Понад сімнадцять місяців рідні жили в невідомості: на Волині попрощались з Героєм Михайлом Гарбузом

Довга дорога воїна додому. Понад сімнадцять місяців рідні Михайла Гарбуза жили у невідомості. Час надії, сподівань і пошуків, на жаль, завершився болючою звісткою — його життя забрала війна, повідомляє Ковельська міська рада.

Михайло народився 13 грудня 1981 року в столиці Монголії Улан-Баторі, де на той час проходили службу його батьки — Людмила Олександрівна та Віктор Петрович. Коли хлопчикові було чотири роки, родина повернулася в Україну — спочатку на Львівщину, а згодом, у 1989 році, оселилася в Ковелі.

Тут минули його дитинство і юність. Навчався у ЗОШ №4, після дев’ятого класу вступив до ПТУ №7, де здобув фах електромонтера. Працював у ТзОВ «Ковельрембуд», проходив строкову службу у підрозділі протиповітряної оборони, який тоді дислокувався у Ковелі.

Після армії працював у рідному місті, їздив на заробітки в різні регіони України. У 2003 році створив сім’ю, а вже через рік став батьком — народилася донька Світлана. Він був уважним, турботливим, відданим татом. Разом проводили багато часу, ділилися інтересами, говорили про життя.

У 2014 році, коли росія розпочала збройну агресію проти України, Михайло був мобілізований до 6-го прикордонного загону, виконував бойові завдання в зоні АТО.

Після служби повернувся до мирного життя — працював у мережі АТБ, займався ремонтом автомобілів, мав «золоті руки». Його знали як людину доброї вдачі, щиру, товариську, завжди готову допомогти. Любив техніку, швидкість, мотоцикли, захоплювався малюванням і мріяв прикрашати автомобілі художнім розписом.

У 2015 році в його житті з’явилася Юлія — жінка, з якою він знайшов справжнє кохання, спокій і підтримку. Вони жили, будували плани, мріяли, раділи кожному дневі.

Але уже наступного дня після повномасштабного вторгнення росії в Україну Михайло добровольцем став до лав територіальної оборони. Він служив на різних напрямках — зокрема на білоруському кордоні, у Лимані, а згодом — на Покровському.

Навесні 2024 року ненадовго приїздив у відпустку додому. А через тиждень після її завершення, 20 квітня, востаннє телефонував дружині, сказавши, що вирушає на бойове завдання. Відтоді зв’язок обірвався.

Місяці очікування й пошуків не давали відповідей. Лише нещодавно ДНК-експертиза підтвердила загибель Михайла. Свій останній бій стрілець-зенітник зенітно-ракетного взводу 2-го механізованого батальйону військової частини А7028 (100-ї окремої механізованої бригади) Михайло Вікторович Гарбуз прийняв 21 квітня 2024 року в районі населеного пункту Очеретине на Донеччині, виконуючи бойове завдання.

Попрощатися із Героєм прийшли рідні, побратими, друзі, колеги, представники влади та громадськості.

«Коли гине воїн — сумує не лише родина, сумує вся громада. Ми проводжаємо в останню земну дорогу мужню, щиру, світлу людину, яка віддала життя за Україну, за кожного з нас. Висловлюю щирі співчуття батькам, дружині, доньці, братам, рідним і близьким, усім, хто знав цю прекрасну людину, воїна з позивним «Байкер», — сказав міський голова Ігор Чайка під час громадянської панахиди.

Побратим Михайла Сергій Рошук розповів, що вони познайомилися ще під час АТО. Михайло був хорошим товаришем, завжди усміхненим і доброзичливим, надійним.

«Міша, ти загинув як Герой. Ти не хотів, щоб цю війну довелося переживати нашим дітям. Ти назавжди залишишся в наших серцях, наш «Байкер». Тримай, друже, стрій у небесному війську, бережи небо над нами. Для мене велика честь, що ми були знайомі».

Для рідних, друзів, для усіх нас Михайло Гарбуз назавжди залишиться у спогадах, у добрих справах, у тиші ранків, коли ми дякуємо тим, хто не повернувся, але зберіг Україну.

Поховали Михайла Гарбуза на Алеї Героїв міського кладовища.

Редакція ВСН висловлює щирі співчуття родині захисника! Вічна шана та слава Герою!