Перестало битися серце творця «військових пригод» із Луцька

На 85-році життя у п’ятницю, 1 квітня, помер письменник Дмитрієв Микола Миколайович з Луцька. Він писав у жанрі «військові пригоди».  

Про його смерть повідомила донька Марія Дмитрієва.

«Від початку вторгнення він майже зовсім відмовився від їжі. Він припинив дивитись новини, читати, писати чергову книжку, майструвати якусь нову цікавинку, яку планував. Він не вставав з ліжка. Він згас. Я так собі гадаю, якби не вторгнення, він би прожив ще кілька років спокійного життя -- з книжками та історіями», - пише донька на своїй сторінці у Фейсбуці.

Микола Дмитрієв народився перед Другою Світовою війною у батька-професора і його студентки.

«Коли вони евакуювалися, бабуся нашила йому на наплічник вирізаного з жовтої оксамитової штори зайчика, щоб було легше шукати, якщо вони загубляться дорогою. Він все життя потім згадував і того зайчика, і американську лендлізівську тушонку», - зазначає пані Марія.

«Він хотів бути істориком, але батько, мій дідусь (білий офіцер, ветеран російсько-японської війни, який воював разом з Колчаком і люто ненавидів радянську владу та ніколи не жив довше пари років в одному місті) сказав – законОма однаковий за будь-якої влади, і відправив його на фізмат.

Він прожив все життя у внутрішній еміграції в Російську імперію.

Він міг зробити чудову військову кар’єру, але не захотів. І навіть за ті кілька років в армії він тричі ледь не став одним з «ввічливих людей».

Багато років викладав фізику та астрономію у ПТУ.

Писав книжки. За радянських часів – у стіл. Після розвалу Союзу – намагався знайти видавців в Україні, та, крім однієї книжки в «Універсумі» і двох в «Зеленому псі», а пізніше ще однієї в Луцьку своїм коштом, нічого видати не вдалося. Тоді він погодився видаватися в Росії. Написав десь 20 історично-пригодницьких книжок.

Доки я не переїхала в Київ, моїм регулярним заняттям було вичитування текстів його книг.

Останній рік він працював над мемуарами спільно з мамою. Вони паралельно описували свій досвід.

Колись він був елегантним вишуканим паном, із машиною, заняттями боксом і тенісом. Він знав багато ремесел і того, що в традиційній культурі вважалося чоловічою роботою – каменярство, теслярство, дрібний і великий побутовий ремонт, швацтво. Він вмів робити руками цілу купу всього – включно із меблями та холодною зброєю.

За радянських часів він власноруч побудував будиночок на дачі. Квитанції на пісок для цієї дачі ми викинули десь років 5 тому.

Коли ми купували мені комп’ютер у 1995 році, він сів за нього одночасно зі мною.

Серед моїх дитячих іграшок була і його друкарська машинка.

Я проводила значну частину своїх літніх канікул із бабусею на дачі і з татом в його гаражі, де він порав свого довоєнного мерседеса.

Загалом як для радянської дитини мені з ним пощастило. Тато не розлучився з нашою мамою. Він не пив, крім як трішки на свята. Він не палив. Він не пропадав на річці з вудкою чи в гаражі з приятелями. Він нас не бив. Він з нас не знущався. Він прожив з нашою мамою 50 років. Він з нами спілкувався. Він розповідав мені про історію Луцька, яким він його застав. Він розповідав мені про сузір"я.

Відколи я переїхала в Київ, практично кожного разу, їдучи додому,  везла йому книжки з воєнної історії.

Він ходив на зустрічі до своїх читачів у Луцький музей воєнної історії.

Можливо, він не досяг в житті того, про що мріяв, але він прожив життя порядної людини.

Мені буде його не вистачати.

Прощавай, тату», - написала донька.

На фото біля замку Любарта сім`я Дмитрієвих (1977 рік).