Найстаршу війна застала у Луцьку: 6 дітей були бранцями «ДНР» пів року, поки їхні батьки намагалися їх забрати

Після всіх перепетій та переїздів сім’я Лопаткіних з Вугледара доїхала аж до заходу Франції, - йдеться в ТСН.   

Французьке провінційне містечко Луї стало новим домом для Лопаткіних, в яких виховуються аж 9 дітей. Мама Ольга - викладач музики, а тато Денис – працівник шахти в Вугледарі, в них з'явлася донька Рада. У 2014-му, коли росіяни почали війну на Донбасі у родини виник план. «Я через війну хотів хоча б одну дитину забрати, щоб якось допомогти», - розповідає чоловік. 

Так у сім'ї з’явився Максимко з Краматорська, а потім Тимофій – він сирота, йому було вже цілих 12, охочих забрати було небагато, та ще і проблеми з поведінкою. Перед появою Тимофія народився спільний син Самсон, а у 2018 році  з’явився Саша, а за місяць до нього до сім’ї увійшли одразу четверо братів та сестер -  Новела, Варя, Едік та Давид. 

Лопаткіни створили єдиний у Вугледарі дитячий дім сімейного типу – влада виділила  дім та автомобіль. Це життя закінчилося у лютому 22-го року. 

Старша Рада була саме на змагання з боксу у Луцьку з дядьком, а шестеро дітей зустріли початок війни в санаторії імені Крупської в Маріуполі, за 300 метрів від моря. Обстріли ставали дедалі сильнішими, каже Тимофій, і за кілька тижнів діти  залишились практично самі без зв’язку, без світла: з дорослих  - приходила кухарка. Готувала поїсти на вогнищі. Так Тимофій в 17 років став усім малим за старшого. «Найстрашніший момент був, коли ми з одним хлопчиком пішли дрова рубати на харчоблок і харчоблок потрапив під обстріл», - розповідає юнак. 

 Маріуполь опинився в блокаді, дітей організовано не вивозили, а батьки – в недосяжності. «В душі був крик розпачу - що робити вже вигадували, вигадували те-се… Евакуювали людей і я писала, де я тільки могла, всім кого я могла знайти - ось там є діти в санаторії, будь ласка, вивезіть дітей. Вони сироти», - розповідає мама Ольга. 

Вони самі почали тікати із небезпечного дому і так через окуповані території дістались до Запоріжжя, а далі до Львова. Інша прийомна родина запропонувала їм їхати з ними за кордон. Батьки погодились на переїзд, але все ще шукали можливості забрати дітей із заблокованого Маріуполя. 

18 березня, коли відкрили офіційний коридор, дітей із санаторії вивіз доброволець Олександр Ярошенко — голова Федерації футболу Маріуполя до вторгнення був власником медичного центра і сам на машині швидкої допомоги  вивозив людей. Але дітей  вдалось доправити  лише до Мангуша, звідти росіяни не пустили їх до Запоріжжя, а забрали усіх до Донецька, поселили в туберкульозному диспансері і знімали про них пропагандистські сюжети. 

Тимофій зміг вийти на зв’язок з мамою. Їхати до Донецька з українським паспортом та французьким захистом від агресії Російської Федерації Ольга не ризикнула. Натомість надала розголосу, історії про шістьох викрадених росіянами дітей почали писати світові медіа. 

Спеціальна «комісія» водночас вирішила залишити дітей в «ДНР». Ольга знайшла в Донецьку жінку, яка погодилась допомогти і вони подали апеляцію. На цю «комісію» Тимофій поїхав сам. «Мені обіцяли, що залишать мене в Донецьку, дадуть документи. Ви пропонуєте мені це все, якщо я погоджуся, діти доїдуть до батьків, гарантії є? Немає гарантій!  А якщо я з ними їду? То ви доїдете сто відсотків», - переказує події Тимофій. 

 Діти їхали через Росію, Латвію, Литву та Польщу на Берлін. Там їх забрав батько. «Я не вірила, що це вже нарешті сталося, думала, я сплю. Я на роботі була і вже знала, що вони перетнули кордон нарешті і вже під'їжджають, і морально готувалася. Я вже не могла, на годинник дивлюся, коли вже робочий день закінчується», - пригадує переживання Ольга. 

Загалом пів року вони провели нарізно – попрощались у Маріуполі, а зустрілись подолавши пів світу, вже у Франції. Дім для такої кількості  людей та тварин їм не могли знайти по всій Європі. Аж раптом хтось написав, що мер містечка у Франції готовий їх прийняти і поселити. Так вони доїхали до Луї і стали тут першими українськими біженцями. «Це вже сім’я, ми мали ідею зробити все для їхнього автономного життя. Я бачив ці картини знищених міст і я подумав, що це момент для нас, щоб показати, ми країна, яка здатна допомогти. Свобода, рівність та братерство для нас не порожній звук. Ми також опитали мешканців і отримали їхню згоду. Провели збори і побачили багато добровольців готових їм допомогти», - розповідає мер Луї Антоні Мюссар.

Ользі та Денису мер допоміг знайти роботу – на швейній фабриці. Повертатись чи ні кожен з дітей буде вирішувати сам, як підросте. Хоча не всі з них через стан здоров’я зможуть пізніше жити окремо.  

Читайте також:

• «Душа із моїми синами, які боронять Україну»: історія мами 13 дітей з Луцької громади
• «Виховую 10 дітей, бо знаю, як важко жити без батьків»: історія сім’ї, яка живе на Волині 
• З Донеччини їхали втрьох на одній полиці потяга: історія багатодітної сім'ї, яка живе у Луцькому районі
• Рве одяг, дряпає і б’є: у найстаршої матері України відібрали доньку, яка попросила про це у соцмережі