«Піти на війну набагато легше, ніж тікати від неї»: волинські телевізійники захищають Україну

У рамках проєкту «Журналісти важливі», ініційованого Національною спілкою журналістів України, їхні історії розповідає «ВолиньPost».

Михайло Кузьмич – у медіа понад 20 років. У Луцьку його знають як телеведучого ранкового шоу і продюсера. Зараз він несе службу в Силах спеціальних операцій ЗСУ.

«Свого часу я був телеведучим та ведучим різних заходів. Згодом – продюсером на місцевому каналі «UA Волинь», який нині має назву «Суспільне Луцьк». Пізніше переїхав у Київ і працював на телеканалі «Культура». А ось останні роки займався більше приватною діяльністю», – розповідає Михайло.

24 лютого – у день, коли Росія розпочала проти України повномасштабну війну, – все змінилося. Щоправда, Михайло й гадки не мав, що це затягнеться надовго. Ба більше, чоловік намагався достукатися до росіян, мовляв, ті врешті вийдуть на вулиці і скинуть злочинний режим.

«Я писав текст для фейсбуку, сидячи у підвалі разом із друзями. Тоді, мабуть, усі хотіли вірити, що у людей по той бік є клепка в голові. Я справді сподівався, що мій допис матиме сенс, але згодом це відчуття зникло. Зізнаюсь, тоді навіть і подумати не міг, що це лише початок чогось тривалого», – пригадує медійник.

Усвідомивши масштаби того, що насувається, на четвертий день великої війни Михайло записався у київську тероборону. А із серпня – мобілізований за власним бажанням до лав Збройних сил України.

«Несу службу у роті «Гонор», що є складовою батальйону «Вовки Да Вінчі» на чолі із Героєм України Дмитром Коцюбайлом. Чи страшно? Знаєте, нещодавно читав інтерв’ю письменника Артема Чеха і мені відгукнувся один вислів: «Піти на війну набагато легше, ніж тікати від неї». Воювати – страху не було, а от мама хвилювалася», – зауважує чоловік.

Досвіду на той час не було: «Якби хтось рік тому сказав, що я буду у військовій формі і вона мені личитиме, я б засміявся». Спершу, розповідає, дізнавався про роботу військового кореспондента, утім довелося йти дещо іншим шляхом.

«Будьмо відверті, що там потрібні справжні професіонали, які мають відповідний досвід, акредитацію. Це набагато складніше, аніж вести ранкове шоу, як у моєму випадку, наприклад. Вакансій не було, тож можна зробити висновок, що журналістів на передовій вистачає. І мушу зауважити, вони – справжні професіонали», – пояснює Михайло.

Жартує, що на службі від колишньої професії знадобилося лише слово «продюсер», бо, мовляв, «причепилося» і стало позивним. Утім згодом додає: навички комунікації і знання щодо психології людини, які мимоволі освоюєш у медіа, і на війні згодилися.

Тож, попри творчу діяльність, з військовою справою таки «потоваришував», ще й колектив має чудовий.

«Усі молоді і дружні, немає «воєнщини», отих дурних штампів, що колись існували про армію. Ми всі працюємо заради однієї мети – Перемоги. Або перемога, або смерть», – запевняє чоловік.

Чи повертатиметься у медіа – не знає.

Оператор «ТСН» Віктор Макаревич нині теж служить у Збройних силах України в одному з підрозділів радіотехнічних військ. Як згодом розповість, відстежує небо. Чоловік закінчив військовий університет, тож, відколи розпочалося повномасштабне вторгнення, не мав сумнівів у тому, що захищати країну – його обов’язок.

24 лютого чоловік прокинувся від гулу літаків. Сподівався, що це навчання, утім активність авіації, як виявилося дещо згодом, свідчила про інше.

«Спершу мені написав колега: «Харків – вибухи». Коли почали писати товариші з інших українських міст, стало зрозуміло, що це початок повномасштабної війни», – каже Віктор.

«Я навчався у Харківському військовому університеті за спеціальністю інженер-радіотехнік засобів радіолокації. Було зрозуміло, що мене викликатимуть. Хоча у 2014-му, попри вручену повістку, служити не довелось. Наш підрозділ займається розвідкою повітряного простору. Якщо говорити простими словами: відстежуємо у небі ворожі цілі і передаємо інформацію про них зенітно-ракетним військам та підрозділам авіації, щоби ті їх знищили. Також ми повідомляємо українців про повітряну небезпеку», - додає чоловік.

У сфері медіа він працює 15 років. Камеру любив завжди, однак про те, що після закінчення військового вишу зароблятиме на життя відеозйомкою – не замислювався.

«Спеціальність у мене технічна, але знімати подобалось завжди. Мав невеличку камеру і знімкував донечку, бо та дуже любила позувати. На родинних святах був відеографом-аматором. А на початку 2000-х, коли скорочували армію, задумався, аби перетворити своє хобі на професію, щоби заробити якусь копійку», – ділиться Віктор.

Якби не повномасштабне вторгнення Росії, улюбленою справою займався би й донині. Проте з’явилася важливіша справа – захист Батьківщини. 18 травня чоловік вступив до лав ЗСУ і уже через місяць після військових навчань за розподілом потрапив в один із підрозділів, що несе службу на Волині.

«Із «ТСН» мене не звільнили. Крім того, певний час продовжували платити середню заробітну плату. Тому щойно ми переможемо, а в країні оголосять демобілізацію – повернуся до камери. Я на роботі просто літаю! Мені поталанило знайти своє покликання. От є люди, які не хочуть вранці прокидатися, бо треба йти працювати. У мене не було такого жодного дня», – розповідає оператор.

У військовій справі, зауважує, здобуті на телебаченні навички навряд згодилися. Мовляв, те, чим він займається у ЗСУ, кардинально відрізняється від тележурналістики. Та нині служба – його місія.

«До повномасштабної війни ми не задумувались, що наша незалежність – хитка. Мусимо її відстояти і здолати ворога. Ми відстоюємо своє. Наше призначення – здійснити мрії дітей», – підсумовує медійник.

 

Не маючи жодного досвіду роботи оператором, Віктор Макаревич спробував свої сили у Волинській телерадіокомпанії. Поталанило, каже, бо тоді з’явилися аж дві вакансії. Після успішного стажування отримав омріяну роботу. Професію освоїв швидко, бо відразу відчув, що це і є та справа на все життя. Згодом чоловік працював на телеканалі  «ZIK», «ПравдаТУТ», а з 2018 – у Волинському представництві «ТСН» від «1+1».