Після 789 днів очікування: на Волині провели в останню дорогу 21-річного Героя Івана Бречка

У середу, 6 травня, небо над Рожищем було пронизливо синім, а сонце – не по-травневому спекотне, воно ніби намагалося зігріти холодний лютневий спогад дворічної давнини, коли там, під Куп’янськом, зупинилося серце молодого воїна, пишуть на сайті міської ради.

Тоді, 28 лютого 2024 року, для Івана Бречка почалася вічність, а для мами Валентини та батька Федора – 789 довгих днів пекельної невідомості…

Траурний кортеж повільно в’їжджає на вулицю Сухарєва – ту саму, де минуло його дитинство, де кожен камінь пам’ятає його швидкі кроки. Тут усе своє, рідне. І тут його чекали найдовше.

Сусіди та близькі зустрічали Івана навколішки – живим коридором шани, крізь який повільно пропливала домовина, вкрита синьо-жовтим стягом.

У тиші, яку не порушував навіть вітер, було чути лише стриманий плач. Прапор на домовині тихо колихався під сонячним промінням, ніби Іван востаннє дихав разом із тими, кого так любив. Рідна домівка зустріла його востаннє, але тепер уже не обіймами, а гірким полином втрати.

Івану був лише 21 рік – вік, коли зазвичай пишуть курсові, закохуються і будують плани на майбутнє. Він теж мріяв і планував – але інакше. Випускник школи №3, студент-правник Луцького інституту розвитку людини, він жив ідеями справедливості. Але коли ворог прийшов на поріг, Іван вирішив, що захищати закон неможливо, не захистивши саму землю.

У березні 2023 року, ледь переступивши поріг 20-річчя, він підписав контракт. Батькам сказав уже потім – не хотів, щоб відмовляли, бо знав: по-іншому не зможе. Так майбутній юрист став кулеметником 14-ої ОМБр.

Ті, хто знав Івана змалечку, пам’ятають його не як суворого воїна, а як надзвичайно світлого юнака з загостреним відчуттям правди.

«Просто чудова людина. Чесна, справедлива. Захищав усіх. Дуже розумний, начитаний. Їхній клас був невеличкий – всього 13 учнів, але вони були настільки дружні і в шкільні роки, і після них, ніби справжні брати та сестри. Він завжди хотів бути юристом, вступив, але згодом залишив університет і став охоронцем для всіх нас…», – не стримуючи сліз, розповіла колишня класна керівниця Наталія Семенюк.

Однокласники знають Івана як хлопця, який ще зі школи захоплювався філософією, міг цитувати Арістотеля, Платона, Ніцше. Його домашня бібліотека була відображенням його внутрішнього світу – глибокого, допитливого, світлого. Навіть на війні він шкодував, що має менше часу для читання, але не припиняв навчатися. Завдяки своїм здібностям і наполегливості був відібраний на навчання за кордоном, зокрема в Іспанії, де вдосконалював військову підготовку та професійні навички.

Друзі називали його Ванею. Кажуть, він був не лише сильною особистістю, а й неймовірним другом. Навіть із передової знаходив слова підтримки для кожного, жартував, підбадьорював, нагадував, як сильно всіх любить. Він свідомо обрав цей шлях і жодного разу не шкодував про своє рішення. Казав, що зробив би так само знову.

Громадська панахида біля пам’ятного знака Борцям за волю та незалежність України зібрала сотні людей. Рідні, побратими, представники влади та зовсім чужі люди, об’єднані спільним болем, молилися за душу воїна.

Під тужливий супровід військового оркестру велелюдна процесія рушила до храму Архистратига Михаїла. Кожен крок – відгукувався тугою.

Під склепіннями храму молитви злилися в один голос – тихий, але могутній. Це було прощання з чоловіком, який виконав найвищу заповідь любові – віддав життя за друзів своїх.

Остання земна дорога привела Івана на міську Алею Слави.

Понад два роки він вважався зниклим безвісти після бою 28 лютого 2024 року під Вільшаною на Харківщині. І ось тепер він знайшов спокій у рідній землі, яку боронив до останнього подиху.

Залпи військового салюту розірвали тишу сонячного дня. Ці постріли стали останнім «дякую» 21-річному юнакові, який свідомо обрав шлях воїна. Він пішов у вічність, залишивши нам свої недочитані книги, фірмові жарти та право жити під вільним небом.

Редакція ВСН висловлює співчуття родині захисника. Вічна шана і слава Герою!