«Таких командирів замінити дуже складно»: білорус, який загинув за Україну, на Волині знайшов вічний спочинок

Білорус і українка

Білоруський доброволець Павло Суслов («Волат») – уродженець Гомеля. З 2016-го року юнак, як контрактник, став на захист України. Спочатку він воював в одному з добробатів, згодом займався розвідувально-диверсійною діяльністю, а після початку великої війни став командиром розвідроти. 

Неодноразово отримував поранення, але знову повертався у стрій. Ольга ж народилася на Волині. З юних літ, ще навчаючись у школі і вивчаючи медицину, дівчина мріяла про військовий вуз. Дізнавшись про доньчину мрію, мама, навіть перевела її в групу до хлопців, які вивчали ДПЮ (допризовна підготовка юнаків до захисту Вітчизни), що дуже згодилося дівчині у військовому центрі після підписання контракту. 

Та здійснити мрію відразу не вдалося, оскільки для вступу у військовий вуз треба було здавати математику, яку Оля не дуже то добре знала. Тому дівчина вступила на історичний факультет Львівського університету, хоча й потім зрозуміла, що це теж не її покликання. Дівчина тоді навіть уявити могла, що її мрія стане дійсністю в такий важкий для країни час, що їй прийдеться іти на війну. 

Починаючи з 2017-го року вона тричі побувала на нулю і планує знову стати у стрій. А поки що вона навчається на третьому курсі філологічного факультету Львівського університету й виховує трирічну донечку Алісу.

«Я завжди хотіла стати військовою, але то мене не брали, то я вчилася. Та в 2017-му році мені таки вдалося домогтися свого, підписавши контракт зі ЗСУ. Провчившись три місяці в навчальному центрі, отримала розподілення кулеметницею в 14-ту бригаду. А через два тижні я вирушила до свого підрозділу, який обороняв Щастя», – розповідає молода жінка. 

На передовій бачилися раз в місяць

Зі своїм майбутнім чоловіком Павлом Сусловим Оля познайомилася в 2018-му році під час другої ротації, коли він теж підписав контракт з їхньою бригадою. Перед тим чоловік воював у першій штурмовій роті Да Вінчі. 

Спершу молоді люди просто дружили, але з часом їхні стосунки переросли у справжнє кохання. Обоє зрозуміли, що зустріли саме ту людину, яка на все життя. Проте бачилися вони не часто, оскільки, хоча й служили в одному батальйоні, який стояв у Попасній, але у різних підрозділах.

«Все наше подружнє повноцінне життя зводилося до того, що ми постійно перебували в польових умовах. Разом ми могли бути лише тоді, коли на три місяці приїжджали додому на ротацію. Тоді навіть випадала можливість поїхати кудись на відпочинок», – згадує Оля.

У 2019-му році у третю її ротацію на Кримському напрямку, перебуваючи на спостережному пункті дуже близько від спостережника ворога, Павло отримав поранення: у нього були прострілені ключиця і легеня. 

«Завдяки дуже злагодженій роботі бойового медика підрозділу, командира роти та водія медсанбату, чоловіка тоді вдалося врятувати. Вони всі спрацювали на випередження, допоки медсестричка Таня дуже швидко зорієнтувалася та вчасно надавала йому медичну допомогу. Можна сказати, що вона подарувала нам час. Після цього Павла евакуювали – спочатку в Сєверодонецьк, а потім – у Харків, де я могла його провідувати», – розповідає жінка.

«Думали, що найстрашніше вже пережили»

У госпіталі молодий і сильний організм досить швидко відновився, вже менше, ніж через місяць, чоловік, відмовившись від реабілітації, знову повернувся на фронт. Ольга ж, дослуживши контракт, у лютому 2020-го року звільнилася і поїхала додому.

Після звільнення з армії жінка дізналася, що вагітна, тож планувала визначитися з подальшим навчанням. Павло зашився воювати на «нулю». Правда, в 2021-му він звільнився з 14-ї ОМБр й перейшов в іншу. 

Якогось дня, виконуючи бойове завдання, чоловік був поранений удруге. Цього разу набагато серйозніше. Один осколок потрапив йому в серце, а другий у мозок, але лікарі сказали, що діставати їх не можна, бо це дуже небезпечно.

«І це було дуже страшно, адже ми думали, що все найстрашніше позаду і нічого ще страшнішого вже не буде. Та в цій ситуації ніхто з медиків не давав гарантії, що Паша виживе: осколок у мозку був у якійсь долі міліметра від тієї частинки, яка відповідає за життєво важливі функції. Але, хвала Богу, чоловік викарабкався. Лікарі після цього вже визнали його непридатним до військової служби, але мій Паша – воїн від народження: війна була його життям. Тому висновок медиків дуже його засмутив, та він усе ж не полишав надії знову повернутися у стрій», – ділиться спогадами Ольга.

Після виписки з госпіталю Павло переїхав у Київ, де побратими допомогли  йому влаштуватися на роботу. Та звикнути до цивільного життя чоловік так і не зміг і не хотів. Тож, коли російські війська вторглися в Україну, вже вранці 24-го лютого Оля отримала від нього повідомлення зі списком військової амуніції, яку негайно треба було йому передати у столицю. 

Того ж дня в Київ відправлявся знайомий, через якого Ольга й передала чоловікові все, що він просив. У столиці уже за ніч сформувався білоруський добробат, який через місяць увійшов до складу ЗСУ. У його складі були не лише ветерани, які стали на захист України ще в 2014-му році, але нові білоруські патріоти, які виявили бажання боронити Україну від агресора. 

Спочатку білоруський добробат провів чимало успішних операцій в районі Бучі та Ірпеня, а потім передислокувався на Миколаївщину. Там і сталося непоправне.

«Як мені потім розповідали побратими чоловіка, з якими ми підтримуємо зв’язок, їхня група отримала завдання відбити у ворогів село. За правилами, командир мав би знаходитись усередині, тобто в ядрі групи, але Павло, як завжди, пішов першим і наступив на розтяжку. Незважаючи на засоби захисту, осколки від міни, прошивши йому бік, пошкодили життєво важливі органи. Ще по дорозі в госпіталь йому пробували запустити серце, але все було даремно», – пригадує Оля.

Лікарі потім казали, що навіть якщо б він і опинився в руках хірургів відразу після поранення, шансів вижити у нього не було.

«Звичайно, я спочатку не вірила медикам, думала, що його просто не догледіли, адже мій чоловік, ніби титан, завжди виживав і завжди повертався на фронт. Недарма ж побратими називали його воїном-легендою», – витирає набіглу сльозу дружина Героя. 

«Таких командирів замінити дуже складно»

Вірний друг і побратим – ветеран російсько-української війни з позивним «Сашко» був одним з останніх, хто бачив Павла живим. Коли пораненого командира евакуювали, «Сашко» прикривав групу евакуації. За його словами, «Волата» зуміли доставити в автомобіль живим, але дорогою в госпіталь він помер від отриманих ран.

«Коли я читав у книжках і бачив у фільмах, що снайпери вбивають командира, завжди думав: «А що такого? Ну, уб'ють командира – іншим замінять». Ще кажуть, що командир – це половина підрозділу. Я не вірив у це якось, але коли загинув «Волат», зрозумів, що таку людину замінити дуже складно. Скільки командирів я бачив, і в українських частинах, такого як «Волат» не було. Немає людини, яка могла б замінити і навіть зрівнятися з ним», – казав «Сашко» потім рідним Павла. 

В останню земну дорогу Павла Суслова провели в Низкиницькому Свято-Успенському монастирі, що на околиці Нововолинська. Його короткий життєвий шлях – взірець патріотизму, солдатської мужності, вірності громадянському обов’язку.

Мама Павла Наталія Суслова, яка переїхала в Україну, оскільки проти неї лукашенківським режимом була порушена кримінальна справа, невдовзі після похорону сина, підписавши контракт, замінила його в лавах ЗСУ. А батальйон, в якому служив Павло, нині носить назву «Волат».

Паша дуже любив своє рідне місто і вважав, що звільняючи від російського агресора Україну, вони тим самим звільняють і рідну Білорусь. Він мріяв, що  після перемоги обов’язково повернеться туди разом із дружиною і донечкою, але війна убила цю мрію…

Валентина САВЧУК

Фото з архіву родини Суслових

Читайте також:

• «Молилися за нього у церкві, а він у той час був смертельно поранений»: історія Героя з Волині
• «Хай би щось військовим купили»: вдова загиблого Героя з Волині виконала його волю і передала 1,5 млн грн на дрони
• «Рушника, який вишивав Павло, довелося закінчувати мені»: дружина загиблого воїна з Волині поділилася спогадами про коханого