Пішки з Маріуполя: історія перукаря, який працює в Луцьку

Станіслав Підгорецький народився і виріс в Маріуполі. Вступив на юридичний, проте згодом облишив. Пробував знайти себе у різних професіях. Та одного разу його брата взяли моделлю для стрижки на супермодному майстер-класі. Повернувся – повний жах. Тоді хлопець сказав, що він підстриг би його краще.

Знайома перукарка запропонувала: «Як тільки волосся у брата трохи «відросте», то спробуєш. Гірше, точно не зробиш». Коли настав «час ікс», позичив інструменти і вперше робив із брата модного кавалера. Процес перевтілення тривав майже три години. Усім сподобалося. Тоді Станіслав Підгорецький вирішив: «А чому би й ні!» - розповідають у Волинському обласному центрі зайнятості. 

Потому було навчання перукарській справі на індивідуальних курсах у відомого майстра, практика у маріупольських салонах та улюблена робота. Але це все там, в Маріуполі…

«Йти було важко як фізично, так і психологічно»

Чи то 18, чи то 19 березня з міста вийшло п’ятеро: Станіслав, його мама та сестра, друг Микола і подруга. Кішка й пес теж пішли за родиною. На блокпості була величезна черга. Пройшовши перевірку, де довелося й роздягатися, бо шукали патріотичні татуювання, до Мангуша дісталися попутним транспортом. Там, у підвалі місцевої лікарні, заночували. Надворі мінус 10, а всередині трохи тепліше. Був радіатор та майже сотня людей. Проте від того не ставало тепліше. Спали на мінваті. Вдосвіта вирушили до селища Нікольське. Це 15 кілометрів непідконтрольної Україні території. З боку Маріуполя лунали постійні вибухи, а треба було йти…

У Нікольському зв'язок був лише біля газової труби. Тож, щоби сконтактувати зі знайомими з Дніпра, довелося пану Станіславу годину стояти поруч і сподіватися, що обстрілів не буде. В той час родина шукала харчі на дорогу.

– Ми пройшлися по містечку, виїхати на Запоріжжя не було можливості. Почали шукати гуманітарні автобуси. Були спритники, які пропонували за 7 500 гривень вивезти спершу трьох, а потому повернутися за іншими. Це не той сценарій, що нам підходив, – розповів чоловік. – Знайомі виїздили до Бердянська, а звідти далі. Тож ми вирішили спробувати й собі такий маршрут. По дорозі нас підібрав автобус марки «Богдан» із літерою «Z». Усіх перевірили, взяли відбитки, сфотографували й відпустили. На мені система зависла, пощастило!

До Бердянська родина добиралася порізну: спершу пан Станіслав, його сестра, подруга, пес та кішка. Потому зустрів друга й маму. Тимчасовий прихисток їм допомогла знайти родина вірян. Це був Палац спорту, де прожили три дні, перш ніж виїхали до Запоріжжя. Минуло 12 годин їзди, майже десяток блокпостів. У Запоріжжі переночували у дитсадочку. На ранок дівчата поїхали на Львів, а хлопці – у Дніпро, де чекали маму й бабусю друга.

Понад місяць хлопці намагалися налагодити життя у новому місті. Оформили потрібні документи. Щоправда, з роботою було сутужно, а фінансові заощадження швидко закінчувалися (та й із Маріуполя герой виходив із 2-ма тисячами гривень у кишені). Нове місто психологічно «напрягало». Тож на пропозицію подруги переїхати до Луцька з радістю пристали. Виїздили з Дніпра під сирени у час комендантської години, думали, що потяг не прибуде, бо перед цим за кількасот метрів був «прильот».  

Пазли склалися…

Травень пан Станіслав із другом Миколою зустрів у Луцьку. Місто не нове, бо вже були тут. Друзі допомогли знайти житло. Як тільки оговталися, почали шукати роботу. Хороша знайома, а тепер роботодавець Маріанна Грень шукала майстра-універсала та манікюрника. І тут, як кажуть, пазли склалися: пану Станіславу потрібна була робота, а пані Маріанні – професіонал. Допомогли юридично правильно оформити документи на працевлаштування працівники Луцького міського центру зайнятості. Тепер у колективі M-studio трудяться майстри, які напрацьовують свою клієнтську базу, дивуючи моделей своїм стилем.

Маріанна Грень розповідає:

– Я у перукарському бізнесі уже 15 років. Із початку війни ми з колегами самі узгоджували, хто і коли виходить на роботу. В основному тоді нашими клієнтами були переселенці. Та зараз наші постійні відвідувачі повернулися з-за кордону. Сьогодні деякі матеріали здорожчали, а від деяких позицій (російських – авт.) відмовилися. Логістичні зв’язки через війну обірвалися, та в нас був запас.

Пані Маріанна скористалася державною програмою, за якою можна отримати компенсацію за працівника-переселенця. Ці 6500 гривень допоможуть її працівникам хоча б за квартиру заплатити. До слова, колектив студії краси у вільний час волонтерить. Кожен робить все, аби наблизити перемогу: ліпили вареники, пекли пироги, допомагали шукати житло іншим переселенцям.

* * * 

Нині Станіслав Підгорецький живе й працює у Луцьку.

– Луцьк спокійний і комфортний, – зауважує стиліст. – Це місто для життя. Хоч я мрію, що українські захисники таки визволять Маріуполь, і я повернуся в рідну гавань. Адже Маріуполь – це Україна!

Наостанок пан Станіслав зізнався:

– Знаєте, лише на пів дороги до Запоріжжя я дізнався, що серед наших речей заховані дорогі серцю спомини – речі коханої людини. Якби їх знайшли окупанти – ми навряд чи б зустрілися з вами у Луцьку.