«Павутинка» для ЗСУ: у Луцьку військовим допомагають бути невидимими

«Сила правди» поспостерігала за процесом роботи та розпитала волонтерів про їхню місію.

Все починалося з ініціативи двох жінок – Інги та Галини. Вони уже на другий день війни вирішили, що мусять зробити щось корисне. Обидві – художниці, тож одразу почали перебирати варіанти, що можна зробити. Галина домовилася за приміщення у мистецькій галереї, підшукала перших волонтерів і робота «закипіла».

«Кожен за свої гроші, хто скільки міг, скидалися і купували сітку, тканину, щоб було з чого розпочати. Тоді було дуже багато переселенців-волонтерів. Та і загалом приходило дуже багато людей: молоді, студентів. Щодня приблизно двадцять людей, то ми плели навіть по сім десятиметрових сіток на день. На початках ходили щодня без вихідних. Але це була супер розрядка, ми забували про все і з вірою у Перемогу плели сітки. Ми робили їх з натхненням», – пригадує співорганізаторка ініціативи Інга Яловенко.

Волонтери розповідають, багато хто з переселенців повернувся додому, студенти пішли навчатися, тому охочих допомогти зменшилось в рази. Основний склад команди – жінки, хоча чоловіки теж завжди допомагають, чи то щось відремонтувати, чи підвезти, чи завантажити. Без діла не сидять навіть діти.

«Після цього була фінансова криза. Найзатратнішою є сама сітка. «Євро секонд-хенд», який знаходиться на вулиці Кривий Вал, дозволив брати необхідні нам речі безкоштовно. Нам не вистачало кольорів, приносили з дому все, що тільки могли. Ми приносили у драмтеатр постіль, різні тканини і там їх фарбували у ті кольори, які були потрібні. Драмтетр шив нам основи і для виготовлення кікімор, які ми також плели у літній період», – розповідає пані Інга.

Запитів на сітки було дуже багато, тому ініціативу почали масштабувати:

«У нас були переселенці, які зараз відкрили при церкві таку саму ініціативу плетіння сіток. Вони зібрали своїх однодумців і допомагають, бо замовлень справді багато».

Щодо кількості сіток, які можна зробити за день, волонтери відповідають – все залежить від типу замовлення і призначення.

«Сітками накривають техніку і бліндажі. Наприклад, найменшу сітку ми плели розміром 2*3 м, а найбільшу – 10*30 метрів. Важливо враховувати місцевість, щоб правильно підібрати кольорову гамму сіток. Завжди прислухаємося до побажань військових. Зараз у нас замовили десять сіток розміром 2*3 метри. В середньому до 30 метрів квадратних маскувальних сіток плетемо в день. Це десь дві середні сітки. Також все залежить від кількості людей», – каже волонтерка Оксана Петрова.

На початках, кажуть жінки, працювали щоденно. Зараз у суботу й неділю відпочивають, перезавантажуються. Робочий день у «Павутинці» – з 9 до 18, іноді до 19. Але якщо бійцям сітка потрібна терміново, то виходять і у вихідні. Про те, скільки матеріалу потрібно на сітку, кажуть: 

«Тканини йде багато. Хлопці просять, щоб сітка була легка, тому ми використовуємо спанбонд (виготовляється з найтонших волокон полімеру, – авт.), він легкий. Але через те, що він коштує дорого, то нам ще допомагають ательє, які шиють військову форму, віддаючи залишки тканин».

Сітки на фронт доставляють волонтери. Іноді є військові у госпіталі, які приїхали на лікування, а після одужання беруть сітки і повертаються на передову.

«Ми всі тут здружилися, стали як одна сім’я. Люди, які вкладаються, які хочуть допомогти військовим, які без грошей по суті приходять. Ми ж не маємо ніякого фінансування, не шукаємо вигоди, а хочемо зробити все, що в наших силах. Це нас об’єднує», – каже волонтерка Оксана.

Валерія Коваленко з Харкова долучилася до «Павутинки» з листопада 2022-го:

«Спочатку доводилось ходити допомагати різним гуманітарним пунктам, коли навіть ще на облік не стали. Я ходила питала, чи потрібно щось, аби бути хоч чимось корисною. Мені відмовляли, бо таких волонтерів вже було багато, але згодом, у листопаді, я знайшла нашу «Павутинку».

У нас уже руки самі плетуть, все дуже швидко робимо. Тут ми вдосконалюємо свою українську мову. Я хоч і добре знала її, але не розмовляла у повсякденному житті. У нас, у Харкові, є доволі цікаві слова, наприклад, «трємпєль», ніхто його не вимовляє, а у нас так називають вішак для одягу. У кожного з нас є родичі чи знайомі, які зараз захищають наші кордони, тому ми стоїмо на цьому захисті по-своєму.

Наша ціль – Перемога. Ми уже думаємо, що будемо робити після неї. Може, сітки на дачу плести (сміються – авт.). Бо ми вже наскільки здружились, що не знаємо, як будемо один без одного. З лучанами простіше, а от переселенці повернуться додому. І ми вже теж домовляємося, що якось поїдемо до нашої волонтерки в Скадовськ, потім до мене у Харків, і таким чином плануємо тільки хороше», – ділиться жінка.

Біля готових до відправки на фронт сіток лежать дитячі малюнки.

«Малюнки нам приносять діти із шкіл та садочків. Багато в кого тато чи мама перебувають на фронті і діти пропускають все це через себе. Тому з душею малюють, і, навіть, додають листи, які неможливо читати без сліз. До сіток ми ще додаємо янголів-мотанок, зроблених своїми руками. Також час від часу купуємо в церкві невеликі іконки, їх також кладемо як оберіг», – пояснює волонтерка Оксана.

До сіток додають солодощі, кумедні м’які іграшки, які потім стають оберегами. Все, аби хоч на трошки підняти настрій захисникам.

«У мене племінник воює з 2014 року, тому коли почалось повномасштабне вторгнення, він пішов добровольцем. Був у гарячих точках, а зараз має поранення і проходить реабілітацію. Йому так само треба були сітки, тому я не могла вчинити інакше і вирішила, що маю бути тут. Я вважаю, що наша допомога дуже велика, може хтось думає, що це дрібничка, а комусь це рятує життя. Паралельно я допомагала складати ліки на Маріуполь, на інші гарячі точки. Скрізь, де я можу допомогти – допомагаю», – каже волонтерка Леся Бочкай.

Жінки тішаться тим, що військові відзначають їхню працю подяками, дарують шеврони. В «Павутинці» мріють, більше ніколи не повертатися до білої тканини для маскувальних сіток.

«Я лучанка, яка з 1981 року живе під Києвом. І так вийшло, що я повернулася в рідне місто. Звичайно, приїжджала сюди до родичів і друзів, але не так часто. З липня я долучилася до «Павутинки». Увесь вільний час потрібно було зайняти чимось справді потрібним, і я вважаю, що це саме воно. Ми дуже сподівалися, що доведеться плести лише зелені сітки на літо і до зими не дійде, але, на жаль, довелося плести і білі. Маємо величезну віру, що знову до них ми не повернемося», – ділиться Надія Чапрак.

Читайте також:

• Мама полеглого Героя з Волині волонтерить у пам’ять сина
• «Продовжуйте збір», - військові волинської бригади записали відео до земляків під звуки вибухів
• Не зупиняє «виробництво» навіть, коли немає світла: волинянка започаткувала створення «кікімор»
• «Якщо потрібно – літака дістану»: жителька Луцького району, у якої служать шестеро рідних, стала волонтеркою