«Шматок снаряду впав просто на капот», - волинська депутатка Юлія Вусенко про поїздку у Бахмут

- З чого почалась поїздка?

- Спочатку ми поїхали до військових в Донецьку область: Бахмут, Костянтинівка, Дружківка. Це територія, максимально наближена до лінії фронту. Їздили до військових, бо було багато запитів, які максимально хотілося закрити. Завозили їм і генератори, які передав наш луцький волонтерський штаб, що в кав’ярні «Старе місто», теплі речі, термобілизну, солодощі. Хлопці вдячні, бо це зараз потрібно і ми привезли все дуже вчасно.

А ще на цьому напрямку служать мої друзі із другої тактичної групи Сил Спеціальних Операцій. У штормовому загоні «Шалена зграя» - професійні військові і вони справді неймовірні! Постійно на бойових виїздах, виконують складні завдання. Один із хлопців, Євген, про якого ми знімали окрему історію, вразив мене своєю міцністю духу, бо отримав важке поранення під час ракетного обстрілу 24 лютого, але за три з половиною тижні відновився і далі служить.

Загін «Шалена зграя» має свою сторінку в інстаграмі і багато крутого мерчу. Наприклад, печиво, магніти, розмальовки із їхніми зображеннями в образах вовків. Дуже цікава візуалізація реальних героїв! Купуючи ці речі - ти напряму допомагаєш їм! А це зараз важливо і потрібно. 

Переглянути і замовити мерч від «Шаленої зграї» можна за цим посиланням.

- Як виглядає ця територія? В мережі бачимо фото зі знищеними містами, розбитими дорогами…

- Це інша реальність. Квартал за кварталом Бахмут перетворюється на зону бойових дій. Постійно – звуки вибухів.

Дорога Куп’янськ-Ізюм повністю знищена. На узбіччях – розбиті і спалені російські танки. В Ізюмі багато зруйнованих будинків. Трагедія, яку недавно бачили в Дніпрі – коли будинок розділений навпіл бомбами – тут таке теж є.

У Бахмут зараз не всіх пускають. Дорога, якою ми їхали, на наступний день вже повністю обстрілювалася. Коли ми їхали, теж було небезпечно, але нам потрібно було завезти «Любарту» генератори.

На другий день нашої поїздки пошкодився автомобіль, на якому ми їздили. Шматок снаряду впав просто на капот і пробив величезну дірку. Тому я добре розумію, чому на війну постійно потрібні нові і нові автомобілі.

До речі, в цю суботу відбудеться благодійний вечір, під час якого будуть збирати гроші для авто «Любарту». Це буде в ресторані «Манго», що в Струмівці, початок о 17:30.

- Багато цивільних не виїхали з цих територій? Вдалося з кимось поспілкуватись?

- Цікаво, що бачили в Бахмуті не тільки старших людей, а й 40-річних цивільних чоловіків. Питали, чого вони не виїжджають, кажуть: нам ще не дали команду, ми працюємо в тюрмі, комусь треба робити цю роботу.

Кожна цивільна людина тут під наглядом. По-перше, це питання їхньої безпеки. А, по-друге, є загроза присутності колаборантів. Вони перевдягаються і ходять розвідують ситуацію.

Також у нас була гуманітарна місія щодо цивільних: привозили продуктові набори і речі першої необхідності. Тому вдалося поговорити з місцевими.

В Ізюмі до нас прийшло багато дітей. На тій території дітям не завжди батьки навіть дозволяють виходити вулицю, постійна небезпека. Діти прийшли з прапорами, пропонували нам підписувати прапори і щоб ми підписували їхні.

Люди розповідають страшні історії. Як залишились без будинків і жили в погребах, де вода і холод.

Дівчина 16 років розказувала, як її взяли в полон і два тижні били і катували. Вона знає ім’я свого ката, хто це був, про його сім’ю з «ЛНР». Питаю: звідки ти це знаєш? А вона говорить, що він сам їй розповідав. Садив навпроти і говорив з нею. Казав, що так відволікається від війни. Це просто треш. Не можна навіть уявити, що пережила та дитина.

Під час поїздки ми знімали детальні репортажі, тож згодом оприлюднимо всі зібрані історії.

Я побачила, наскільки важливо їздити в ці міста і підтримувати наших людей. Бо коли вони були в окупації, їм постійно казали, що як тільки сюди зайдуть українські військові, вас будуть вбивати, не будуть годувати, все позабирають. Страшилки, які на голову не натягнеш.

- Ви зараз в дорозі назад?

- Так сталося, що поламався автомобіль, яким я мала їхати, і назад повертаюсь із волонтерами місії «На щиті». Не знаю, що було тяжче: бачити знищені міста, чи зараз везти додому найкращих воїнів, які загинули.

Усі ці речі, які побачила, добре дають зрозуміти, на яку самопожертву ідуть наші воїни, щоб захистити нашу землю. Від жертви елементарними потребами – коли тобі постійно холодно, немає можливості вчасно поїсти, де сісти, як виспатись… і до найглобальнішого, бо вони жертвують своїм життям. Тому всі решта просто зобов’язані допомагати захисникам і робити все можливе, щоб їм було трохи легше.