«На війні атеїстів не буває, там працює віра». Відверта розмова з військовим капеланом з Волині Павлом Гаврилюком

Павло Гаврилюк дивує своєю відвертістю. Каже, «релігія - це гарний фасад», який не має нічого спільного з вірою, відверто розповідає про війну та власне минуле, в якому лишились наркозалежність і три тюремні ув’язнення.

Про історію капелана та специфічні методи роботи, пише Перший.

«Молився: «Господи, якщо виживу, ноги моєї тут не буде»

У 2014-му році я був на капеланській конференції у Херсоні. Тоді вони мали зовсім іншу функцію - опікувалися місцями ув’язнення.

Але на конференції домовилися, що час допомагати й на фронті. Сформували команду і почали їздити по черзі. 10 днів на позиціях, повертаєшся на Волинь, через 40 днів = знову на Схід. Зараз їздимо на п’ять днів, але кожні два тижні.

Спочатку не вірилося, що це все не кіно, а реальність: обстріли, «сєпари»...

За роки страх притупився, але нікуди не зник. Десь місяць тому вночі ми потрапили під обстріл. Попадали в яму, в чому спали. Я лежав і молився: «Господи, якщо виживу, більше ноги моєї тут не буде». 

Але обіцянки не дотримався… Вони ж мене чекають часом, як діти. Я бачу зміни після нашого спілкування. Ті, що пили, перестали - Бог звільнив їх від алкозалежності, рядові стали офіцерами.

Скільки разів був на Сході, навіть не рахував. Полюбив його – тоді ще Маріуполь був, море… Не віриться, що багато місць зараз окуповані, зруйновані. Ми ж там купу часу провели - місцевих багатьох знаємо. Дзеркала, шкафчики, ліжка, інші побутові речі солдатам не привезеш потягом з Волині, то ми по місцевих збирали, домовлялися.

19 лютого, за кілька днів до вторгнення, ми приїхали з Мар’їнки (місто на Донеччині, - ред.). Тоді вже відчувалося загострення. Тими дорогами, якими ми раніше їздили, не можна було - довелося полями вибиратися.

Але мій командир переконував: «Не те стратегічне положення, щоб війну починати. Я не вірю, що це станеться».

Потім їхали на Схід 27 лютого. Житомирською трасою ми одні рухались в той бік, всі інші - на Захід. Командир з Маріуполя, який пізніше загинув, дзвонив і казав: «Ви що. Вертайтеся в себе оборону організовуйте. Може, дві-три області вдасться зберегти».

Але ми вирішили рухатися далі - допомогу ж везли. Приїхали під Мар’їнку: бійців по кущах обстріли ганяють. Мені дали прапор і пакет документів, щоб вивіз на Білу Церкву. Богу дякувати, хлопці врятувалися і в полон не потрапили. Прапор зараз знову на фронті.

«Релігія на фронті не працює»

З бійцями проводимо спільну молитву, а потім спілкуємося особисто, якщо є такий запит. Самі звертаються рідко, але коли ти довго на позиціях, то з тим розговорився, то з іншим. І вже люди розкриваються - перестають з себе суперменів «корчити».

Військових чіпляє те, що я нетрадиційно проповідую. Тим, хто випиває на війні, кажу: «Я вас зараз сфотографую і покажу дітям, які малюнки роблять. Вони ж уявляють, що тут всі герої, а ви…» Приїжджаю наступного разу - стало краще: дисципліна.

Проте читання моралі не допомагає. Допомагає тільки Бог. Коли я спілкуюся з людиною, при цьому присутній Бог, і щось відбувається. 

Обов’язково заводжу мову про сім’ю, бо в основної маси - проблеми вдома. Натомість про страх обстрілів не говорять - люди до всього звикають

«Прильоти» – це ще не найстрашніше. Страшніше жити з 30 людьми, коли не зі всіма спільну мову знаходиш. Бруд, окопи, одне  і те ж кожного дня, непорозуміння з командирами, рідними, які лишилися вдома.

Чи спілкуюся з невіруючими? На війні атеїстів не буває. Зазвичай вони не проти поговорити. Бог дав мені авторитет і вплив духовний, тому багато військових стоять і кожне слово з’їдають.

Більше довіряють, коли бачать, що привожу корисні речі. Ми завжди шукаємо щось, щоб не їхати з порожніми руками: машини, запчастини… Людина ж спершу матеріальне оцінює - це її зацікавлює. Але основна місія все ж духовна.

У душу нікому лізти не можна. Тому розмови - лише з тими, хто хоче. Але коли ти приїжджаєш другий, третій раз, бійці вже тебе знають і самі пропонують.

Ті, до кого їжджу вісім років, мене поважають. Знають, що я присвятив цьому шмат життя.

У 2015-му молилися за офіцерів, а комбриг раптом встає і виходить. Питаю, що сталося, а він: «За мене після війни помолитеся, я стріляю в людей, я вбивця».

Я тоді відповів: «Ти ж не шапки з людей на вулиці зриваєш і вбиваєш. Ти захищаєш свій народ. А як його захистити без зброї?»

 ***

Дуже круто, коли командир розуміє, чому потрібен капелан і сам запрошує. Коли тільки починали, це було дико. В радянській армії не було капеланів. Але зараз вони так багато роботи зробили, що вже ніхто не питає, нащо це.

Бути капеланом - це покликання. Так само, як воїном. На жаль, бувають різні люди. Релігія там не працює. Працює тільки віра, тому я говорю не те, що мене навчили в семінарії, а те, що сам пережив, те, що працює в моєму житті.

Релігія - це гарний фасад. Але всередині може бути мавзолей: пліткарі, інтриганти. Релігія більше пильнує за тим, як ти одягнутий, як говорив. Підстригли правильно, спідницю довгу вдягнули, сережки познімали і все, готово. А віра - про те, що всередині.

Моя віра - це «Бог захистить, якщо я не зраджуватиму дружині, пакостей нікому не робитиму, слухатимуся командирів». Якщо ти не слухаєшся командира, то як ти Бога будеш слухати? Цього і вчу солдатів.

Розмови «командири - погані, хлопці - хороші», «командири кинули»  - це диявольське. Розказав якийсь Вася-алкаш, якому в цивільному житті «Зеленський - поганий, поліція - погана, все погано». Так він і на фронті так само поводиться. А хтось вірить.

Я також привчаю бережно ставитися до волонтерських передач. Щоб не було так, що машина - це розхідник, який зовсім не треба берегти. Люди на неї гроші збирали.

***

  

На цій війні з нашою армією Бог. Людям це треба пояснити, бо мотивація є не у всіх. 

А так то в непереможність радянської армії я і сам вірив, коли служив, хоча з тисячі бойових машин ні одна не заводилась - все розкрадено було. Зараз з цим міфом боремося.

«18 років коловся – ніхто нічого не міг зробити»

Звісно, лише розмовою ситуацію не виправиш. Знаю із власного досвіду. Я в школі був некерованим. Дитяча кімната міліції, виправна колонія. Купа розмов, які не допомогали.

 

Батька не було, мама весь час працювала, щоб прогодувати трьох дітей, тому мене виховувала вулиця. В 14 років почав випивати, а потім і на наркотики перейшов - у Нововолинську це було похвально. Крав, коловся, гроші забирав в людей. Тричі сидів по два роки. За третім разом вирішив, що час змінюватися.

Думав, мені «хана», але одного разу люди порадили: почни молитися. Побачив біля кінотеатру зібрання п’ятидесятників і пішов до них. Пройшов реабілітацію. Одружився, народилась дитина. Це мене врятувало. 

Тому я всім кажу: віриш-не віриш, а варіантів немає. Тільки Бог може зробити людину щасливою.

Дружина - теж з колишніх наркозалежних. Ми почали служити людям разом: до війни допомагали безхатькам, ув’язненим.

У 2014 році відкрили реабілітаційний центр «Маханаім», де надаємо притулок колишнім ув’язненим, нарко і алкозалежним. Пізніше будемо приймати також ветеранів, яким це потрібно.

Медикаментами не лікуємо. Наше завдання - познайомити з Богом і врятувати через віру. Якщо Бог не допоможе, ми вже нічого не зробимо.

Іншого сенсу я навіть не бачу. Жити для себе весь час не приносить задоволення, а це мені подобається: на війну їздити, в тюрми.На фронті я, можна сказати, відпочиваю. Там люди справжні. А тут - дзвінки безкінечні, тягнуть тебе в різні сторони. Втомлює, але без того ніяк.