Тіло волинянина Андрія Рудакова ховали тричі перед тим, як він знайшов вічний спочинок удома

Охороняв небо разом із племінницею 

Андрій народився 14 жовтня 1987 року у Володимирі. Закінчив ЗОШ №5 імені Кореневського, і був призваний на строкову службу, яку проходив у прикордонних військах, у яких колись служив батько. Після її закінчення підписав контракт, і вже на посаді кінолога продовжував захищати кордони України. Згодом одружився. Дружина Юлія також є військовослужбовицею. З Андрієм познайомилася, навчаючись у школі, крім того, проживали в одному дворі. У шлюбі народилася донечка, якій вже 12 років. Так сталося, за кілька років до загибелі вони з Юлею розлучилися, але зберегли теплі стосунки заради дитини, яку чоловік обожнював.  

Був період, коли Андрій звільнився з лав ДПСУ та працював на різних роботах. Але з часом зрозумів, що армія є його покликанням, і у 2020 році знову підписав контракт, але вже з військовою частиною у Володимирі, куди прийшла служити й племінниця Марійка, випускниця Волинського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Небесної Сотні. Рідний дядько забрав її під своє крило, щоб разом охороняти небо над Україною. 

«З грудня вони вже знаходилися під Бахмутом. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, я зі своєю та братовою донечками виїхала до Польщі, зв’язок тримали телефоном, - ділиться спогадами сестра загиблого Наталія. – У кожній розмові Андрій запевняв, що у нього все добре, і причин для хвилювання немає. А ось під час останньої обмовився: «Якщо щось станеться, знай, я тебе обожнюю». «Що це за дивні слова?» - поцікавилась я, і додала, що може такого трапитись? Наступного дня подзвонила сестра Юлії та повідомила страшну звістку».

Окупанти змусили розкопати могилу і забрали у мертвого його речі

Як стало відомо згодом, 24 березня Андрій поїхав забирати побратимів, яких обстріляли. Під час виконання завдання сам потрапив під обстріл у районі Ізюму, за який вже велися жорстокі бої. Тіло воїна з уламковим пораненням знайшла місцева жителька невеличкого села Суха Кам’янка, і поховала у вирві, що утворилася в результаті вибуху снаряда. 

  «Попри звістку про загибель, ми з родиною щиро сподівалися, що Андрій живий, і, ймовірно, перебуває у полоні. До останньої думки підштовхнули дзвінки з невідомого номеру. Думала, будуть просити викуп. Та 7 квітня до нас додзвонилися люди з Любомля, котрі повідомили, що з ними зв’язався їхній земляк, котрий проживає на сході країни. Він розповів, що розмовляв з жінкою, яка поховала військового неподалік свого будинку, та перед тим встигла переглянути документи і дізнатися його особу». 

  Однак Наталя навіть тоді не могла змиритися з смертю брата. Можливо тому, що не бачила тіла, тож продовжувала пошуки. Задля цього навіть звернулася до ясновидця, котрий повідомив, що Андрія немає в живих, а також про те, що бачив колону танків там, де він був.

«І справді наступного дня після загибелі у село зайшла російська техніка, і хтось здав жінку. З її слів, окупанти відкопали тіло, після чого зняли з нього берці, бронежилет, з кишень забрали особисті речі, серед яких був і мобільний телефон. Коли увімкнули його, на моніторі висвітилась світлина, на якій жінка встигла помітити дівчинку років 10-12. Це була донечка брата – Саша. Затим з його шиї зірвали золотий ланцюжок з кулоном, на якому було зображення Божої Матері. «О, цепочка», - сказав один із них, і з усієї сили потягнув за ланцюжок. «Теперь можешь закапывать», - звернулися окупанти до жительки. І вона вдруге поховала захисника у тій самій могилі. 

Пришвидшити повернення тіла допомогло татуювання

У вересні село деокупували. І лише тоді вдалося ексгумувати тіло. Завдяки представникам гуманітарної місії «Чорний тюльпан» його доставили до Дніпровського моргу, де фахівцями були проведені усі необхідні експертизи та процедури. Беручи до уваги його переповненість, Андрія Рудакова поховали на Краснопольському кладовищі під номером 2214. Тим часом рідні чекали на результати експертизи ДНК. 

«Пришвидшити процес повернення допоміг випадок. Одна жінка з Камінь-Каширського шукала безвісти зниклого сина, і їздила на упізнання у Дніпро, де її показали тіло воїна з татуюванням. У розмові зі знайомим, котрий, за збігом обставин, виявився кумом Андрія, поділилася історією пошуків, і показала світлину, на якій було татуювання у вигляді дракона, зауваживши, що воно не належить її синові. Утім кум упізнав його. І коли зв’язалися з судмедекспертами Дніпра, ті спершу попросили надіслати їм світлину з татуюванням, що було на Андрієві. Попри те, що тіло пролежало у землі пів року, на диво, дракон добре зберігся, збіг на 75% підтвердився».

Могилу №2214 довелося розкопувати, щоб востаннє ексгумувати останки героя для перепоховання на рідній Волині. І вже третього вересня воїн знайшов останній спочинок на Федорівському кладовищі на 25-му секторі поруч з іншими захисниками. 

Про смерть тата донька дізналася у школі

«Ми довго намагалися приховати інформацію про загибель Андрія від батька. Боялися, що серце не витримає, він тоді дуже хворів. Хоча здогадувався, що його немає. Але не вберегли, і у лютому його не стало. Також переймалися, як пояснюватимемо все Андрієвій донечці. Та вона дізналася про трагедію від дітей у школі. Спочатку була істерика, заспокоївшись, попросила не розповідати мамі про те, що тата більше немає, щоб та не переживала. Нам вдалося донести до неї, що тато Герой і ангел, який охороняє нас із небес. Рідний племінник Давид після смерті брата вирішив перекваліфікуватися з рятувальника на сапера. І після підписання контракту із ЗСУ вирушив на фронт. Тепер вони удвох із сестрою Марійкою воюють за нашу незалежність». 

Тридцятичотирирічний Андрій Рудаков запам’ятався рідним та близьким щирим, добрим, веселим, з посмішкою на обличчі. У будь-яких ситуаціях умів підтримати та розрадити. Наталія пригадує, коли померла їхня мама, вона дуже плакала та переживала. Тоді брат підійшов до неї, обійняв, і промовив: «Ми дамо ради, мала», - і одразу стало легше на душі. 

«Якось уві сні побачила маму й Андрія, він стояв позаду мене. Я зробила крок на зустріч. «Ти куди?», - запитала мене, і жестом дала зрозуміти, щоб зупинилася. Брат поглянув на мене, усміхнувся, і пішов за нею. Тепер вони усі разом, і батько, зрештою, дочекався сина». 

Жанна БІЛОЦЬКА для ВСН

Фото з архіву родини Андрія Рудакова