між виїздами та ППД, 7-8 місяців зазвичай були на передовій. Згодом перевелася у кулеметний взвод, де була номером обслуги, проводила час на позиції. У 2021 році контракт закінчився. 

- Як ви зустріли повномасштабне вторгнення?

Повномасштабне вторгнення зустріла вдома, я вже була готова, мала тривожну валізу, мала й повістку на руках. 24 лютого прибула до ТЦК, де мене взяли у 2-й стрілецький батальйон на посаду стрільця. На початках ми були у Луцьку, згодом нас перекинули у Слов'янськ, потім у Лиман. Були досить жорсткі бойові дії, з артобстрілами, з першими втратами. 23 травня планувався ворожий наступ, відповідно, нашим завданням було тримати оборону та прикривати відхід 79-ї бригади. Коли вони вийшли, ми потрапили в оточення. Я та двоє моїх побратимів 24 травня зайшли до місцевого населення. Ми були виснажені, бо мали вже кілька зіткнень із ворогом. Люди нас пригостили їжею – ікрою кабачковою та сухариками. Там нас і захопили росіяни. Мені дуже прикро за місцевих, які нас прихистили, не думаю, що їх залишили живими. 

«Я страшенно боялася полону»

- Що ви можете розповісти про полон?

Коли нас схопили, то на моїх очах розстріляли хлопців, а мене роздягнули, бо їм дуже було цікаво, чи є на мені татуювання. У них така фантазія, що ми всі нацисти й тому подібне. Були здивовані, що я без тату. Там були дві групи, одна дуже агресивна та радикальна, але російський військовий, який брав мене в полон, казав, що я його полонена і щоб мене ніхто не чіпав. У мене був шок після розстрілу моїх товаришів і я страшенно боялася полону, просила цього військового, щоб він мене вбив. Він же казав, що таких, як я, прив’язував би за ноги до бронетранспортерів і пороздирав. Але все ж залишив жити.

- Скільки часу ви перебували в російському полоні?

8 місяців і 11 днів. Після того, як мене взяли, було багато етапів і допитів, але не хочу цього згадувати. На початках вони тримали мене одною, бо їм не сподобалося моє прізвище. Для них що Савченко, що Сенцов, що Сенченко (моє прізвище) – одне й те ж. Їм хотілося спіймати когось знакового. Ще їх дуже дратувала українська мова й те, що я з заходу України. Але були й такі, які розказували, як їхня мама була в нас на заході, дуже гарно відгукувалася про наших людей, що їй допомагали. Я ж казала: чи було б так з українцем десь у Москві, який просив би допомоги українською? Ну, відповідь очевидна. 

- Коли вас обміняли й чому ви пішли працювати у ТЦК?

Мене обміняли 4 лютого 2023 року. Тут у мене вже був вибір невеликий: або повертаюся у свою частину, або йду в роту охорони в Луцький ОМТЦК та СП. Я обрала другий варіант, бо все ж і здоров’я не те, і своє життя якось треба було облаштовувати після всього. Скажу так, після повернення додому не орієнтувалася навіть в елементарних речах. У полоні я 6 місяців просиділа не виходячи на вулицю. 

Рота охорони – це структура, яка займається охороною ТЦК, блокпостів чи інших об’єктів інфраструктури. Фактично це бойове чергування на охороні. У роті 90% людей — це військові з інвалідністю після поранень на фронті та полону. Вони залучені у похованнях захисників.

Зараз мене відрядили, працюю на призовній комісії. 

«Чоловік має ставати на захист своєї родини, це нормально та природно»

- Як військова, яка наочно бачила та пережила бойові дії, що можете сказати про мобілізацію в нашій країні?

Скажу так, суспільна думка (підкріплена, до речі, й медіа) звела нанівець престиж військової служби. Люди, які відкупилися, які знаходили різні причини не йти в армію, зараз цим пишаються. У суспільстві чуєш загальні фрази типу "в тебе що, немає грошей відкупитися, ти що, бідний?". У нас мамочки ховають синочків за себе. Дружини так само…чоловік має ставати на захист своєї родини, це нормально та природно. Емансипація жінок привела й до того, що жінки наростили собі яйця, а в чоловіків вони атрофувалися.

- До речі, як ви ставитеся до мобілізації жінок?

Нормально ставлюся й до мобілізації жінок – тих, які так сильно боронять своїх чоловіків від обов’язку. Якщо ви вважаєте, що ваш чоловік більш достойний бути вдома, з дітьми, ніж інші, то йдіть замість нього. Якщо такі бойові, любите принижувати працівників ТЦК і військових загалом, то будь ласка. От, до прикладу, дуже огидно було бачити, як мого товариша з бригади принижували на відео. Він молодий, трохи понад 20 років, а в нього вже пів лиця немає, грубо кажучи. Тобто ви не бачите, кого ображаєте? Він теж хоче сім’ю, він теж чиясь дитина. Виходить, що його життя нічого не варте для інших, хоч він їх усіх і захищав. Щось у нашому суспільстві пішло не так. 

Знаєте, що військового найбільше "вбиває", коли він повертається з фронту? Нерозуміння, як так: там війна, там пекло, а в тилу відчуття, начебто суспільство здає наші позиції. 

- А як прокоментуєте ситуації, коли працівники ТЦК нібито викрадають людей з вулиць

У нормальному суспільстві з нормальними цінностями люди самі мали б прийти до ТЦК. Усі говорять, що військові щось роблять не так, але хіба законно тікати й ухилятися від служби? Ще й хвалитися цим, гордитися. Не тікайте – і ніхто вас не буде наздоганяти.

Читайте також: 

• Військова, яка пережила російський полон, нині працює у луцькому ТЦК
• Дев'ять місяців у неволі: звільнена з полону лучанка повернулася на службу
• «Тобі роблять боляче, а ти розумієш, що колись це мусить скінчитись», – звільнена з полону лучанка Алла Сенченко