«Просто Марія»: сільська медичка на Волині 45 років лікує односельців

Про це пише Любомльська громадсько-політична газета «Наше життя».

Була найстаршою із 6 дітей батька й матері Сергія та Євдокії Зелінських із села Борове (раніше Перекірка). У 50-60-х роках минулого століття достатку прості селяни не мали, але юна 

Марійка була спрагла до навчання, встигаючи водночас бути і помічницею мамі по господарству. Закінчивши 8 класів місцевої школи, вступила у Любомльське медичне училище на акушерське відділення. Вчилася старанно, а щотижня поспішала додому, щоб щось допомогти та й взяти харчі: а це сметана, яйця, сир…

Мама казала «тобі віддаємо все ліпше», бо ще виділяли з сім’ї один карбованець «на хліб», буханець коштував 12 копійок. Тоді ж купили студентці-Марійці незабутні її перші модні на той час «резинові ботики на кнопочках і каблучках, в яких ходила і взимку з теплою шкарпеткою»… 

Майже 4 роки навчання збігли швидко і у 1968-му році Марія Зелінська отримала диплом і направлення на роботу у Рівненський медичний пункт. Знала дівчина, що приміщення його - пристосована старенька хатина, але раділа, що повертається до батьківської хати, від якої до місця праці 4 кілометри. Однак, вимоги до сільської медички були такі, що проживати мусила у Рівному, бо мала бути завжди поруч з людьми, щоб вчасно надавати допомогу, навіть при потребі спішити на виклики вночі. Тому винаймала квартиру.

Наступного року зустріла в цім селі дівчина своє кохання, «серйозного, спокійного, працьовитого хлопця Степана Веремчука з інтелігентної сім’ї, в якій навіть читали «Кобзаря», - пригадують люди. Симпатія була взаємною, молоді люди побралися і стали жити у «свекрухи Олени, котру в родині ніжно звали Єлєся». Вона була доброю і чуйною, невістка при ній почувалась донькою. 

Пригадує, яка була радість, коли молоді вирішили за весільні гроші замовити у шевця в Любомлі для Степана «справжні хромові чоботи ручної роботи». Вони потім залишалися довго як родинна реліквія. А коли в селі бібліотекарка Галина Сюмак організувала рідкісний музей сільської культури «Оберіг», який приваблював чимало поціновувачів з Волинського краю, то чоботи передали сюди як цінний експонат, як ознаку народного ремесла і культурного надбання.

Двох синів-соколів виростили Степан і Марія Веремчуки, «дали їм вищу освіту»: Олександр, нині працює на митниці та Сергій - юрист за професією. Їхніх дружин зове мама Марія «мої дівчатка-доні». Каже, «мудра жінка, як одружиться син, здобуває дочку». Має 4 онучки, а минулого року народився правнучок Микитка. «Це її найбільший скарб - сім’я, усі дружні, діти не залишають маму і бабусю наодинці, адже чоловіка уже немає з нею...».

Про минуле не дають забувати й односельці. Адже 45 літ доброзичлива, мудра Марія Сергіївна була на сторожі їх здоров’я тілесного і духовного водночас зі своєю незмінною помічницею-санітаркою Меланією Мужилко. Її хата в центрі села, коло магазину, «вабить квітами, чистотою, вікнами усміхається». То й навідуються односельці частенько: хтось, щоб тиск поміряла, хтось, щоб болю зарадила, а чи не найчастіше просто почути «цілюще слово, заспокійливе…». Не забувають, що вміла добродушна сільська лікарка не тільки першу допомогу надати, а й діагноз поставити, «що й у Луцьку підтвердиться»; і пологи прийняти в породіллі просто в машині, по дорозі в пологове відділення (таке бувало!). 

Та з півсела має таких хрещеників! Медичка ж супроводжувала кожного хворого у районну «больницю». А ще ж було обов’язком після лікувальних процедур у медпункті, по обіді щодня відвідувати діток віком до одного року, а їх налічувалось понад 20! А в селі бездоріжжя, сніги-заметілі, калюжі, доводилось і стежками-городами до хат добиратись, і у темну пору…

Якщо кажемо «мої літа - моє багатство» - то  це і про рівненську сільську лікарку Марію Сергіївну Веремчук. Її ім’я ставлю у рясний рядок Українок з великої літери. Про це підказують усі, хто працював у ті непрості роки, і знає, як віддано, чесно, жертовно віддавала справі своє серце, свій час, свої знання. Заради людей. Встигаючи водночас і з домашнім господарством і сім’ї лад дати, і з колгоспними«дзялками», і працею на току, та ще й у хор сільського клубу…

Та й на пенсії не могла жити без турботи про людей: ще два десятиліття очолювала сільську ветеранську організацію. Нині ж, зважаючи на вік та ще й зиму, Марія Сергіївна з подружками проводять найчастіше «телефонні вечорниці». Та й тема для всіх тривожна: «одне на всіх бажання: перемоги у страшній війні…». 

Валентина Хвас

Читайте також:

• На Волині жінка рятує людей за допомогою лікарських рослин.
• На Волині за давнім рецептом роблять цілющі мазі і чаї для фронту