По-різному склались їхні долі: в селі на Волині - два Герої України

Про це пише Вісник +К.

Визволяв Ірпінь, літав на «Азовсталь»

У хаті Назаруків у Соколі багато фотографій Юри. Мама Оксана зізнається, що часто з чоловіком переглядають їх. Тут він зовсім маленький, робить перші кроки, тут з братом з вудочками рибу ловлять, шкільний випускний, армійська присяга, стрибок з парашутом…

«Наші діти нас ніколи не засмучували, я завжди ними радувалася. Поки вони були з нами – це були найкращі роки», - говорить про своїх синів мама.

Сьогодні всі троє дітей Назаруків у Києві. Павло, середній, працює. Назар, молодший, вчиться. А Юрій, старший, знайшов вічний спокій на Байковому кладовищі. Йому навіки 30 років.

Він першим вилетів із батьківського гнізда – вступив на фізичний факультет Львівського національного університету імені Франка.

«Юра був дуже здібним до вивчення математики, фізики. А залік з німецької мови не здав. Взяв академвідпустку і пішов служити в армію, у 80-у десантну бригаду, – згадує Оксана Петрівна. – Армія його захопила, особливо зацікавився розвідкою. Хто ж думав, що в країні почнеться війна? Спочатку закінчив курси сержантів, потім вступив до Львівської академії сухопутних військ. Його випуск офіцерів був достроковим. Перший після Другої світової. То був 2014-й рік. Юра відразу став виконувати завдання на сході. З того часу у нього майже не було відпустки, щоб він міг відпочити. Як пішов з дому, так і пішов».

Про роботу свого сина батьки у Соколі могли лише здогадуватися. Чим він займався, детальніше дізналися тільки після його загибелі. Звання майора у 30 років і служба в Головному управлінні розвідки – факти, які говорять самі за себе.

«У 2017 році через пряме попадання у машину, якою їхав, отримав контузію, втратив слух, мав перелом руки, який погано зростався, була роздроблена кістка. А ми про це й не знали. Ніколи не розказував», – говорить мама.

А ще Оксана Петрівна повідала, що перед війною був час, коли Юра хотів знайти себе у цивільному житті – у нього закінчився контракт. Хотів більше часу приділяти сім’ї. З дружиною Лілею жили у Києві. Все змінилося 24 лютого. Він вивіз Лілю з донькою та брата з його дівчиною на захід України. А сам за кілька днів прибув у частину і став до лав захисників.

«У кінці березня, коли він дзвонив і говорив, що група під його керівництвом звільнила Ірпінь – у мене така велика гордість була за сина! Потім дізналася, що він і на «Азовсталь» літав, возив зброю захисникам Маріуполя, забирав поранених. Виконував завдання у Гуляйполі на Запоріжжі… А загинув Юра у Сєвєродонецьку 2 червня 2022 року. Тоді він був заступником командира Іноземного легіону. Перед поїздкою туди ще встиг приїхати до нас у Сокіл, змогли хоч трохи наговоритися і побачитися. Хіба думала, що востаннє?»

Мамі першій повідомили про загибель сина. Вона й досі не розуміє, як пережила ті чорні дні. Каже, час не лікує, він тільки приглушує біль. Знаки про те, що у сина буде особлива доля, спостерігала ще від його народження.

«Юра народився на Паску. З пологового чоловік нас забрав на Юрія. Коли переступили поріг хати, свекруха сказала: «О, Юру привезли!» Ми його так і назвали. А охрестили Георгієм, бо батюшка сказав, що немає такого православного імені Юрій. Так його знайшло ім’я. Коли читала про Георгія Побідоносця, бачила, що мій Юра своїм життям повторив деякі моменти його життя. Коли загинув, було Вознесіння. Дев’ять днів відправляли на Трійцю… Напевно, не випадково важливі віхи його життя і смерті припали на такі великі свята…»

Юрія Назарука відспівували у Михайлівському золотоверхому соборі, а похоронили на Байковому цвинтарі у Києві. Посмертно йому присвоєно звання Героя України.

Пішов на війну добровольцем

Тарас Чайка все своє дитинство провів у Соколі. Адже тут живе його бабуся Марія Андронівна. У хаті – багато фотографій внуків, які їй подарували дві доньки, і вже правнуків. Одна стоїть велика із чорною стрічкою – це Тарас. Бабця Марія, як тільки подивиться на світлину – сльози котяться по обличчю.

«Дитино моя золота! Хіба я могла подумати, що казатиму тобі «Вічна пам’ять»?! Це ж що той клятий Путін наробив!»

Сьогодні Марія Андронівна живе одна. Дочки з сім’ями вже давно у Львові. Хоч хлопці-двійнята меншої, Тарас і Назар, росли у бабусі. У її хату їх привезли із пологового, вона їх гляділа, поки донька на заробітки їздила. У Рожищі хлопці закінчили початкову школу. А потім поїхали до Львова – там мама купила квартиру. Але як тільки канікули – відразу у село до бабусі Марії. По господарству їй допомагали, корову пасли. Словом, нічим не відрізнялися львівські внуки від звичайних сокільських хлопчаків. Треба чути, з якою гордістю Марія Андронівна розповідає, як хлопці закінчили вищі навчальні заклади! Тарас вивчився на фінансиста у Львівському національному університеті природокористування. Потім ще закінчив Міжрегіональну Академію управління персоналом.

«Привіз мені диплома, показує: «Бабо, я арбітражний керуючий!» Багато мав планів. У них з дружиною Софією донечка така гарна підростає, Тереза. Як Тарас її любив! Все зламала клята війна! – не стримує емоцій Марія Андронівна. – Кілька разів за своє життя він був на межі, і Бог беріг його. Перший, коли у три рочки ледве машина на вулиці не збила. Буквально з-під коліс його витягли. У 22 роки йому діагностували рідкісну хворобу – вона буває в однієї людини із десяти тисяч. Американські лікарі операцію робили. Потім ще ліками підтримували. Вижив. Тоді йому інвалідність дали. А тут прийшов чорт путін і забрав… Тарас зразу пішов у військкомат, як тільки перші ракети полетіли на нашу землю. Все казав: «Бабо, ми їх переможемо. Мусимо йти, бо хто за нас це зробить?» А він же міг не йти, інші чоловіки за такий діагноз, як в Тараса, який дає бронь від мобілізації, шалені гроші платять…»

Тарас Чайка став до лав 125-ї окремої бригади Сил територіальної оборони. У званні лейтенанта був командиром розвідувального взводу. Адже за плечима мав ще й навчання на військовій кафедрі Львівської академії сухопутних військ. Мав позивний «Хімік».

«Його хлопці казали, що то був не командир, а батько. Того дня вони їхали у машині четверо. Тарас був за кермом, хоч і не мав. Раптом постріл. Він ще встиг сказати «я трьохсотий», звернув з горба машину, відвів від обстрілу. Всі лишилися живі, крім мого Тарасика, – втирає сльози бабуся. – Він загинув у середу. А перед тим до мене Назар приїжджав допомогти малину обрізати. Говорили про Тараса. У нього ротація мала бути, Назар чекав на брата, щоб дитину похрестити. Ще сказав, що не можу вас зв’язати з ним, бо щось інтернету нема. І тут раптом дзвінок – внук з фронту по відеозв’язку вийшов. Але розстроїв нас, що не приїде. «Побачимся, бабо, вже після війни», – сказав і відключився. Хіба могла подумати, що бачу його востаннє? За кілька місяців йому мало тільки 30 виповнитись…»

Похоронили Тараса Чайку на Личаківському цвинтарі Львова. 2 листопада минув рік від дня його загибелі. На стіні школи у Львові, де навчався хлопець, відкрили мурал. Президент присвоїв Тарасу Чайці звання Героя України, посмертно.

Наталка СЛЮСАР

Читайте також:

• З початком повномасштабного вторгнення рвався в бій: захиснику з волинської бригади навіки 43
• Шансів вижити не було: Герой з Волині загинув за тиждень до дня народження
• «Війна забрала найцінніше»: Герою з Волині навіки 28