Ще до звістки про смерть, батько відчув, що сина вже нема: Олександру Августіну з Волині назавжди 26

У вісім років разом із батьком їздив на комбайні

Снайпер, солдат 115 ОМБР Олександр Августін народився та виріс у селі Когильне у Володимирі. Крім нього, у сім’ї є старша сестра Женя, з якою були дуже близькими. Дівчина й досі не відійшла від горя, про що говорить чорна хустина на голові, яку не знімає навіть удома. У її затишній квартирі майже все зроблено його руками, на стіні висить портрет, на якому вони усміхнені та щасливі. 

Хлопець з дитинства кохався у техніці. Вже у вісім років їздив з батьком на комбайні збирати врожай. Він бачив, якою нелегкою є праця біля землі, і казав, що докладе усіх зусиль для того, аби його майбутня дружина не працювала так важко, як мама за татом. У вісімнадцять повним ходом обробляв поля та вирощував різні культури, але вже батько допомагав йому, і дуже пишався тим, що виховав такого сина. 

«Саша не прагнув багатства, однак старався, щоб у домі було все. А ще намагався полегшити життя батькам, - ділиться спогадами про брата Євгенія, - і забезпечити їм достойну старість. Не судилося». 

«Подивіться фільм «9 рота», це про нас»

Олександр закінчив Володимирське ВПУ та агротехнічний коледж, здобувши такі спеціальності, як тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва, слюсар з ремонту сільськогосподарських машин і устаткування,  водій транспортних засобів та механік. Зі слів одногрупників, завжди був вище інших на голову, любив вчитися, нікому не відмовляв у допомозі, був щирим, відкритим, позитивним. 

«Брат після закінчення агротехнічного коледжу продовжив навчання на механіко-технологічному факультеті НУБіП (Національний університет біоресурсів і природокористування України), у якому паралельно працював лаборантом. У 2020 році отримав диплом магістра. Попри вищу освіту та перспективи у столиці, продовжив працювати на землі. Коли почалася війна, не зміг спокійно сидіти вдома, хоча у перші дні сподівався, що жах триватиме недовго. Та коли зрозумів, що це лише початок, записався добровольцем до військкомату. А вже 8 березня разом з іншими захисниками вирушив на полігон у Черкаси», - згадує сестра 

Олександр увійшов до складу новоствореної 115 ОМБР, служив у дев’ятій роті. «Ніби в кіно, - жартома говорив він, маючи на увазі фільм «9-та рота», - нас також закинули у саме пекло». Їх тоді відправили у Луганську область у Сєвєродонецьк, оборону якого тримали понад три місяці. Потім був Лисичанськ та інші населені пункти Луганщини. Він ніколи не скаржився, завжди був на позитиві, хоча не все було так добре, як запевняв, єдине, чого не приховував, це те, що їх там не чекають.

Наприкінці липня бригаду вивели на перепочинок, і він зміг вирватися на кілька днів додому. А вже за місяць повернувся у рідне село назавжди. Олександр Августін загинув на Донеччині внаслідок ракетного обстрілу. Про його загибель рідним сповістив побратим.

«Напередодні брат телефонував і повідомив мамі, що кілька днів не зможе вийти на зв’язок. А у перший день осені по селі вже ходили жахливі чутки. Та сподівалися, що це неправда. Допоки наступного дня не подзвонив товариш, який повідомив страшну звістку. Недобре передчуття з’явилося у тата. Якось пораючись по господарству, з невідомих причин у голові виникла думка, що брат загинув. Він тоді сам злякався її. На жаль, це виявилось правдою, Саші вже не було в живих», каже Євгенія.

«Сашко був водієм від Бога, і йшов на завдання, які відмовлялися виконувати інші»

«Ми були разом із Сашком з перших днів мобілізації. Запам’ятався щирим, життєрадісним, добрим, компанійський, - ділиться спогадами побратим Олександра Августіна Вадим Юрчук з Новосілок. - Крім основної посади був хорошим водієм, здебільшого їздив на «течику». Того вечора близько десятої вечора ми їхали на позиції, це було у районі Авдіївки. Рухались із вимкненими фарами. На пікапі знаходилося близько десяти хлопців. Раптом перед очима з’явився яскравий спалах. Коли прийшов до тями, побачив Сашка, який схилився на моє плече. Я  до нього, а він не дихає. Так вийшло, що прикрив мене собою, оскільки сидів збоку, звідки прилетіла протитанкова ракета. Він єдиний, хто загинув тоді. Хлопці отримали різного ступеня поранення, моє виявилось найважчим». 

«Наша бригада здебільшого складалася з добровольців, це були одні з найкращих вмотивованих воїнів, які стали на захист України, - розповідає побратим Олександра Олексій Бугай. - З Сашком познайомилися на місці дислокації, а зблизились у Северодонецьку, коли ходили на позиції. Разом з нами був Вадим Юрчук та Володимир Ільчук, така собі четвірка. Саша був снайпером, хоча більше виконував функції водія. У нас тоді було їх троє, але при усій повазі до інших, він був найліпшим і найвідважнішим, бо не боявся їхати у найнебезпечніші місця.

Перебуваючи на позиціях, попри складні ситуації, завжди умів підняти бойовий дух, і вселяв оптимізм. Його життєлюбності, відданості та мужності можна було позаздрити. Бувши втомленим, сам викликався йти на завдання замість інших, навіть якщо це була дорога в один кінець, і ніколи нікому не відмовляв.

Того дня він разом з хлопцями їхав до мене на позиції. Вже потім дізнався, що у їхню машину потрапила протитанкова ракета, Сашко загинув, а Вадим отримав важке поранення. У той момент було таке відчуття, ніби мене обеззброїли, залишивши без захисту. Мені й досі болить ця втрата, до якої додалась ще одна – загибель рідного брата, якому було лише двадцять три». 

«Ми познайомились у Черкасах, я одразу помітив Сашка з Вадимом, які трималися разом. Мені вони здалися тямучими та розсудливими хлопцями, між нами зав’язалася міцна чоловіча дружба, – говорить ще один побратим Олександра Володимир Ільчук. - Пам’ятаю, по дорозі до навчального центру над нами збили дві ракети, і ми аплодували нашій ППО. Потім були Северодонецьк, Лисичанськ, де точилися запеклі бої.  Усі знали Сашка, як водія від Бога, бо умів їздити на будь-якій техніці, а ще на ходу ремонтував її, навіть ту, яка, здавалося, вже ніколи не заведеться». 

Володимир пригадує, як під час виходу з Лисичанська розпочався мінометний обстріл, і вони отримали наказ на відхід. Августін сів за кермо автобуса, у якому були важливі документи, боєкомплекти та інші речі. Колона рухалася без фар, практично наосліп по розбитій дорозі. Через темінь та пил, воронку, що утворилася внаслідок авіаційного удару, помітити було неможливо. Одна мить, і автобус перекинувся. 

«Серйозних ушкоджень, на щастя, ніхто з хлопців не зазнав, хоча деякі все ж отримали травми. Що змогли, на себе повантажили, і рушили пішки. Дорога виявилася не близькою, десь понад двадцять кілометрів. Тих, хто не міг сам іти через ДТП, посадили до «уазика», на який натрапили по дорозі, інші добиралися своїм ходом. Йшли усю ніч. Позаду розривалися снаряди, деякі колони потрапили під обстріл. Вже на світанку побачили на узбіччі старі «Жигулі». Нікому й у голову не спало навіть підійти до нього, крім Сашка. Йому вистачило кілька хвилин, щоб завести машину, на якій проїхали з десяток кілометрів.

А одного разу в один з окопів, у якому знаходились наші хлопці, прилетіла міна, і їх потрібно було витягати. Пройти до нього було майже не реально, оскільки територія постійно обстрілювалася. Охочих не виявилося. А от Сашко погодився. Тоді ми разом із ним, і ще двома побратимами витягли їх.

Олександр був дуже сміливий і надійний. Яке б завдання не ставили перед ним,-  виконував. Його слова: «Та все добре буде, хлопці», - закарбувались у пам’яті. Коли він загинув, я ще не знав цього. Чув, що хлопці потрапили під обстріл, деякі отримали поранення. Я зателефонував йому і поцікавився, що сталося. Трубку взяв інший боєць, і повідомив, що Сашка більше немає».

«Наше знайомство відбулося у квітні у Сєвєродонецьку, де якраз тривали запеклі бої, - розповідає волонтерка та журналістка Еля Коротинська. - Ми розвозили допомогу. Пам’ятаю, під’їхали до місця базування наших військових, крім гостинців, дістаю теплі пледи та даю їм, а вони ніяковіють та відмовляються брати. Дізнавшись, що майже весь час проводять на позиціях, таки змусила взяти. Серед них був Олександр, котрий запам’ятався щирою сонячною посмішкою, височенним зростом та добрими очима. Знала, що він снайпер. Дивлячись на нього та інших хлопців, подумала: такі молоді, а вже знають, що таке війна».

Поховали Сашка у рідному селі Когильне. Йому назавжди залишиться 26. У рідній школі у пам’ять про нього та односельця Романа Олійника, котрий також віддав життя за незалежність України, встановили меморіальні дошки. Олександр  назавжди залишиться у теплих спогадах рідних та друзів, до яких приходить уві сні та обіцяє повернутися. «Ви тільки дочекайтеся мене», - з ледь помітною усмішкою говорить він. 

Читайте також: 

• «Ми воюємо за життя»: психолог з Волині служить на сході України
• Прийшов уві сні побачити сина: боєць волинської бригади загинув за 2 місяці до народження первістка
• «Я знаю все! А гинуть юні хлопці»: загиблий підполковник податкової поліції з Луцька Анатолій Панасюк добровільно пішов рядовим у ЗСУ

Жанна БІЛОЦЬКА для ВСН

Фото з архіву родини