«Найважче на війні хоронити друзів», - волинянин про дев'ять років волонтерства

Іде десятий рік страшної та віроломної війни. Зруйновано сотні міст, убито і поранено десятки тисяч мирних людей. Але, як би не було важко, українці об'єдналися і, хто як і чим може, не шкодуючи ні сил, ні здоров’я, ні власних заощаджень, ризикуючи життям, допомагають армії. Серед них – волонтер із селища Благодатне Олександр Мазурок та його друзі: Віктор Янчук, Ярослав Савосюк, Антоніна Подскрипка, Андрій Гаць, Володимир Таранович, Олександр Положивець, Віталій Лісецький та Юлія Носарєва з Рубіжного, Валерій Люлько, Сергій Горшков, Василь Бешинський. 

Найзатребуваніші для бійців автомобілі…   

«Все почалося відтоді, як у березні 2014 року мобілізували в армію трьох футболістів з нашої селищної команди, в якій я був керівником та одним зі спонсорів. Тоді ще ніхто до пуття не знав, що відбувається. Зателефонувавши до знайомих хлопців на Донбас, дізнався, що бойовики постійно «криють» їх «Градами». Після того ми вперше зібрали кошти на бронежилети і розгрузки», - згадує Олександр початок своєї волонтерської діяльності. 

Поступово він познайомився і подружився з бійцями з 51-ї бригади, в якій воювали його земляки.  

«Ми шукали для них бронежилети, кевларові шоломи, різне спорядження, теплі речі й продукти. Та найголовніше, чого потребували тоді і потребують на фронті військові зараз - це автомобілі, радіозв’язок, тепловізори, прилади нічного бачення та медикаменти. А ще дружнє людське спілкування», - каже він. 

Після розформування 51-ї ОМБр Олександр Мазурок та його команда шукали необхідні військовим речі, доставляючи їх у новостворену 14-ту бригаду, в 130-й окремий батальйон розвідки та інші підрозділи. З 2015 року Олександр почав допомагати військовим, вже кермуючи власним бусом, якого ласкаво називає «ластівкою». Уперше він поїхав на передову від Спілки воїнів-афганців, після чого такі поїздки стали регулярними. 

«Згодом нас взяв під своє крило нині покійний керівник Спілки воїнів АТО Волині Олег Твердохліб («Сармат»). Важко передати ту радість та вдячність, з якою щоразу зустрічали нас хлопці на нулі. Для них це був привіт від дому і  нагадування про те, що про них не забули. Та  з кожним роком зібрати допомогу для наших захисників ставало  все важче й важче, оскільки люди перестали звертати увагу на те, що в країні війна.  Для багатьох вона була десь далеко і їх не стосувалася», - каже волонтер. 

Упродовж 2015-2020 років Олександр сам знайшов, відремонтував і доставив військовим 10 різних машин. Якраз у той  час  в його родині сталася жахлива трагедія: від важкої хвороби помела дружина, яка подарувала йому двох чудових синів, була опорою й підтримкою, з якою чоловік був дуже щасливий. У пам’ять про неї доставлене військовим десяте авто він назва іменем коханої.  

Танки не зупинилися  

«Спочатку я намагався рахувати поїздки, але згодом перестав. До того ж це не грає якоїсь ролі. Можна декілька разів їхати одним бусом, доставляючи лише частину речей, а можна їхати лише раз, але трьома-п’ятьма, а іноді й сімома бусами і доставити майже усе, що потрібно і просять захисники», - каже він. 

У перші дні великомасштабної війни до Олександра звернувся командир танкового батальйону з проханням знайти моторне мастило для танків. В той момент хлопці захищали підступи до Києва, бої йшли на околицях Макарова і в районі інших населених пунктів навколо столиці.  

«Завдяки двом незнайомим мені землякам Івану та Олександру, нам удалося знайти лабораторію в Хмельницькому. Просто пощастило, що були в наявності всі інгредієнти. І хоч лабораторія це, звичайно, не промислове виробництво, працівники цього закладу спромоглися зварити 1200 літрів танкового масла. За лічені дні хлопці оплатили його і відправили на Луцьк. Далі ми доставили його та ще 400 літрів мастила для вантажівок.

Всього в той день, коли ми вперше поїхали на фронт після 24 лютого, у нашій колоні було 7 бусів і легковик. Навіть не знаючи в обличчя один одного, ми разом за телефоном спромоглися зробити велику справу: танки не зупинилися…» - згадує він.

Святкувати будемо після перемоги

Ця історія - одна з поміж багатьох інших зі щоденних буднів людей, для яких найголовніше – перемога над ворогом. І таких історій за дев’ять років війни в Олександра та його друзів – сотні. Від початку вторгнення на нашу землю російських зайд майже щогодини, навіть у вихідні і свята, до «дяді Саші» телефонують і пишуть бійці та командири з багатьох військових підрозділів із проханням привезти автомобіль чи якусь іншу річ. І він шукає, знаходить і доставляє, мало не щомісяця намотуючи кілометри до фронту.  

«Які можуть бути зараз вихідні чи свята, якщо хлопці захищають нас, валячись з ніг від утоми, перебуваючи цілодобово під щільним вогнем ворога і з повітря, і з землі, - каже волонтер. – Святкувати будемо після перемоги». 

За рік великої війни командою Олександра було здійснено до лінії фронту 17 поїздок, закуплено, зібрано і доставлено 37 бусів військової допомоги, починаючи від бальзаму для губ та шкарпеток і закінчуючи генераторами, біноклями, планшетами та іншими дуже важливими речами. Закуплено, пригнано, відремонтовано і доставлено на фронт 21 автомобіль: 16 джипів та 5 бусів. Один джип капітально відремонтовано.  

«Крім того, ми доставили воїнам 20 колес на «УРАЛ», 15 наборів покришок на джипи та буси. Їздимо найчастіше в свою 14-ту бригаду, де багато друзів ще з 2015-16 років, в 93–тю бригаду «Холодний яр» та інші. Не відмовляємо ніколи й іншим підрозділам, які до нас звертаються», - каже він.  

Найважче втрачати друзів…  

Найголовніше те, що в перші місяці війни команда повернула додому сім воїнів, сім захисників на ЩИТІ, щоб поховати їх у рідній землі. Особливо важко хоронити друзів.  

«Душа болить і розривається за кожного з них: за Олександра Цюпака, Василя Чайку, Діму «Сакрама», Діму Чечика, Влада Царицанського,  Володимира «Гайтавера», Назара Мазурка...  

Що стосується поїздок, то для мене це - відповідальність за людей, які відправляючись зі мною, довіряють мені своє життя і здоров’я. Тут люди навіть не уявляють, як це дуже страшно, коли в тебе над головою щомиті пролітають літаки, рвуться ракети та снаряди. Це неправда, коли дехто каже, що бував поруч з бійцями на передньому краї. Безпосередньо на нуль можна потрапити тільки в супроводі військових, одягнувши каску і бронежилет», - каже Олександр. 

Поїздка в кінці лютого зайняла п'ять днів. Вирушили чотирма бусами. Під Бахмутом волонтери передали друзям із 93-ї бригади «Холодний яр» у подарунок джип «KIA Sorrento» та багато інших корисних речей. Для хлопців це була приємна несподіванка, так як вони про це не знали. Зустріч була теплою і радісною, багатою на емоції. Далі: Слов'янськ, Ізюм, Куп’янск... 

У подарунок танкістам завезли авто «Folkswagen T-4», повністю завантажене найнеобхіднішим. Два буси допомоги передано третьому батальйону та іншим  частинам. Велику партію медикаментів отримала лікарня Куп’янська. На прохання медиків 100-ї бригади з допомогою друзів із Америки і Польщі придбано «швидку допомогу», яка зараз проходить діагностику, ремонт та доукомплектування, після чого вона буде доставлена на фронт.  

У колоні разом зі «швидкою» у подарунок воїнам 77-ї ДШБ поїде бус «Фіат-Дукато». Не забули Олександр та його команда про своїх бойових друзів і перед Великоднем, прибувши до них з подарунками та смаколиками за кілька днів до свята. 

Сини – опора і підтримка  

Варто сказати, що майже в кожну поїздку, особливо після 24 лютого, разом з татом вирушає і старший син Вадим, який устиг не раз побувати на сході ще до вторгнення. У перерві між поїдками він разом з меншим братом Дмитром допомагають батькові в роботі, аби він і далі міг спокійно займатися волонтерством. Одну поїздку в зону бойових дій здійснив з татом і менший Діма, виявивши велике бажання їздити постійно.

«Я хотів, було, відправити його на час війни в Польщу. Бо, якщо з нами, борони Боже, щось станеться, щоби хоч він зі всієї нашої родини залишився живим (важка хвороба осиротила чоловіка і синів кілька років тому). Та син категорично заперечив: «А як я вам тоді в очі дивитимуся?» Після поїздки до хлопців Діма сказав мені: «Поки сам на власні очі не побачиш, нічого не зрозумієш і не осягнеш…», - каже чоловік. 

Обидва сини дуже гордяться своїм татом. За заслуги перед народом України Олександр Мазурок був відзначений відразу трьома нагородами: медаль «За сприяння Збройним Силам України» - від міністра оборони Олексія Резнікова, почесний знак «За сприяння війську» - від головнокомандувача Валерія Залужного та медаль «За волонтерську діяльність» - від командувача військ оперативного командування «Захід» генерал-майора Літвінова.  

«Чесно кажучи, я досі не можу до кінця в це повірити. Так не буває, але так сталося. Знаєте, я хочу сказати, що частинку цих нагород заслуговує мій ангел, моя кохана покійна дружина Оленка, яка шість довгих років була мені надійною опорою і підтримувала мене від початку війни. Ще частинку заслуговує моя «ластівка» - мій бус. Ви просто не уявляєте, скільки роботи і добра він зробив за 9 років для наших воїнів. Я без нього, як без рук, його дуже добре вже знають у багатьох військових підрозділах. А ще величезна подяка усім, тим, хто по крупинці – фінансово чи матеріально допомагає нашим хлопцям бити ворога і тим самим наближає нашу перемогу. Разом – ми сила!» - розчулено зазначає волонтер.  

Та війна триває…І Олександр та його дружня команда знову у пошуках: хтось просить джип,  хтось запчастини, а ще хтось – підзорну трубу, І так щодня, без свят і вихідних. А найближчими днями – чергова поїздка…   P.S. Для тих, хто бажає внести і свій невеликий вклад у перемогу над лютим ворогом, повідомляємо реквізити для перерахування коштів:   картка Приватбанку № 5363542091473919. 

 Валентина Савчук для ВСН