Командир Сергій Козак з Волині про єдність під час війни

Сергій Козак - командир зведеного батальйону «Захід» Нацполіції. Чоловік виконує бойові завдання на передовій ще з 2014 року.

Перед черговою ротацією на фронт він розповів Суспільному про війну, тил та підготовку до служби.

Пане Сергію, ви коли приїжджаєте додому, що першим робите?

Як в Луцьк приїжджаю на службу, здаю зброю, а далі в сім'ю, зустріч з сім'єю, яка очікує, яка хвилюється.

Може, у вас є якийсь ритуал, як вам вдається перелаштуватися із того, коли ви зосереджені на війні, і тут приїжджаєте додому, сім 'я зовсім інший світ?

Ми дотримуємося певних ритуалів щодо відбуття. Не виїжджати в понеділок. Був негативний досвід, і я не хочу його повторювати. Навіть кораблі в море в понеділок намагаються не виходити.

Третій рік повномасштабної війни. Цього року, де вам вдалося нести службу?

2022 рік ми на Харківщині активно працювали та брали участь в деокупації. А вже 2023-го, у січні, були на Донеччині, іноді на Луганщині. Рік ми виконували спільно бойові завдання в Серебрянському лісництві, спільно з нашою на той момент сотою бригадою територіальної оборони. Якщо зараз підрозділи виконують бойові завдання в Часовому Яру, там є своя специфіка. В Серебрянському лісництві була своя специфіка. І ти намагаєшся з тими підрозділами, які там довше виконують бойові завдання, війти взаємодією і налагодити обмін інформацією.

Ви на війні з 2014 року можете порівняти тоді й зараз, які були умови, можливості, мотивація і ресурси для ведення оборони й наступу?

У 2014 році я був на чолі батальйону територіальної оборони, першого батальйону територіальної оборони. Зараз набагато складніше, але і водночас більше важелів знищення ворожої сили. Тому ми повинні робити те, що ми зараз робимо. Бажаю людям мирного неба над головою та додаю "рідної землі під ногами". Мирне небо над головою можна знайти і в Литві, і в Польщі, і в Іспанії. Це наша земля, це українська земля, ми українці. І ми боремося за те, щоб залишитися і жити на своїй землі.

Зведений батальйон Нацполіції "Захід" був сформований у 2022 році. За цей час, якими ви стали, як змінилися?

Кожен став дорослішим і на свій вік. Для нас зараз Часів Яр складніший тим, що тут в умовах міста йдуть бойові дії. Ми всі колись безперечно помремо, всі, на жаль. Вічного життя на землі тут не буде. Можливо, там на небесах.

Тому хочеться десь залишити свій слід, правильний слід. У нас війна, для чоловіків вона дає можливості виконати свій почесний обов'язок щодо захисту територіальної цільності і незалежності нашої держави. Багато з нас пам'ятають і наголошують на правах, які надає Конституція.

Але ця ж сама Конституція вимагає від нас ще виконання обов'язків. Одне без іншого ніяк. Спілкуючись з багатьма представниками різних сил оборони, часто зустрічаю в особистому спілкуванні якісь певні історії, можна навіть сказати містичного характеру, коли, так би мовити, рідна земля допомагає.

У вас були якісь такі нестандартні, незвичні ситуації? Можете якийсь приклад навести?

Можу. 27 липня 2022 року працювали одночасно дев'ять 120-х мінометів. І ми відпрацьовували на півночі Харкова. Працювали з району населеного пункту Черкаські Тишки. У нас є ціль, ми навелися, працювали з лісопосадки. П'ята, шоста міна у нас виходить. Чуємо, над головою, над лісопосадкою працює дрон. Не наш прильот по нас.

Кожна міна лягає ближче, точніше. Добре, що ми до цього часу обладнали позицію, вкопалися тоді. Я із Житомира та мій колега, ми в окопчику, вже нас землею так насипає. Чуємо вихід, черговий вихід. Він і я, читаємо молитву "Отче Наш". П'ята чи шоста була міна по рахунку і по нашій позиції. Вона лягає, ми чуємо, як вона входить в землю. Такий глухий "буль" і не розривається. Метрів, мабуть, 10-12 від нас. Він і я, в голос читали "Отче Наш" — ми лишилися врятованими. Це було, це правда.

Чого Вам зараз у зоні бойових дій чого найбільше не вистачає? Може, доріг, людей, зброї? Чого ще?

Все є. І оптимізм навіть. Ну, все є. Процес мобілізації зараз відбувається. Він складний, цей процес. Але ми розуміємо, навіщо він потрібен.

Чого б ви побажали тим, хто планує долучатися до Сил оборони? Чого порадили? Як себе готувати? Що варто вчити? Чому не варто боятися долучатися?

Ну, можна і боятися. Тобто це нормальне відчуття страху. Люди вигорають, люди втомлюються, їм треба перепочинок, їх треба кимось заміняти. І ми повинні це розуміти, що окрім нас ніхто цього не зробить. Та любити треба свою, як кажуть, землю, своє місто, своє село. І набагато краще захищати його за тисячу кілометрів від домівки, ніж, наприклад, 20-30 кілометрів, коли перейде до цього.

В нас зараз ще в Західній Україні є вибір, в Харків'ян його не було. Вибору немає, в них сусід поруч несповна розуму. І вони це роблять дуже завзято. Тому тут зараз треба об 'єднатися, показати, що ми все-таки є нація, ми є народ, якого правди сила ніким подолана ще не була.

А чого б ви не хотіли бачити в тилу, коли приїжджаєте сюди та тут відпочиваєте?

Не хотілося б бачити тієї зброї, яка видається там, щоб вона їхала сюди на мирні території. Оцього дуже не хотілося б. І хотілося б, щоб це розуміли всі. Тому що в нас ростуть діти, бігають діти, тут ми з вами спілкуємося, сиділи діти. І щоб десь, не дай Бог, та граната чи ще що, чи якийсь той гранатомет, не вистрілив і не наробив біди.

Я люблю нашу державу такою, яка вона є. Щось десь не так робиться, навіть ті самі помилки, ті самі шишки, які ми там набиваємо, це наші. І точно не росіянам чи ще будь-кому нам розповідати, як нам що робити. Розумієте? Як я кажу, не кажіть, що мені робити, я не скажу, куди вам йти.