Рідні упізнали загиблого воїна у його день народження: Герой з Волині понад рік вважався зниклим безвісти

Валентин Ярощук - умілий майстер, старанний господар, хороший сім’янин, надійний побратим. Умів і гарну пісню завести, і якусь смішинку розказати, і піти за товаришем у саме жерло бою. До нього всюди тягнулися люди, його поважали односельці та військовослужбовці, - пише газета Полісся.

На жаль, струна долі світлого і відважного чоловіка обірвалася ще 10 жовтня 2023-го на Харківщині. Відтоді захисник офіційно вважався безвісти зниклим. Не справдились надії рідних, розбились вщент зі страшним підтвердженням про його загибель. І тільки у ці лютневі дні воїн знайшов нарешті вічний спочинок на рідній землі.

Валентин зростав у звичайній сільській родині трудівників. Разом із ним виховувались ще старші брат та сестра. Батько був слюсарем, від нього переймав перші господарські навики. Після школи закінчив у райцентрі вище професійне училище, згодом вступив до Харківського будівельного технікуму. У 1995 році потрапив на строкову службу у внутрішні війська. Після армії молодший сержант одружився. Згодом у сім’ї вже підростало двійко дітей – син та донечка. Тож доводилось старатися добути копійчину у ті тяжкі часи по різних заробітках. Потім працював по десятку літ на складі у колгоспі й монтером залізничних колій у депо «Ковель». Поволі з дружиною оновили родовий будинок, успадкований від батьків. А як підросли нащадки, то з сином та зятем знову подався за кордон на будівельні роботи.

Донька подарувала Ярощукам першого онука. Дідусь Валік не міг натішитися хлопчиком, став кращим другом для Матвійка. А от бути на весіллі сина та побачити онучку Емілію по його лінії вже не судилося. Війна втрутилась у мирне життя поліщуків, забравши господаря на фронт. Із 8 березня 2022-го Валентин Федосійович разом із ще вісьмома односельцями приєднався до лав 115-ої окремої механізованої бригади. Тут же було чимало земляків із Брониці, Великої та Малої Глуш. Вони підтримували один одного й намагалися витягувати у миті скрути. Одразу формування вирушило обороняти Сєвєродонецьк та Лисичанськ. Восени бійці підрозділу стримували навалу окупанта під Донецьком (Водяне, Піски), потім утримували кордон Чернігівщини й Сумщини, відвойовували позиції на Харківщині.

На фронті до нуйнівця зверталися просто й з повагою на ім’я або прізвище. «Ярощук» був оператором-навідником бойової машини, кулеметником. Вирізнявся скрупульозністю, відданістю роботі, завжди був надійним плечем товаришам. Та чи не найбільше він засів у серцях оточуючих своєю веселою вдачею. Як таблетка для душі, його «заразний» сміх і влучне володіння гумористичним словом не раз ставали зарядним пристроєм для виснажених і демотивованих бійців. «О, зараз Валентин нас полікує», – говорили поліщуки, здалеку чуючи запальний голос свого краянина. Якщо у нього не було настрою пожартувати, то настрою того дня вже не було ні в кого. Стільки анекдотів, як він міг розказати, більше ніхто не знав… Сміх, здавалося, помагав йому й самому вижити у тому світі болю – тілесного й ментального. Побачені жахіття не могли не травмувати навіть найжиттєрадісніше серце. Тож місяць за місяцем якийсь світлий вогник поволі гаснув у Валентинові, він дуже втомився… Друга осінь великої війни застала бригаду вже на Куп’янському напрямку.

8 жовтня 2023-го родичі востаннє почули голос Валентина Ярощука. Він вирушав на завдання, на останнє для нього, на жаль… Побратими розкажуть потім, що Валентин, ризикуючи життям, витягнув із зони ураження тіло полеглого «Смайлика» з Малої Глуші (Сергія Денисюка), а сам далі залишився й продовжив виконувати поставлені цілі на позиціях. Через два дні сонце навіки зайшло й для нього – з 10 жовтня він вже офіційно вважався безвісти зниклим на полі бою в районі населеного пункту Лиман-1. Рідні не вірили в загибель чоловіка та тата, до останнього сподівалися на зустріч із ним. Він був живий для них і на яву, і в снах.

«Ми знали, що в останньому бою він був поранений. Та були чомусь переконані, що вижив і десь в полоні. Адже його телефон ще вмикався згодом й виходив на зв’язок. 30 грудня 2024-го нам повідомили, що є збіг ДНК із тілом одного з загиблих. У день народження чоловіка, 3 січня, ми їхали на впізнання… Їхали підтвердити найстрашніше, до чого найменше були готові. Йому було б 48 нині. Так і не встиг зробити облюбований фасад будинку, який надивився в Польщі, не встигли поїхати подружжям відпочити. Завжди був домашнім, любив працювати на землі, ходити грядками біля своїх помідорів. Він спішив жити, хотів всього багато й чимшвидше. Був живчиком, старався все мати. І при цьому знаходив час на спілкування з друзями, був компанійським, умів комунікувати як з дорослими, так і з дітками. Війна змінила його. Чимало своїх цілей переосмислив. Тепер важливою була лише сім’я. Ми йшли із ним поруч ще зі шкільних часів, разом їздили виступати, обоє мали хороші вокальні дані. І хоч наші з ним голоси тембрально не надто підходили й зливалися в дуеті, проте на рушничку долі ми підійшли одне одному ідеально. Пробули у парі понад 30 щасливих літ, з яких 26 – у шлюбі. Все казав, що як прийде з фронту, то будемо разом ходити співати у церковний хор. Не судилося. Сама йтиму до храму на службу… А він хай співає уже там, з янголами», – ділиться сокровенним дружина Наталія Михайлівна.

Рік і чотири місяці минуло, поки Валентин Ярощук знайшов шлях додому й спочинок на рідній землі… Його кохані онуки приходитимуть до нього пощебетати, на жаль, лише на кладовище. Але вони знатимуть, що дідусь поліг смертю хоробрих, аби вони могли вільно жити…

…Це вже сьома могила в Нуйно, над якою замайорів прапор Героя.

Іванна ГАЙДУЧИК,село Нуйно.

Читайте також:

• Понад рік вважався зниклим безвісти: бойового медика з Луцького району посмертно нагородили орденом
• «Звістка про смерть Слави лісника сколихнула не лише все село, а й цілий район»: Герой з Волині загинув від кулі снайпера
• Загинув на Куп'янському напрямку: дружині і донечці молодого Героя з Луцького району вручили його посмертну нагороду