Від школи до пасіки: волинянка ділиться секретами успіху

Про це пише Любомльська громадсько-політична газета «Наше життя».

Наталія Миколаївна родом із села Руда, де й проживає. По закінченні місцевої школи вирішила здобувати професію вчителя. Каже, обрати педагогічну стезю їй підказала тітка.

«Щоправда, спершу хотіла були лікарем, — пригадує, — але рідні почали відговорювати, мовляв, це велика відповідальність, вчителем простіше. До того ж тітонька навела кілька аргументів, що у вчителя тривала відпустка, і завжди влітку. От я і прислухалася».

Відтак, вступила до Володимир-Волинського педагогічного училища, потім заочно навчалася у Луцькому педінституті.

«На той час я була заміжня, у нас вже народилася старша донечка, але чоловік Олександр наполіг, щоб здобула вищу освіту, і дуже багато мені у цьому допоміг, — розповідає Наталія Гнатюк. — Їздив з нами обома до Луцька на сесію, чекав під аудиторією з донькою, я на перерві вибігала, годувала її. Так ми і вчилися».

Наталія Миколаївна багато літ вчителює у Хворостівській школі, навчаючи розумного, доброго, вічного учнів молодших класів. Та все ж завжди знаходить можливість приділити свій  час пасіці.

«Все почалося відтоді, як ми після одруження перебралися у помешкання, де живемо нині, — розповідає про свій шлях у пасічництво Наталія Гнатюк. — Тут проживав Олександрів дідусь Григорій Петрович Жук, який був знаним бджолярем у всій окрузі, закінчив відповідний заклад, мав диплом пасічника. Також він був вправним столяром. Так-от, «столярці» дідусь вирішив навчити Сашу, а знання і практику з пасічництва — передати мені. Спершу порядкували удвох, а коли дідусь вже нездужав, то працювала самостійно.

Виходить свого роду сімейний підряд, адже коли потрібно виготовити чи відремонтувати вулика, чоловікові вміння столярувати стають у пригоді». Зі слів жінки довідуюся, що у Руді свого часу було чимало господарів, які тримали пасіки. «Певно, тут місцина якась особлива», — каже співрозмовниця.

А й справді — особлива. Село розташоване на певній віддалі від автотраси. З півночі до нього підступає ліс, з півдня розкинулися поля. Таке розташування на межі різних ландшафтних одиниць сприяє різноманітності медоносних рослин. Довершує картину маленька, але мальовнича Вижівка, що у тихій задумі несе свої води на північ, розділяючи село на дві частини. Довколишню тишу порушують хіба що поїзди, які час від часу гуркотять залізничною колією, перевозячи різні вантажі… Словом, місцина неначе створена для пасічництва.

Запитую у співрозмовниці, чим приваблює бджільницька справа. «Та багато є факторів, йдеться навіть не про матеріальне, а, можна сказати, про моральну насолоду, — каже Наталія Миколаївна. — Здається, за життям бджолиної сім’ї можна спостерігати вічно. Тут все, немов у житті людей: у кожного свої обов’язки — хтось керує, хтось працює, а хтось нічого не робить і має все. Загалом, вулик — це неначе живий організм, треба його підтримувати, доглядати». В середньому кожного року господиня утримує 10 бджолосімей. Розповідає, що їх кількість — поняття відносне, адже все залежить від того, як смугасті трудівниці «зайдуть» в зиму, як перезимують. Рік від року відрізняється…

«Бджоли варто тримати ті, які адаптовані до нашої місцевості, звиклі до наших зим, тоді їх менше гинутиме. Щоправда, у цьому багато «допомагають» й окремі агрофірми, які обробляють поля хімікатами й далеко не завжди роблять це вночі, коли комахи не вилітають, — каже Наталія Миколаївна. — Звісно, багато залежить і від годівлі, інших моментів. Наприклад, я ніколи не годую своїх комашок цукром — вони від цього виснажуються. Щоб мед був смачнішим, сію неподалік пасіки фацелію, ще хочу насіяти шавлії мускатної — вона теж поліпшує смакові якості».

Робота на пасіці — це ще й ризик отримати бджолиний укус. Жінка розповідає, що реакція на таке у кожної людини може бути різною: у когось може виникати імунітет, а в когось спрацьовує ефект накопичення, коли кожен наступний укус переноситься все важче. Найчастіше це можна спостерігати якраз у пасічників. Загалом існує теорія, згідно з якою треба, аби до 5 років дитину вкусила кожна комаха: комар, бджола, оса, джміль — тоді виробляється імунітет, і в дорослому віці людина легше переносить подразнення.

«Колись від бджіл добряче постраждала наша молодша донька, — пригадує співрозмовниця. — Вона у мультфільмі побачила, як дівчинка постукала по вулику, до неї вилетіли дружелюбні бджоли, й собі так зробила. Бджоли і справді вилетіли, але виявилися аж ніяк не дружелюбними… На щастя, все обійшлося, завдяки професіоналізму наших лікарів дитину вдалося відходити».

Переходимо до найсолодшої частини усієї пасічницької справи — меду. У Наталії Гнатюк вже сформувалося коло постійних покупців, які стверджують, що смак меду з її пасіки особливий. І справді, куштуєш цю смакоту, заплющуєш очі, й одразу в уяві чомусь постає залита сонцем лісова галявина…

«Для мене пасічництво не є підробітком, — маю, де заробляти, адже вчителюю, — каже Наталія Миколаївна. — Це радше продовження родинної традиції. Багато меду просто даю рідним, знайомим, частину продаю, оскільки знаю, що до наступного сезону спожити його не встигнемо. Певний час продавала і дарувала воскові свічки, в народі знані як «громничні», втім, недовго — віск дорогий, його пасічники обмінюють на вощину. Виторг від виробу невеликий, за нього вощини не купиш, а «космічну» ціну за свічку, щоб «відбити» витрати, теж не поставиш. Тому виготовляю для себе, рідних й обов’язково для нашого сільського фельдшера Миколи Миколайовича Галухи, який завжди лікував моїх дітей. Також наразі не планую споруджувати так звані «королівські» вулики лежаки, які нині у моді.

У розмові торкаємося й тематики якості меду. Загалом цей продукт може зберігатися досить довго, якщо дотримуватися технології, правильно викачувати його, фасувати у чисту тару. Водночас він гіроскопічний, якщо відкрити, то навіть найчистіший і найкорисніший мед почне втягувати вологу і з часом почне бродити.

Щоб гарантовано мати якісний мед, жінка радить купувати його у людей, яких знаєте особисто. Бджолиний продукт належної якості має бути густим — коли береш ложкою, повинен весь час стікати «ниточкою», незалежно від того, якої довжини «ниточку» робити.

«Легко помилитися, купуючи рідкий мед, — каже співрозмовниця. — Запам’ятайте, ніколи у такому стані він не буває ранньою весною або пізньої осені. Загалом, більшості видів цього продукту притаманна швидка кристалізація, і за тиждень-другий після викачування він починає гуснути. Словом, варто купувати той мед, на який сезон, інакше можете натрапити на неякісний або ж просто розігрітий».

У бджільництві, як і в багатьох інших видах діяльності, теж трапляються цікаві випадки, часом доволі кумедні. Про один з них розповіла Наталія Гнатюк: «Попросила якось Сашу, щоб відремонтував вулика. Він усе зробив, але за іншими клопотами не встиг одразу доставити бджолиний будиночок до пасіки, залишивши у дворі. Коли ж зібрався переносити, з’ясувалося, що там з’явилися поселенці. А перед тим наш сусід купив собі роя, і я на його прохання приходила допомагати, підказувала, як доглядати, тощо. Тут телефонує сусід у розпачі — рій втік! Кажу, а у мене якраз з’явився «непроханий» рій. Почала описувати його поведінку, і з’ясувалося, що це його бджоли оселилися у мене вдома. Звісно ж, потім їх повернули на місце «приписки».

А про що ж мріє кожен пасічник? Здавалося б, відповідь на таке запитання лежить на поверхні: щоб бджоли велися, щоб мед носили.

«Це, звісно, так, але я маю ще одну мрію — не заради фінансів, не для прибутку, а задля задоволення: щоб була можливість запровадити просвітницьку роботу про бджільництво серед діток, насамперед для того, щоб передати їм знання, — каже Наталія Миколаївна. — У нас в селі було багато бджолярів, але вони не мали кому передати цю справу, тож з часом пасіки позбували. Наприклад, я й сама не знаю поки, кому передам — час покаже, можливо, це буде хтось з онуків. Якби мрію вдалося втілити у життя, це було б свого роду поєднання двох видів діяльності — пасічницької і педагогічної. Гадаю, така справа була б доречною, адже пасічництво — це свого роду тренування витримки, сміливості, подолання багатьох фобій, вміння концентруватися. І в майбутньому дітям такі знання стали б у пригоді».

Сергій МАРИНЬОХА.

Опубліковано з дозволу редакції газети «Наше життя».

Читайте також:

• У Луцьку чоловік облаштував пасіку на даху багатоповерхівки
• «Полоти на своїх клумбах не довіряю нікому»: волинянка вирощує кілька сотень різних сортів квітів