Родина, кохання, віра: історія сім'ї із 7 дітьми та 27 онуками з Волині

Про це розповідає «Волинь-нова».

«Я щаслива, що народилася у такій сім’ї – ​в люблячих і добрих батьків», – каже наймолодша донька Оксана. І ці слова, впевнена дівчина, можуть повторити кожен її брат  та сестра.

«Гарний знімок, на якому така велика родина. Але який то нелегкий труд — виростити семеро дітей!»

Наше знайомство з Лідією Миколаївною та Іваном Миколайовичем Смітюхами і їхньою наймолодшою донькою

Оксаною, котра живе ще в батьківській оселі, почалося зі світлини, яка на видному місці в одній із кімнат просторого будинку.

«То ми дочку Ірину заміж віддавали в липні цього року, – ​розповідає багатодітна мати. – Уже шестеро наших дітей мають свої сім’ї. Два сини – ​Вадим і Саша – ​побудувалися по сусідству з нами, а Юля, Оля, Іра й Сергій пороз’їжджалися з рідного села».

Оксана, котра була присутня при нашій розмові, на моє зацікавлення, що б хотіла сказати про своїх маму й тата, говорить:

«Я щаслива, що народилася у такій сім’ї – ​в люблячих і добрих батьків. Переконана, що такої ж думки мої сестри й брати. Мама наша дуже працьовита, все їй треба встигнути. Якщо до лісу йдемо, то вона має найбільше ягід, грибів назбирати. Тато ніколи не сидить без діла. І хазяйство запорає, і в поле, як треба, поїде. А головне – ​те, з якою теплотою вони ставляться одне до одного й бережуть свою любов, даровану Богом. Гарний знімок, на якому така велика родина. Але який то нелегкий труд – виростити семеро дітей! Ми, дочки й сини, вдячні батькам за їхню турботу. За те, що привели нас до Бога. Змалку я ходила на зібрання в Дім молитви. А от коли мені виповнилося вісімнадцять, то у мене був вибір – ​могла стати православною. Але на той час я вже твердо вирішила, що хочу служити Богу якраз у Церкві християн віри євангельської, в яку колись мене привели мама й тато, й прийняла хрещення…»

Це зараз, коли дочки й сини повилітали з батьківського гніздечка, у хаті Смітюхів тихо, «аж незвично». Як тут колись було гамірно, тепер тільки згадують, зібравшись великою родиною – ​уже із зятями, невістками. І, звичайно, онуками, яких у бабусі й дідуся – ​27, ще одне дитя – ​«у дорозі» (дівчинку чекає донька Ірина).  Цьогорічної весни такою нагодою було 66­-ліття тата.

Ось така сьогодні родина Смітюхів, коли зберуться батьки, їхні доньки й сини, зяті й невістки та 27 онуків. 

«Побачив чорняву дівчину, подумав: «Яка симпатична», – ​й гадки не маючи, що то буде моя дружина»

Іван Смітюх – ​боровенський. Лідія Миколаївна – ​із сусідньої Житнівки. Перший раз він побачив її ще за декілька років до того, як почали зустрічатися й побралися.

«Це було в кінці 1970­-х, – ​пригадує чоловік. – ​Я вже в армії встиг відслужити, по «сезонах» поїздити, грошей заробити й машину купити (то були «жигулі», ще перша модель, але в час дефіциту радів і цьому). Якогось дня їхав у Житнівку.

Обіч дороги побачив чорняву дівчину, яка йшла навпроти. Подумав: «Яка симпатична», – й гадки не маючи, що то буде моя дружина».

Одне слово, кинув погляд і поїхав далі. Але, видно, вже все йшло до того, аби вони познайомилися. Ось як про це розповідає Лідія Миколаївна:

«Я працювала у Камені-Каширському – ​в їдальні ПМК-70. Уранці прийшла зі своєї Житнівки у Боровне, аби звідти автобусом добратися до райцентру. Рейс же, на який так поспішала, чомусь відмінили. А це ж андропівський час – ​старші люди пам’ятають, що з дисципліною тоді дуже строго було – ​за запізнення могли й покарати. Тож коли хлопець на «жигулях» зупинився й запропонував підвезти, не вагаючись, погодилася».

Це й був Іван Смітюх, який у своїй пасажирці впізнав дівчину, на яку звернув колись увагу, їдучи в Житнівку, і зрадів, подумавши, що, мабуть­-таки, невипадкова зустріч. Наближався той час, коли Він і Вона стануть парою. Хоч, виявляється, дівчина за іншого вже збиралася виходити заміж.

«Справа в тому, що в 1982­-му мало бути весілля, – ​каже Лідія Миколаївна. –​ Покликав мене за дружину хлопець, який працював у РЕСі у Камені­-Каширському. Але якось було весілля в родичів у Житнівці, в людей віруючих – ​п’ятидесятників, на яке й мене запросили. Після цього мої плани помінялися. Я в дитинстві трохи ходила на зібрання з бабою й дідом. Чула Слово Боже. А як на тому весіллі побула, то подумала: «Якщо зараз не піду в Дім молитви, то мені призову Божого до покаяння більш не буде». Коли ж вирішила прийняти віру християн віри євангельської, то сказала про це хлопцеві, з яким ми мали одружуватися. Наречений нібито й не був проти. Але коли дізнався про мою умову, щоб і він прийняв цю віру (аби не сталося, що після весілля чоловік, як це буває, не пускає дружину в Дім молитви), то він не пристав на мою пропозицію. Так і розсталися…»

Зате тепер вони були разом на зібраннях із Іваном Смітюхом, який освідчився їй, запропонував руку й серце, і вона відповіла взаємністю. 19 листопада 1983­-го було їхнє весілля.

«Ну що ти її скрізь із собою возиш?»

У хаті батьків Івана Миколайовича починалося сімейне життя молодої родини.

«Я дуже хотів у місто перебратися – ​Ковель чи Камінь-­Каширський, – ​вертається спогадом у ті літа Іван Миколайович. – ​Усе агітував Ліду купити десь будиночок. І ми шукали підходящий варіант, та якось не складалося.

А в нас уже троє дітей: за сім років, поки жили в моїх батьків, народилися старші дочки Юля, Іра, Оля. «Давай, – ​говорила дружина, – ​щось робити, бо ж уже тісно в кімнаті, яку нам виділили, – ​нема де спати» (в батьківській оселі було ще три мої сестри незаміжні). І закінчилося тим, що ми в Боровному побудувалися. З допомогою мого й Лідиного батьків, які мали хист до будівничої справи, швидко дім звели. Уже тут з’явилися на світ наші молодші діти: Бог дав ще троє синів і доньку».

У 1990 році почали Смітюхи хазяйнувати на своєму обійсті. Коника тримали, а з часом трактор купили й усе, що треба, аби можна було, не позичаючи в когось реманенту, орати й сіяти, збирати врожай. Бо ж дітей треба було ставити на ноги.

«Як ми пішли у свою хату, – ​каже Іван Миколайович, – ​то я й корову навчився доїти, щоб не ревла, коли відправлю дружину, наприклад, у пологовий будинок (при батьках простіше було – ​мати чи сестри виручали). І зараз, як треба, то беру дійницю – ​і в хлів».

«Ми роботу не ділимо на чоловічу й жіночу, – ​це вже Лідія Миколаївна додає до слів чоловіка. – ​Можу й дров нарубати, і гній із хліва викинути».

«Не треба – ​я сам», – ​зазвичай так реагує Іван Миколайович на те, що дружина береться за вилка. Але завжди лунає у відповідь: «Ні, я тобі допоможу».

Від чоловіка почула й таке:

«Нам уже не раз односельчани говорили: «Ну що ти її скрізь із собою возиш?» – коли бачили, що ми з Лідою запрягли коника й їдемо підводою в поле. Може, комусь і дивно, що ми всюди вдвох, а нам так добре. Ми звикли до такої нерозлучності».

…У листопаді цього року мине сорок літ із часу таїнства вінчання. Тоді пастор давав молодятам настанови, серед яких були і такі: любити дружину (чоловіка), слухатися одне одного, вміти прощати. З ними в душі й живуть Смітюхи.

Як сьогодні кажуть, у житті по­-різному буває: можуть і посперечатися – ​не без цього. Але попросять пробачення і в любові та злагоді йдуть далі. Цю життєву мудрість завжди старалися передати й своїм донькам та синам. 

Катерина ЗУБЧУК.

Читайте також:

• Копія Злати Огнєвіч? Учасник «Холостячки» одружився із блогеркою з Луцька
• «Кохання перемагає»: на Волині військовий одружився зі своєю коханою