Усиновили хлопчика, а згодом народили дівчинку: історія подружжя з Луцька, яке переїхало в Німеччину

Історія цього подружжя незвичайна, - пише газета Волинь.

«Відганяла думку, що подобаюся Сергієві, аби потім не розчаруватися...»

Вікторія народилася з вадою хребта. Не допомогла й операція, яку їй зробили, коли мала сім літ. Одне слово, сталося так, що дівчинка, згодом доросла дівчина, була нерозлучна з візочком. Сьогодні мамі своїй завдячує, яка багато зусиль доклала, аби донька не занепадала духом, почувалася повноцінною людиною, давала собі раду. У сімнадцять років вона прийняла хрещення, відвідувала церкву «Фіміам» у Луцьку. Через сім’ю Больчуків, яка у Боратині Луцького району створила реабілітаційний центр для неповносправних людей «Агапе», потрапила в Норвегію. Дев’ять місяців займалася там спортом і вокалом. Вела активний спосіб життя.

Шлях Сергія до того, як він зустрів майбутню дружину, був непростий, а то й драматичний. Ще школярем він спробував дурман. А коли вчився у профтехучилищі, то став залежним від наркотиків. Не раз хотів покінчити із гріховним життям, але зрозумів, що в своїй старій компанії це не вдасться. Лише в 2014 році, коли, пізнавши, як розповідав, любов віруючих, покаявся і прийняв хрещення, почалася нова сторінка його життя.

Дороги Вікторії й Сергія перетнулися завдяки церкві «Фіміам», а також спільній роботі в реабілітаційному центрі «Агапе». До зустрічі з майбутнім чоловіком у неї й залицяльників не було. Але, як і кожна дівчина, вона мріяла про сім’ю. Як казала сама жінка, навіть помітивши особливе ставлення з боку Сергія, відганяла думку, що подобається йому, аби потім не розчаровуватися. Освідчення майбутнього чоловіка було особливим. Він не лише зізнався, що Вікторія подобається йому, а й сказав: «Давай будемо молитися за нас». Дев’ять місяців виношували молоді люди свої почуття і 13 травня 2017­-го побралися. «Ми дуже щасливі, що знайшли одне одного», - ​такі слова почула від наших героїв на третьому році їхнього шлюбу. А ще вони мріяли про дітей, аби їхня сім’я стала більшою, аби Бог благословив на батьківство.

«На початку жовтня ми верталися додому уже втрьох»

– Ми хотіли, звичайно, аби у нас народився син чи донька, - ​каже Вікторія. - ​Але Бог повів нас так, щоб ми взяли дитину, позбавлену батьківського піклування.

А ось як це було – ​спогад про грудень 2019-го. Саме тієї зими подружжя побачило у фейсбуці пост про дівчинку, яка народилася без ручок і батьки відмовилися від неї. Немовля перебувало у Будинку дитини, що в Луцьку.

- Прочитали ми про це одночасно, але кожен окремо, — ​каже Вікторія. — ​Я була вдома, Сергій на роботі. Ввечері чоловік розповів, як його вразив пост, і сказав: «Може, ми цю дівчинку візьмемо»…

Виявиться, що вони з дружиною були на одній, як мовиться, хвилі, тож уже наступного дня вирушили в Будинок дитини, аби побачити немовля, більше дізнатися про умови всиновлення.

- Та поки ми вирішували свої проблеми, насамперед із житлом, — ​пригадує жінка, — ​дівчинку забрали рідні батьки. Мабуть, у них після появи на світ доньки з вадою був стресовий стан, тому й залишили її. А потім, уже вдома, змінилось їхнє рішення. І слава Богу, що так сталося. Ми тільки пораділи за маленьку.

 Але з того часу думка про всиновлення уже не покидала Романчуків. Подружжя детально ознайомилося з тим, які документи потрібні, аби взяти дитину із сиротинця. Оскільки жили на найманій квартирі, то насамперед взялися думати про своє житло. Процес підготовки до всиновлення неабияк до цього мотивував. І знайшли однокімнатну квартиру в тому ж районі, де й мешкали, яку вдалося купити недорого. А головне, що вона була в будинку, доступному для візочників. Пандус, ліфт — ​те, що необхідне для Вікторії. На початку 2021-­го переїхали сюди. І відразу ж стали на чергу на усиновлення у службі в справах дітей Луцького міськвиконкому. За якийсь час їм зателефонували й розповіли про хлопчика, тато й мама якого позбавлені батьківських прав. Жінка пригадує:

– 13 травня, в день річниці нашого весілля, ми були вже в Будинку дитини, знайомилися з Олежиком. Виявилося, що він народився 13 січня — ​знову наше число, яке стало для нас щасливим! Поки вирішувалися усі формальності усиновлення (а це минуло чотири місяці), ми відвідували хлопчика, могли погуляти з ним на території закладу. Він став для нас дуже близьким, своїм, й ми вже не уявляли життя без нього. Відчували, що й Олежик звик до нас. На початку жовтня верталися додому уже втрьох. 

«Вчимося бути мамою і татом»

- Поки у нас не було цього хлопчика, - ​говорить Вікторія, - ​уявлялося, як то буде. Поставали питання: «Чи зможу? Чи справлюся?». І те, що ми собі думали й що маємо в реальності, дуже відрізняється. Життя помінялося кардинально. У мене кожен день був насичений. Я працювала в «Агапе», були різні служіння в церкві, зустрічі з друзями. А зараз усе ніби зупинилося. Олежик ще тільки адаптовувався — ​багато з ним не поїздиш. Коли жінка народжує дитину, то вона з першого дня з нею, з першої миті пізнає світ малюка. Нам у цьому плані складніше. Ми вчимося бути мамою, татом.

  Але те, що не все просто («доводилося і з психологом консультуватися»), ні на йоту не применшує радість батьківства. Більше того - ​від Романчуків довелося почути таке:

- Якщо нам так і не вдасться народити самим дитину, то це нас не засмутить. Ми візьмемо маля із сиротинця. Олежик не ростиме сам - ​у нього буде братик чи сестричка.

До речі, уже сьогодні подружжя думає, як буде із сином мандрувати. У них була мрія об’їздити якнайбільше країн. У цьому списку для початку значилися Хорватія, Греція, Грузія. Разом із ними світ пізнаватиме й Олежик. Хлопчикові пощастило, що його мама й тато - з тих людей, які воліють колекціонувати не речі, а відчуття і враження. 

Ми відвідували хлопчика, могли погуляти з ним на території закладу. Він став для нас дуже близьким, своїм, й ми вже не уявляли життя без нього.

...Мандрівку прискорить, як виявиться, початок повномасштабного вторгнення росії в Україну. Сім’ю Романчуків реабілітаційний центр «Агапе» в числі перших  відправив за кордон. Про їхнє перебування в Німеччині стало відомо завдяки фейсбучній дружбі з Вікторією. Якось натрапила на її радісне повідомлення: «Нас скоро буде четверо!» А вже далі спілкувалася із жінкою у приваті. Тоді й дізналася, що подружжя чекає донечку.  У жовтні це чекання увінчалося радістю – на світ з’явилася дівчинка. «Доцю назвали Валерією, – писала Вікторія, – на честь чоловікового батька (так сталося, що син має ім’я мого тата, тож обом догодили). А ще були такі рядки: «Дуже сумуємо за Луцьком і хочемо повернутися, як тільки закінчиться війна». 

Разом зі щасливим подружжям будемо молитися за Перемогу України й за те, щоб їхні син та донька росли, як і всі діти, під мирним небом.

Катерина ЗУБЧУК.