«Тато навчив нас любити людей»: донька загиблого волинського бійця присвятила своє життя волонтерству

Про волонтерство, життя без тата, смерть його побратимів, про віру в людей Наталія розповіла в газеті «Ратнівщина».

– Наталю, як Ви пов’язали життя з волонтерством?

2 березня 2022 року мій тато пішов у військкомат добровольцем. Невдовзі він вже був під Вугледаром у Донецькій області. Не було нічого такого, що б допомогло їм ефективніше воювати. Засобів не було. Почала з тата. А потім так вийшло, що почали звертатися люди з Ратнівщини за допомогою. Я відмовити не могла. Почала допомагати не тільки татовій бригаді. Багатьох хлопців, які зверталися до мене, я ніколи не бачила. Так і не побачила, бо їх уже немає. 

– Хто ті люди, які постійно донатять на армію?

Це прості, звичайні, незаможні люди. Вони своїми маленькими справами роблять величезний подвиг. Мені приносять кошти пенсіонери, дітки – четверто-п’ятикласники. Завдяки таким людям, які не дивлячись на те, що в них немає матеріальної можливості допомагати, віддають останнє, ми робимо таку важливу справу. Ці люди надихають.

Також слід згадати про Дмитра Синенка з Києва. Це людина, яка має бізнес, але віддається повністю Збройним силам України. Я бачу, в яких масштабах він допомагає. Він не може розслабитися. Дмитро допомагав нашим хлопцям із Самарів, зі Здомишля тепловізорами, дронами, одягав хлопців, взував, все тактичне спорядження купував – усе якісне і надійне. Він ніколи не просив прозвітувати. Він настільки мені довіряв! Раніше ніколи таких людей ще не зустрічала.

Незмінні благодійники з Ратного – це Микола Мартинюк, Сергій Бондар, Сергій Сільчук, «Стоматологія Сичуків», сім’я стоматологів Міщуків. Вони ніколи не відмовляють мені, коли треба закрити збір.

Я працюю програмістом. Коли оголошую збір, колеги теж допомагають коштами. У мене в інстаграмі 1800 підписників. Більшості цих людей я взагалі не знаю, ніколи не бачила, але вони підтримують постійно, довіряють свої кошти. Маючи невеличку аудиторію, ми закриваємо важливі питання.

Моя подруга Олена Бідзюра зосередилася на проведенні благодійних лотерей. Вони теж дуже важливі. Якби в Ратному було з десяток таких людей, ми могли б забезпечити велику кількість потреб для наших хлопців. 

– Як саме відбувається збір коштів? Розкажіть покроково.

До мене надходить запит. Я вимагаю конкретики від командування бригади, що саме і якої модифікації потрібно. Ми збираємо рівно стільки, скільки коштує та чи інша річ. Коли мені надають таку інформацію, я відкриваю збір в інстаграмі. Люди настільки підхоплюють і довіряють, що мені хочеться плакати.

За один день найбільше вдавалося зібрати 60 тисяч гривень. Далі ще два дні ідуть донати. На четверту добу збір, як правило, зупиняється, настає тиша. Тоді придумуємо різні челенджи, по 10-20-30 грн закидають. Потім я пишу, на приклад: пригостіть мене кавою через донати. Люди знову скидають. Найбільше – це була кава за 8 тис. грн.

Знову настає момент, коли люди виснажилися. Збір замучив усіх. Тоді мої подруги організовують благодійні лотерейки. Лоти зазвичай люди дають безкоштовно – хороші, дорогі. Були, на приклад, походи до стоматолога, крісла-кокони, грилі, інші. І вже після цього підбиваю підсумки, скільки ще не вистачає. Дзвоню до підприємців, і зазвичай ці люди вже закривають збір.

Були донати навіть з Нідерландів, з Америки. Незнайомі люди задонатили тисячу доларів, коли я збирала на рації. Тому для мене довіра – це найцінніше, що я маю в усіх зборах. Коли тобі довіряють найменші, приносять своїх 6 тисяч гривень, які їм подарували бабусі і дідусі, ти свідомо не хочеш брати цих грошей, але в той момент дитина тебе переконує, що солдатам на війні вони більше треба, усвідомлюєш, що ця дитина розуміє набагато більше, ніж багато хто з дорослих. 

– Коли маєте повну суму, що робите далі?

Маю налагоджені контакти з підприємцями, які в максимально короткі строки знаходять і надсилають усе потрібне. Оформлюю документи, купую необхідні засоби і коли їх отримую, відправляю конкретному підрозділу. Зберігаю всі документи, всі накладні для звітності, тому що я відповідаю за людські гроші. Тому після доставки в місце призначення звітую перед аудиторією про витрачені кошти.

– Які найбільші суми зборів у Вас були?

Пів мільйона гривень. Це були кошти на дрони. Це величезна сума. Ми дуже підтримали хлопців. Але коли закриваю такі збори, розумію, що виснажую людей. Допомагають, як правило, одні й ті ж, прості, звичайні люди, які не мають великих статків. 

– Звідки військові, які просять Вас про допомогу?

Їх багато. Зверталися хлопці з Ратного, з Самарів, з Язавнів, Бродів, Гірник, Щедрогора, Річиці, Замшан, Заболоття. Декого з них уже немає. Буває й таке, що просто скидаю власні кошти іншим людям, в яких оголошений збір, якщо свого не маю.

Мені хочеться підтримати всіх, хто організовує збори, бо я пам’ятаю, як важко було мені, коли я починала. Зразу загораєшся ідеєю, а потім доводиться по гривні дозбирувати до закриття. Тому намагаюся підбадьорити і підтримати тих, хто робить це так само, як я.

– Що вдалося реалізувати за останній місяць?

З 28 жовтня до 29 листопада ми зібрали 382 878 грн. Перед цим був великий збір, ми його закрили. Далі вирішила підтримати учнів Ратнівського ліцею № 1 – вони збирають на «еко-фло». Допомогли дівчинці з Жирич закрити збір. Надійшов запит на генератор. Закупили, днями відправили. 

– З інстаграму довідалася, що в березні Ви їздили у Стару Вижівку провести в останню путь Петра Шилюка, бойового побратима Вашого тата. 

Так. Дядько Петро загинув у січні 2023 року. Але тіло довго не могли евакуювати. Лише в березні його вдалося вивезти з зони бойових дій і віддати тіло землі. Для мене він – Герой. Вони воювали разом з татом. Йшов контрнаступ. Вони йшли обличчя в обличчя з ворогом. Тато загинув від численних кульових поранень. Його розстріляли з кулеметної черги. А дядько Петро залишився живим. Він виніс тіло тата на руках разом зі ще одним побратимом Назаром, передав евакуаційній машині, щоб ми попрощалися з дорогою нам людиною і поховали його останки.

Я мріяла зустрітися з дядьком Петром, щоб вклонитися йому низько і подякувати за вчинок, який він зробив, а натомість прощалася з ним на похороні. Коли сказали, що дядько Петро безвісти зник, я не могла повірити. Не хотіла, щоб його рідні пережили те, що довелося пережити нам. Але спільне горе об’єднало нас.

Ми здружилися з його дружиною Наталією. Вона така молодчина! Вона дуже важко сприйняла загибель чоловіка, але як і тоді, так і зараз вона живе заради того, щоб допомогти тим, хто воює. Я знаю, що в неї немає коштів, аби донатити, але вона постійно підтримує збори, живе цим. Готова останнє віддати. Попри страшну біду, доля зводить з такими хорошими людьми, і тоді розумієш, що ти не сам у своєму горі. 

– Після загибелі батька Ви не розчарувалися в людях. Не відійшли від справ. Що можете порадити тим, кому зараз важко?

Змиритися із втратою рідної людини, тим більше на війні, – неможливо. Вона болить і пече, скільки б часу не пройшло. Але від злоби і ненависті легше не стане. Я зрозуміла одну річ: можу тільки молитися і творити добро в його ім’я. Ми навчилися з цим жити. Я не хочу, щоб інші люди переживали те, що пережили ми. Тато навчив нас любити. Любити людей, любити світ і допомагати тим, кому зараз гірше, ніж нам. Рідні люди не помирають, вони просто з нами жити перестають. 

Ми маємо все: здорових дітей, дахи над головою, зрештою – гроші. У нас не ведуться бойові дії. Так, життя стало дороге, але це найменше, що повинно хвилювати людей. Ми маємо думати про свої душі і дітей своїх добру вчити, бо якщо пропаде добро, то не буде більше світу.

Батьки нас завжди вчили бути добрими. Тато постійно допомагав чужим людям, себе не шкодував. Нас вразило, що на похорон до тата прийшла одна бабуся з іншого кінця села в холод, в дощ, і сказала, що не могла не прийти, бо колись тато, чужий їй чоловік, допомагав їй, як рідній. Його поважали всі…

– Як рідні ставляться до Ваших волонтерських ініціатив?

Підтримують. Мама хвилюється, що я витрачаю багато часу на допомогу армії, тому діти не доотримують материнської любові. Але я вірю, що війна невдовзі скінчиться, і ми все надолужимо. Чоловік і діти мене розуміють.

Нам треба вчитися цінувати те, що маємо. Дітям постійно повторюю: «Якщо у вас буде можливість допомагати людям, завжди залишайся людьми, вчіться відмовлятися від своїх благ заради інших, бо ті хлопці, які захищають нас, відмовилися від комфорту і роблять все, щоб ми жили спокійно». 

Наталія зі сльозами на очах пригадує щасливі миті з дитинства. Тато й мама працювали на фермі. Особливого достатку не мали. Тому коли інші діти їли морозиво, Наталка з братом жували сало. А через багато років тато приніс додому цілий ящик морозива, бо почувався винним перед дітьми, і плакав, коли вони його жадібно їли.

Батьки з дитинства вчили їх жити по-совісті, не засуджувати інших людей. І зараз жінка зізнається, що за період війни в неї відбулася переоцінка людей – одні здивували своєю байдужістю до того, що відбувається, інші – готовністю безкорисливо допомогти. Вона каже, що зараз у неї, як мінімум, 10 рідних сестер і 5 братів. Рідних духовно. 

– Я вдячна Богові за тих людей, які прийшли в моє життя. Шкода, що вже немає тих людей, які дуже-дуже дорогі моєму серцю, але ті, кого я віднайшла, заповнюють своєю добротою і любов’ю душевний біль, – каже Наталія. 

Вона вкотре підкреслює, що на війну ідуть прості, звичайні хлопці з сіл нашої Ратнівщини. Їм дуже треба відчувати, що тут про них дбають. І вона рада, що зробивши вкотре свою тихеньку справу, чує в слухавці слова вдячності від тих, хто захищає наш спокійний сон. І дякує усім, кого знає та не знає, хто відгукується на її заклики про допомогу.

Читайте також:

• «Треба мати гострий зір, уважний слух та добрі навички стрільби»: 23-річний волинянин збив три «шахеди» над Одещиною
• «Обстрілюють все»: поліцейський з Волині про документування наслідків «прильотів» на Херсонщині
• «Найважчі пацієнти – з мінно-вибуховими травмами»: лікар-анестезіолог з Волині розповів про роботу в одній із лікарень прифронтового Запоріжжя