Пережила смерть обох дітей, дві окупації і майже в 70 років стала єдиною опорою для 10-річного онука

Народилася Світлана в землянці у Казахстані. Батько дівчини полюбляв гульнути. Після чергового скандалу, який влаштовувала йому дружина, запропонував їй переїхати в Україну, пообіцявши стати вірним чоловіком і хорошим татом для доньки. Тож, зібравши сякі-такі пожитки, родина вирушила на Харківщину. Там у Світлани народилася сестра Саша. Потім батьки знову повернулися в Казахстан, але вже в іншу область, де в дівчини з’явилися двоє братів:Юрій та Валерій. Але там родина теж довго не затрималася й переїхала на Полтавщину, а далі - у Крим в село Міжводне, де їм виділили будинок. 

«Я тоді навчалася в п’ятому класі, а найменшій сестрі Люді виповнилось місяців 7. Батько став випивати, і вони з мамою  розлучилися., а потім, мама забравши менших дітей, переїхала в Сєверодонецьк. Я ж залишилась у Міжводному. Там закінчила 8 класів і вступила в Ялтинське педучилище, хоча мріяла стати юристом, зокрема - слідчим. По закінченню училища повернулася в село і стала працювати вихователькою в дитсадку. А через рік мене обрали комсоргом радгоспу. Згодом вийшла заміж за хлопця з села, якого звали Валерій», – задує  Світлана.

Смерть чоловіка і важка депресія

Мешкали молодята в гуртожитку, домовившись перші три роки пожити для себе. Та вже через рік Світлана стала мамою, народивши сина Віталія. Їм виділили малосімейку. Через три місяці жінка вийшла на роботу. Якраз тоді почалося Усть–Ілімської ГЕС. Тож комсорг, подаючи приклад своїм комсомольцям та дослухавшись до поради свекрухи, разом з чоловіком вирушила в Сибір, лишивши сина, якому виповнилося 1,2 року, на бабусю. На будові вона працювала бригадиром зведеної бригади, маючи у своєму підпорядкуванні 15 комсомольців та 40 зеків. Валерій працював на КРАЗі, і, як багато хто з чоловіків, подружився з оковитою. Якось вони з напарником добре випили, розпарилися і полізли в річку. Сталося це у вересні. В цей час у Сибірі вже досить холодно, а в чоловіка було хворе серце…

Так у 25 років Світлана залишилася вдовою. Жінка впала у важку депресію і потрапила в лікарню. Їй здавалось, що життя закінчилося, що нічого доброго на неї вже не чекає.

«Я була в такому стані, що не реагувала навіть на сина. В лікарню до мене приходили краща подруга Віра, приїхали свекруха і мама. Вони намагалися  розрадити мене, казали, що я сильна і справлюся зі своїм горем, але мені було абсолютно байдуже. І тоді лікар попросив усіх вийти й залишити зі мною лише Віталика. Синок сидів біля мене на ліжку і був такий сумний та нещасний, що в мене мало не розірвалося серце. Схопивши дитину в обійми, стала плакати і обціловувати, вже не випускаючи з рук. Дуже боялася, що доля може забрати в мене і його, адже в нього теж були проблеми з серцем. А свекруха колись розповідала, що в їхньому роду чоловіки помирають рано саме через сердечні недуги», - ділиться переживаннями жінка. 

Друге заміжжя, черговий переїзд і народження доньки

На роботі в Світлани намітилися чудові перспективи Керівництво ГЕС помітивши в неї задатки лідера, обіцяло забрати її в Братськ, виділити трикімнатну квартиру, допомогти вступити до інституту,а потім влаштувати на престижну роботу. Та переважила хвороба сина і лист від сестри Саші, яка писала, що в матері істерика, що вона дуже хвилюється за них,  що бабуся перенесла інфаркт. Тому, зваживши все це, жінка вирушила на Луганщину в Сєверодонецьк», де проживала її мати. Роботи за спеціальністю там не було, тому якийсь час Світлана працювала листоношею, а згодом влаштувалася завідувачкою чоловічого гуртожитку. Там вона зустріла свого другого чоловіка Миколу і невдовзі вийшла заміж удруге. Микола був уродженцем шахтарського міста Ровеньки і дуже хотів, аби вони переїхали туди. Світлана, яка чекала другу дитину, погодилася. 

 Спочатку у подружжя все було нормально. Микола влаштувався на роботув шахту, непогано заробляв, а головне - добре ставився до Віталіка. А от нова свекруха прийняла жінку, яка була старша за її сина на п’ять років, мало не в штики. Вона й до того, ледь що, починала  проклинати усіх, хто потрапляв їй на очі, - були це власні діти чи хтось чужий. Коли ж у хаті з’явилася нелюба невістка, жити в одній оселі стало нестерпно. Тому, обмінявши квартиру, яку залишила Світлані покійна бабуся, подружжя стало жити окремо. Невдовзі жінка народила донечку, яку назвали Оленкою.

«За своїм характером, я - жінка квочка, жінка – мама. Тому найбільша частина моєї уваги, звичайно, належала дітям, тим більше, що змалечку Лєна хворіла. Чоловіка це дратувало. Він став часто затримуватися на роботі, випивати та погулювати, а потім, повернувшись п’яним додому, виставляв претензії та влаштовував скандали. Свою лепту в наше сімейне життя вносила і свекруха, якій синок скаржився на мене, а вона його шкодувала й завжди наливала. Далі він забаг, аби ми обміняли квартиру на приватний будинок, бо дуже любив голубів і хотів мати свій голуб’ятник. Аби зберегти мир у сім’ї, я мусила погодитись, хоч злагоди й щастя нам усім це не принесло», - з гіркотою констатує Світлана Сергіївна.

Крах сімейної «ідилії»

Коли доньці минуло два роки, жінка влаштувалася на роботу директором будинку для престарілих, де пропрацювала 10 років.

«Я жила цим будинком, дуже переймаючись життям і побутом підопічних. Найперше навела там лад, вигнавши звідти усіх алкашів та замінивши нянечок, які носили і продавали їм самогонку. А ще вибивала премії для добросовісного персоналу, що дозволило вивести заклад на друге місце в області. Та, пропадаючи допізна на роботі, упустила власну родину. Були проблеми з сином, який досягши підліткового віку, чудив і встрявав у якусь халепу. Це дратувало чоловіка, який хотів мати «ідеальну дитину». У нас знову почалися сварки і дійшло до того, що Микола став простягати до мене руки, не раз хватаючись за ніж та сокиру. Все це бачили діти. Віталик був уже майже дорослий, а Лєні, яку з п’яти років сусіди називали «совістю вулиці Спартака», виповнилося 11. Одного  дня, коли між нами почалася бійка, донька стала на мій захист, і він її, ударив в лице. Я тоді сказала, що подам на розлучення. Почувши це, благовірний влаштував  нам цирк: упав на коліна, грозився вбити себе, стромляв у груди ніж. Словом - Станіславський відпочиває», - згадує сімейне «щастя» Світлана. 

Якось увечері, коли жінка повернулася з роботи, на лавці біля дому на неї чекала  донька. «Мамо, якщо ти з ним не розведешся, я піду з дому, бо жити у цьому пеклі не хочу жодного дня. Тато зараз заснув п’яний, сказав, що тебе уб’є. Тому, або ти ідеш зі мною в хату, збираєш речі, а завтра подаєш на розлучення, або я просто зараз сідаю на будь–який поїзд і їду будь куди, аби подалі від вас, бо вже стала ненавидіти не лише тата, а й тебе»,- заявила категорично. Світлана завагалася, адже чоловік не раз грозився, що, якщо вона від нього піде спалить хату, залишивши її голою й босою. Та слова доньки поклали край ваганням. Прихопивши документи та гроші, вони втекли з дому, тимчасово влаштувавшись у будинку для престарілих.Тоді розлючений чоловік здійснив свої погрози, а потім, перестрівши дружину, заявив, що вона хоронитиме доньку і решту життя проведе в інвалідному візку, якщо кудись не виїде. Ці погрози злякали жінку, змусивши її виїхати на Полтавщину в село Чутове, де мешкала тітка по матері з родиною. Зі всього спаленого майна вона змогла виручити лише 300 доларів. Олена, яка закінчувала 11-й клас, поки залишилася в Ровеньках, а Віталій спочатку поїхав до друга у Маріуполь, а  вже звідти  пішов  в армію.

Смерть сина

На Полтавщині, винайнявши у старенької бабусі невелику кімнату, Світлана поїхала в Одесу, закупила ходовий товар і почала торгувати ним на ринку. Згодом, закінчивши школу, до неї приїхала донька і стала допомагати матері. Син, повернувшись з армії, оселився в Ровеньках і пішов працювати в шахту, а потім одружився, приставши у прийми. Невдовзі у Світлани Сергіївни з’явився перший онук - Женька. Та сімейне життя у Віталія теж не склалося. Тож, розрахувавшись після того, як друга перерізало електровозом, із шахти, він поїхав на заробітки в Москву. Працював спочатку на будівництві, а потім вивчився на коваля з художньої ковки. Згодом  до нього поїхала й Оленка..

«Я ж крутилася, як білка в колесі, намагаючись заробити на хліб і до хліба. Діти, допомагаючи мені матеріально, радили придбати власне житло. Хату  я придбала після якогось бомжа. Дісталася вона мені дешево, але була дуже занедбана. Але влітку, коли приїхав Віталій (кожні три місяці йому треба було перетинати кордон і відмічатися), ми зробили з цієї хати лялечку. Я сама провела туди газ і воду. Після цього син повернувся в Москву. Разом із ще з двома хлопцями вони орендували квартиру.Я раділа, що він нарешті знайшов своє місце під сонцем,і в нього все гаразд. Та, як кажуть,біда  ніколи не ходить одна. Одного дня мені зателефонував його друг і повідомив, що Віталій загинув. Його серед ночі порізав ножем чоловік господині оселі, який повернувся з тюрми. Причиною злочину стало те, що після приїзду зека, була влаштована п’янка, а син пити відмовився. Він був ще живий, коли його доставили в лікарню, але втратив  надто багато крові…», - витирає сльози нещасна мати.

Світлана негайно виїхала в Москву, але сина в живих уже не застала. Зустрівшись зі слідчим, вона запитала чому їй не зателефонували, коли він був ще живий, той відповів, що Віталій, мовляв, знаючи, що в матері слабке серце, заборонив це робити. Щоб перевезти тіло в Україну, треба було зібрати купу документів. А на це потрібен був час і гроші. Тому жінка влаштувалась на будівництво, пропрацювавши там рік, доки з великими труднощами їй удалося подолати численні перепони з боку росіян і похоронити сина. Після похорону у неї від горя відмовили ноги, і доньці довелося два тижні кормити її з ложечки. 

«Якось мені приснився сон, ніби син іде з іншого боку  вулиці, а я,  побачивши його, дуже зраділа і стала гукати: «Віталику, синочку, ти приїхав! Іди до мене!». А він відповідає: «Мамо, я не можу до тебе перейти, бо  тут дуже брудна вода, я захлинаюсь». Тоді я пішла до батюшки, і він поралив перестати плакати , відпустити сина й  дати спокій його душі», - очі матері знову зволожуються.

«Руській мір» і окупація Донбасу

 А тим часом Світлані зателефонувала кума й стала вмовляти повертатися в Ровеньки, де відкрилася філія Луганського педінституту, в якому дуже хотіла навчатися Олена. Поміркувавши, через півроку мати з дочкою виїхали на Луганщину. Там придбали двокімнатну квартиру. Світлану Сергіївну взяли кореспондентом в газету «Вперед» (працювала там три роки). Лєна відразу ж заочно втупила до вишу, влаштувавшись на роботу в дитячий магазин. Потім через Інтернет вона познайомилася зі своєю «долею», на ім’я Сергій і через кілька  місяців вийшла заміж, мріючи прожити щасливе життя. Жити молоді стали у матері. Потім у них народився син, якого назвали Даміром. 

І тут настав травень 2014-го року. Через Ровеньки з Ростова на Луганськ з вимкненими фарами всю ніч сунула техніка з буквою «Z». Прокинувшись уранці, Світлана побачила танки з триколором. Вулицями походжали солдати зі зброєю й чоловіки зі написами «новоросія» на футболках.

«Понапивавшись, вони стрілялися між собою, на дахах ставили кулеметиі, сміючись, бабахкали, залякуючи людей,через що ми по декілька днів боялися вийти на вулицю. Кругом повивішували плакати: «Дарагіє житєлі Данбаса! Вас асвабаждают войска атаман Козіцина!».Далі почалися збори на армію, а із фронту майже щодня везли й відспівували у храмі «двохсотих». В місті почався терор. Усіх, хто «за Україну», хапали, били й запроторювали в підвали. А тут ще й в Олени почалися великі нелади з чоловіком, який  мав інші погляди на всі ці зміни І я на 99 відсотків упевнена, що під час так званого «референдуму» за мене хтось проголосував. З Ровеньок на цей «референдум» прийшло тисяч 20 із 70, а зробили 80 відсотків. Точно так  колись голосували і за Януковича. І  я – свідок, що  «за расєю» у місті було не 90 відсотків містян, а десь 50 -60», - зауважує жінка.

Втеча

До Олени на вулиці стали чіплятися військові, погрожували й тягли в ресторан, а до Світлани зателефонував  зав. виконкому Іван Глущенко, який продавшись оркам, став кликатиїї на роботу в мерію.  Мати з дочкою, які все життя ненавиділи «вилікую і нєдєлімую», вирішили тікати на Вінничину -в село  Краснопілка, куди їх запросила до себе колега Світлани з газети,яка мала там власний дім. Вона розповідала, що в них є порожні будинки, в яких можна пожити безкоштовно, але  треба оплачувати комуналку. Виїхали нікому нічого не повідомивши, наступного дня, прихопивши лише упаковку памперсів для внука й залишивши все, що встигли нажити. В дорозі не раз потрапляли під обстріли. В Краснопілці їм виділили хату, а зовсім незнайому люди не лише допомогли її облаштувати, а й поділилися продуктами та одягом. Та біда втому, що там не було ніякої роботи, а жінки жити постійно «на халяву» не хотіли. Лєна поскаржилась на проблему Сергієві, і той пообіцяв приїхати і відвезти їх до тітки на Волинь. Так жінки опинилися в Нововолинську, де прожили майже рік. Бувший тітчин чоловік, який служив лікарем в АТО, виділив для них комфортну дачу, а потім вони винайняли квартиру на мікрорайоні«Шахтарський». 

«Неправду кажуть, що українці - не дружна нація. Вже третього дня сусіди принесли нам меблі, телевізор, холодильник, палас на підлогу, багато різних продуктів та одягу. І так було всюди, куди б ми не приїжджали - люди завжди ділилися усім, що мали», -  із вдячністю каже  Світлана.

Щоб якось заробити на прожиття і оплату комунальних послуг, жінка найнялася доглядати стареньку, чия дочка виїхала в Чехію. Життя як би налагодилося, але  тут знову виникла нова проблема: Даміра й Олену обсіли чиряки. Обом не підходив тутешній клімат, і лікарі радили зробити дитині переливання крові. Тому, коли звільнили Сєверодонецьк, родина знову вирушили в дорогу. Там обоє влаштувалися на ринок реалізаторами: Олена працювала в будні, Світлана – у вихідні. Хлопчика влаштували в дитсадок. А коли дитині виповнилося п’ять років, Лєна, яка спочатку нібито хотіла йти працювати в поліцію, сказала матері, що підписала контракт зі ЗСУ. Світлана стала вмовляти її, нагадала про хворі нирки і навіть грозилася, що залишить дитину, а сама поїде до матері в Крим, але все було намарне. Донька не змінила свого рішення. Вона твердо заявила, що інакше не може, і вже вранці їде на навчання у військовий навчальний центр «Десна». Після проходження військової підготовки Лєна зателефонувала рідним, і сміючись, розповіла, як вона звалилася з ніг, як тільки одягла бронежилет і взяла в руки автомат. Коли ненька запитала, чи їй не страшно, відповіла, що страшно, але лише тому, що через поганий зір, її не взяли  у снайпери.

Світлана  стала просити, щоб донька обрала якусь жіночу спеціальність, а та відповідає: «Мамо, це не має жодного значення, адже всі ми буватимемо на передку. До того ж,  інструктори нам розповідали, як у 2014–му році,  росіяни й «ополченці» заскакували у їдальню чи до зв’язківців і відразу поливали усіх вогнем з автоматів. Тому ми всі повинні бути підготовлені. Я хочу вбити хоч одного ворога, перш ніж він уб’є мене. Але, мама, краще тобі всього цього не знати», - зауважує донька.

Загибель доньки

Служила Олена спочатку діловодом у Гайсині, а коли посилали на передову, була гранотометницею. Коли ж у Даміра лікарі виявили проблеми із серцем і порадили везти дитину на море, жінка закрила контракт. Думала відновити службу в Бердянську, куди вже переїхали мати з її сином. Але місця для жінок там не було, тому Лєну направили під Маріуполь, де вона займалася військовою амуніцією. 18-го грудня 2020-го року дочка зателефонувала матері і попросила замовити в Інтернеті й покласти під подушку м’яку іграшку для сина, яку той дуже хотів. Повідомила також, що новорічні свята вона проведе з ними,  що їй надали тижневу відпустку,і вона  приготувала їм сюрприз.

«Ми розмовляли по відеозв’язку, і я бачила, що, незважаючи на радісні емоції, у доньки мертві очі.  Коли я сказала їй  про це, Лєна лише розсміялася. Потім повідомила, що вранці ще з трьома побратимами везе хлопцям на нуль медикаменти і подарунки на Миколая. Попросила, коли приїде у відпустку, насмажити чебуреків, які дуже любила, і гарно накрити стіл. Це була остання наша розмова. Тоді я востаннє бачила донечку живою, хоч і в телефоні», - не стримує сліз згорьована мати.

А 19-го грудня Світлана Сергіївна, яка з тривогою чекала дзвінка від доньки  (та обіцяла зателефонувати після повернення з передової), почула дзвінок у двері. Відчинивши, побачила двох чоловіків у військовій формі,які дихнули на неї спиртним. Вони повідомили, що її донька потрапила в автокатастрофу й загинула. Спершу жінка не повірила, накричала на них, подумавши, ніби це якісь дурні жарти під впливом алкоголю. Пообіцяла викликати поліцію. Та все виявилося  страшною правдою.

Уже у квартирі військові розповіли, що, коли Олена зі своїми супутниками поверталися в частину, між Маріуполем і Волновахою їхня машину занесло на слизькій дорозі, і вона врізавшисьу дерево, перекинулася. Чоловіки вижили, а Лєни не стало… 

«Донька мене з того світу дістане…»

Важко передати словами горе матері, яка втратила обох своїх дорослих дітей. Материнська душа не хотіла сприймати страшну звістку надіючись, що це якась помилка, що її дитина жива і знаходиться десь у госпіталі. Сусідка привела онука, якого раніше забрала до себе. Побачивши заплакану бабусю,  хлопчик став  розпитувати, що сталося й чому бабуся плаче? А Світлана не знала, як сказати семирічній дитині, що в неї більше немає мами. Аби відразу не злякати внука, вигадала, що мама потрапила в аварію і в дуже важкому стані лежить у лікарні. «Бабусю, а її врятують? Тільки не кажи, що ні, бо в мене серце розірветься. Я не зможу ні хвилини жити без мами», - злякано вигукнув хлопчик. Аби його заспокоїти, жінка стала розповідати, ніби до мами викликали найкращих лікарів з Києва, і вони роблять усе, щоб вона вижила. Та лише Бог може знати - залишиться вона жити чи ні. Онук теж став плакати, а виплакавшись, заснув. Прокинувшись уранці і глянувши на бабусю, зрозумів, що мама уже на небі. Потім побіг на кухню схопив ніж і зі словами: «Я теж не хочу жити», мало не встромив собі у груди. Світлана ледь устигла вихопити той ніж, не відаючи, кого рятувати - себе чи внука?

«У мене з’явилося таке відчуття, що якщо щось станеться з Даміром, донька мене з того світу дістане, вона мені ніколи не пробачить. Вона ж його так любила. Називала: «моє сонечко», «моя квіточка», хоча й могла  за ремінь взятися, щоб уроки вчив. Тож зазвичай, коли щось не виходило, онук, біг по допомогу до мене», - сумно  посміхається. 

«Мамочко, забери мене з собою..»

Перед Світланою постала ще одна дилема – брати чи не брати внука на похорон матері? І чи варто хлопчикові бачити матусю у труні? Допомогла армійська психологиня, порадивши спитати про це в хлопчика, зауваживши, що потім діти, яких не беруть на кладовище, коли хоронять їхніх батьків, такого не пробачають. Дамір, подумавши, сказав: «Ні, бабусю, я ніколи собі не пробачу собі, якщо не попрощаюсь з матусею».

 «А далі – провал. Похорону я не пам’ятаю. Побачивши доньку в труні і почувши крик онука «Мамочко, забери мене звідси!», просто відключилась. До тями прийшла вже на поминках, слабо усвідомлюючи, що зі мною. У пам’ять врізалися лише слова Даміра, який встав і попросив слова: «Я теж хочу сказати про маму. Вона була найкращою в світі людиною, найкращою і найкрасивішою в світі мамою. Я не знаю, як буду без неї жити, бо  дуже її люблю і завжди буду любити. І я дякую усім, що ви прийшли». Коли я це почула, в мене волосся встало дибки, адже це були слова дорослої людини, а   не семирічного хлопчини», - на очі жінки знову набігають сльози. 

 Після похорону, Світлана Сергіївна дізналася, про який сюрприз говорила їм Лєна. Цей сюрприз звався Сергієм. І донька збиралася за нього заміж. А Оленина подруга, розповіла, як насправді загинула дочка: «Тьотя Свєта, це була не просто аварія, їх на трасі обстріляли, але про це  вам ніхто не скаже. І я вам теж нічого не казала, адже у нас – Мінські домовленості», - тихо зауважила дівчина.

 А скільки сил і терпіння знадобилося 62-річній бабусі, щоб оформити опіку над онуком. Мало того, що довелося бігати по кабінетах, збираючи потрібні папери, так ще й  бувший зять, який мешкав тепер в Анапі, мав другу сім’ю, не захотів писати відмову від сина. Світлана  пояснювала йому, що дитину військовослужбовця ЗСУ, ніколи не віддадуть в росію, але той заартачився. Тоді жінка пригрозила, що по нього приїдуть побратими дочки, привезуть його в мішку і відпустять лише після того, як поставить потрібний підпис. Це подіяло, і Світлана Сергіївна стала опікуном онука.

«Було відчуття, ніби я паралізована у закритій труні»

 Велика війна застала їх у Бердянську, де в грудні 2021-го року вони придбали двокімнатну квартиру та нові меблі, отримавши допомогу за доньку та гроші від матері й сестри. А вже 26-го лютого Бердянськ був окупований. У містян не стало  хліба, який видавали по одній хлібині, банкомати розграбували, через відсутність світла перестала працювати техніка, а спати доводилося в коридорі і ванній. Потім бердянці стали виходити на вулицю з протестами проти окупантів (до восьми тисяч людей). Мітинги розганяли сльозоточивим газом та пострілами в повітря.

«Але що могли вдіяти беззбройні мітингарі проти танків та «Градів»? Це з людьми можна домовитися, а вони ж – нелюди. Було відчуття, ніби я паралізована у закритій труні. А потім мені зателефонувала знайома з військкомату і каже: «Тьотя Свєта, терміново виїжджайте з міста, бо якщо орки знайдуть у вас документи доньки, вас із онуком розстріляють». Робити було нічого, мусила в черговий раз залишати все нажите і збиратися в дорогу. Попередньо подзвонила до тітки бувшого зятя в Нововолинськ, і та радо погодилася нас прийняти». Моя знайома Марина, з якою ми дуже дружні, теж ралила негайно переїхати. Я дуже боялася везти з собою документи Лєни та Даміра із записом, що його мама – військова ЗСУ, та посвідчення УБД,  але Марина пообіцяла, що перевезе їх сама (вона теж зараз тут ,у Нововолинську, мешкає неподалік), - згадує перші дні окупації  і збори в дорогу біженка. 

Важка дорога на Волинь

Взявши в іпотеці дозвіл на переміщення по Україні, воду, дорослі памперси, які їм там видали, та прихопивши сумки з хатнім скарбом та трохи продуктів у дорогу, Світлана з онуком замовили таксі й доїхали до окружної.  Але автобусів там ще не було. А людей набралося близько сотні. Та Світлані пощастило. До неї підійшла жіночка з Маріуполя, сім’я якої двома машинами теж добиралася в Запоріжжя. Вона запропонувала довезти їх безкоштовно, бо треба було, щоб у другому авт теж була дитина (до авто з дітьми так не придираються). Через Василівку машини (зібралася ціла колона) не пустили. Поїхали на Пологи, зупиняючись біля кожного стовпа. Що вже натерпілися й напереживалися, - страх Божий. Минули до 30-ти ворожих блокпостів Перевіряли багажники, документи,сумки , телефони.

 «На одному з блокпостів нас зупинили високий чеченець і молода якутка. Водію машини наказали розставити руки й ноги й роздягли до трусів.,У мене  перевірили документи й телефон, з якого раніше видалила все, що могло становити загрозу. А потім водій сідає в машину і сміється: «Не знаю, як вам і сказати, - забрали вашу кепку. Її колись подарувала синові Олена, і він дуже цю кепку любив, тому став плакати. А я й кажу: «Не плач, сонечко! Це чудо природи зараз одягне твою кепку, а наші снайпери: бац - і прямо в лоб. Тобі ж не шкода?». «Ні, якщо вб’ють, то хай буде»,- розсміявся онук.  

А от на іншому блокпосту Світлана пережила неабиякий стрес. Зупинили їх молоді орки із запашком алкоголю. Заглянули в документи і «Ух, Ровенькі! Та ти же наша, мать! Разварачівайся! Тєбє в «лнр» нада!». Жінка, проявивши витримку, каже: «Мені в Запоріжжя треба. Там у мене 90-річна мати дуже хвора. Ну, маю ж я право з матір’ю попрощатися А в лнр зараз не виходить, хіба що потім. А він: «А пацан то наш! Ану, пацан, вихаді!». Почекай, - каже Світлана. – Він народився в 2013 році і дуже любить прабабусю  Звичайно, потім приїдемо, і він піде вчитися у «лнр». Ти ж нас визволяєш чи захоплюєш? А, якщо визволяєш, значить, ми  - вільні і можемо побачити я – маму, а він – прабабусю». - «Абіщаєш?»  - «А куди ж я дінусь?». Словом, натерпілися жахів, поки побачили на блокпосту український прапор. В дорозі були зранку і до ночі. Отут то й згодилися памперси, які Світлана спершу вважала зайвими. Та до Запоріжжя вони того дня так і не доїхали. Через обстріли міста їх завернули в Пологи. І тут теж знайшлися милосердні люди, які не лише обігріли, нагодували і влаштували подорожніх на ніч, а й вранці видали їм на дорогу харчі. В Запоріжжі Світлані Сергіївні стало погано і в пункті, де опікувались біженцями, їй надали медичну допомогу. А потім поліцейський допоміг сісти на львівський потяг, купивши пляшку води. Від грошей відмовився. 

У вагоні спочатку було мало людей, а потім набилося стільки,, що дехто стояв. І всі почали розказувати, як вони тікали, як їх обстрілювали, як  русня їх обшукувала й забирала все, що сподобалося, а вони боялися і в’якнути.

«І тут Дамір голосно видає: «А чому так сумно? Ви що - путіна в труні не бачили?.. Як це путіна в труні не бачили?- хтось цікавиться. «А я вам зараз покажу», - вмикає телефон онук. А там - картинка: путлєр  у труні та пісенька «красотіща яка» з матюками…Мені стало соромно, і я сказала внукові, що так не можна, але весь вагон тут же: «Можна, можна... Хлопчик нас настрій підняв!», - переповідає пригоду бабуся.

До Нововолинська Світлана Сергіївна з онуком дісталися вже без пригод. Спочатку вони місяць пожили в тітки Тані, а далі орендували. квартиру. Потім обох запросили на Івано-Франківщину, де в готелі «Ялинка» з сім’ями загиблих три тижні працювали  професійні психологи.

«Жили ми там безкоштовно, харчувалися в ресторані. Повернулися звідти зовсім іншими людьми. Останні три роки, відколи похоронила Лєну, я була розбита вщент. Просинаючись,  щоранку відчувала, що втратила сенс життя, згадуючи, що мої діти загинули. Тому не хотілось просинатися, бо уві сні відпочивала душа. Я змушувала себе вставати і щось робити, пам’ятаючи, що є внук, в якого, крім мене, немає нікого, що він теж ночами плаче і кличе маму…Та після того, як з нами попрацювали спеціалісти, відчула, що десь наполовину мене все це відпустило. Навіть вчителька Даміра зауважила, що коли минулого року хлопець ходив сумний і похмурий, то тепер це зовсім інша дитина», - ділиться жінка.

В місті гірників бабуся з онуком вже два роки. Вони знову придбали двокімнатну кватиру. Дамір навчається в п’ятому класі ліцею № 3, а Світлана Сергіївна чекає його зі школи, допомагає з уроками, ходить на батьківські збори і душі не  чає у своєму «сонечку». 68-річна жінка дуже тривожиться і боїться навіть думати, що з ним станеться, якщо її, не дай, Боже, не стане. Правда, вірна подруга Марина, яка мешкає на сусідній вулиці, клятвено обіцяє, що ніколи не віддасть хлопчика ні в інтернат, ні в прийомну родину.  

Валентина Савчук

Читайте також:

• 14 років разом: на Волині побралися переселенці з Донеччини
• Універсальний солдат та тато-мрія: спогади про молодого Героя з Волині
• До сліз: військовий з Волині зробив сюрприз своїй донечці