У часи окупації будував незалежну церкву України: волинський священник продовжує справу прапрадіда

Історія цієї родини сягає ще тих часів, коли гетьман Іван Мазепа спробував вирвати Україну з-під московської окупації за правління Петра І. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».

На жаль, виграти битву під Полтавою Мазепі не вдалося. І чимало його соратників, щоб уникнути розправи московського царя, перемістилися на безпечніші землі. Хтось емігрував за кордон. А хтось, як-от Василь Орлик, переїхав на Волинь й започаткував свій рід. Серед його нащадків був Степан Орлик, який 100 років тому розбудовував незалежну Православну церкву на теренах Волині, Рівненщини, Житомирщини та навіть Грузії. Серед його нащадків – і священник Віталій Самолюк, який у наші дні служить Богу та людям і є настоятелем храму Юрія Переможця в селі Жабка поблизу Луцька.

 Навчався в Парижі, служив у Грузії

«Зв’язок із Богом я відчував іще з юності. Із років 20-ти почав прислужувати у храмі рідного села Мстишин Волинської області. Але навіть уявити не міг, що мій прапрадід був архієпископом, владикою Луцьким і Житомирським УАПЦ! – розповідає о. Віталій. – Якщо чесно, то й священником1 бути я також не планував. Здобув фах лікаря-ветеринара. І от на обідній перерві (я тоді працював у районній лікарні) щось для інтересу гортав в інтернеті про історію Православної церкви. А тут читаю: «Архієпископ Волинський і Житомирський Степан Орлик». Стоп! У мене ж бабуся з прізвищем Орлик! Я зразу після роботи заїхав до неї: «Бабо, а як по батькові було діда Льоню?» – «Степанович». – «То мій прапрадід був Степаном Орликом?!» – «Ну, так». – «А ви знали, що він був архієпископом?» – «Та щось таке чула. Але матір мені про те не хотіла розказувати».

Після такого сенсаційного відкриття Віталій став по краплині вишукувати інформацію про свого прапрадіда. Читав дослідження науковців, оглядав архівні документи, збирав спогади родини. І що більше дізнавався, тим більше вражала інформація.

«Я з’ясував, що прапрадід Степан вивчився на дяка в Житомирському духовному училищі. Після того ніс службу у двох сусідніх селах Волині – Мстишині й Озденіжі (нині це Луцький район). У 19 років він женився, мав трьох дітей. Але дружина і двоє дітей померли (їхні могили нині в Озденіжі). Степан лишає єдиного сина, Леоніда (тобто мого прадіда), на виховання своїй матері, а сам іде військовим капеланом: тоді якраз точилася Перша світова», – продовжує о. Віталій.

1915 року Степан Орлик як капелан російської царської армії потрапляє до Франції. Крім виконання суто священницької місії, пробує знайти своїх далеких родичів із прізвищем Орлик.

Адже український гетьман Пилип Орлик – соратник Івана Мазепи і автор першої у світі Конституції – емігрував до Франції тоді ж, коли й Василь Орлик переїхав на Волинь, – після поразки Мазепи в битві під Полтавою.

Степан Орлик дійсно знайшов своїх далеких родичів. Але вони за 200 років життя за кордоном настільки, як каже о. Віталій, офранцузилися, що обірвали будь-які зв’язки з Україною та родиною.

«Натомість мій прапрадід Степан вивчився в одному з найдавніших університетів Франції – Сорбонні – і після закінчення теологічного факультету (теологія – наука про Бога, – ред.) поїхав із одногрупниками-грузинами до них на батьківщину. Бо там якраз почала зароджуватися автокефальна (тобто незалежна) Православна церква Грузії», – продовжує о. Віталій.

На проповідях називав більшовиків чужинцями і гнобителями

Священник із Волині отримав у Грузії від тамтешнього владики благословення згуртовувати довкола себе українців Кавказу. І 1919 року Степан Орлик відкрив п’ять українських православних парафій, 1920-го очолив Українську православну церковну раду на Кавказі, 1921-го на Православному церковному соборі Київщини його кандидатуру запропонували на посаду єпископа. Після цього Степан Орлик планував повернутися до Грузії. Але Україну на той час уже окупували московити-більшовики, і священника УАПЦ вони вже не випустили. Адже надто сміливі ідеї він ніс – незалежність української Церкви.

«То були 1920-ті роки, коли кремлівська влада почала знищувати всіх, хто її не підтримував, – продовжує о. Віталій. – Але мій прапрадід того не злякався. Розбудовував незалежну церкву. Сформував на Волині, Рівненщині, Житомирщині пів сотні парафій УАПЦ. Під час проповідей журив людей, що йдуть у колгоспи «за червонець працювати у свято Христове», дозволяють керувати собою чужинцям і гнобителям (маючи на увазі більшовицьку владу). І при тому він чудово розумів, на які ризики штовхає себе такими висловлюваннями: «Хоча завтра з моїх плечей знімуть голову, але совість каже мені говорити правду», – зауважував він на проповідях.

Звели зі світу і владику, і його сина

Звісно, більшовики не забарилися зі «зніманням голови». 1928 року Степана Орлика заарештували й вивезли до концтабору на Соловецькі острови росії, що майже за 2500 км від України.

«Десять років його там тримали. Але навіть коли 1937-го строк ув’язнення закінчився, то жити спокійно моєму прапрадіду не дали. Одні джерела кажуть, що московити вислали його до іншого табору й там він помер. Інші стверджують, що його вдруге заарештували за брехливими звинуваченнями, привезли до Житомирської тюрми і вже там закатували. А в родині кажуть, начебто він утік, переховувався в лісах на Поліссі і там загинув. Одне слово, місце поховання Степана Орлика мені так і не відоме», – продовжує о. Віталій.

А от що відоме, так це трагічна доля його сина Леоніда. Тільки за те, що мав батька-священника, який боровся за не залежну від москви Православну церкву, Леоніда ще молодим відправили до сибіру. Там аж десять років тримали в холоді, голоді та важкій праці. А вже коли він став геть хворим і немічним, то дозволили повернутися до рідного Мстишина.

Родина Леоніда Орлика була заможною. Мала велике господарство, найманих працівників. Однією з працівниць була Анна – дівчина, яка втекла на Волинь, як тільки німці почали бомбити Польщу. Цих двоє молодих людей одружилися, в них народилася дочка Ольга. Але щастя молодої сім’ї тривало не довго. Хвороби, отримані в радянському концтаборі, загнали Леоніда в могилу. Всього два з половиною роки він пожив на свободі. Коли помер, йому було всього 38 років, а його дочці – всього дев’ять місяців.

Бабуся плакала, так боялася розправи Москви

Після цієї трагедії молода вдова Анна так боялася, щоб її з дитиною московсько-комуняцька  влада теж не вивезла до сибіру, що всі роки, скільки жила, жінка мовчала і про свого чоловіка, і про свекра-архієпископа. Цей страх передався й Ользі.

«Коли десять років тому я прийшов до бабусі і сказав, що хочу стати священником, вона сіла, заплакала і прошепотіла: «Але хоч би з тобою не повторилася доля прапрадіда…» – згадує о. Віталій. – На той час Україна вже 20 років як була незалежною, але бабуся все ще боялася тої московської чуми, яка стільки горя принесла нашій родині».

Щоб відновити пам’ять про свого діда-владику, Ольга разом із чоловіком згуртували громаду Мстишина і спорудили церкву. Раніше вона була автокефальною, бо понад усе Степан Орлик хотів для України незалежної церкви. А тепер храм підпорядкований ПЦУ, яка позбулася всіх зв’язків із москвою та російською церквою.

«А я отримав від владики Михаїла благословення бути настоятелем храму Юрія Переможця, – додає о. Віталій. – Щоб Україна як держава, і наша земля, і наша церква були незалежними, то разом із парафіянами ми допомагаємо українській армії нищити одвічного  ворога – росіян. І, хай би як важко не було, я вірю: мій прапрадід радіє, що його справу боротьби за незалежність України є кому продовжити. А я робитиму все, щоб бути гідним нащадком архієпископа Степана Орлика».

Оксана Бубенщикова

Фото із архіву Віталія Самолюка