Відспівали у храмі, де кілька місяців тому вінчалася: історія жінки-воїна, яка народилася на Донбасі, а вічний спокій знайшла на Волині

Оля народилася 7 жовтня 1983 року в невеликому містечку Луганщини Золоте. Батько Микола Вікторович працював у шахті, а мама Наталія Геннадіївна – на залізниці. Крім основної роботи, обоє, маючи  кілька гектарів землі, займалися вирощуванням у теплицях та в саду різних овочів і фруктів. Коли ж рідне місто окупували російські заброди, вони стали жителями Нововолинська, переїхавши на Волинь після початку великої війни. Є у них і старший на чотири роки від Ольги син Віктор. 

«Мала народитися хлопцем»

За словами мами, донька ще змалечку була серйозною, самостійною, самовпевненою та  наполегливою і завжди добивалася своїх цілей. 

«Коли ми віддали її в дитсадок, вона, походивши туди місяць, заявила: «Я в садок не піду, я буду на пенсії (Миколин батько пішов на пенсію). І в три роки залишалася вдома сама з іграшками, поки хтось із нас не приходив з роботи. Хоч була й менша, завжди командувала братом. Поводила себе, не як дівчина, а як, трохи задерикуватий хлопчисько. Ніколи не признавала суконь. Завжди носила штани й куртки. Ми з чоловіком спочатку й думали, що народиться хлопець, якого хотіли назвати Колею, а народилася Оля. Тож Вітя все життя називав її через такий характер Волькою», – розповідає пані Наталія. 

Досягши відповідного віку дівчина пішла в школу. Перша вчителька у неї була та ж сама, що й у брата. Тож якось, зустрівши Ольжину маму, вона зауважила, що брат із сестрою такі різні за характером, ніби дві земні півкулі. Мовляв, якщо Вітя завжди був дуже спокійний, урівноважений, то Оля – рвучка й енергійна, як вітер. Вона постійно в русі – щось організовує, щось вишукує, до всього їй  є діло.

«Захотіла змінити школу, приходить і ставить нас перед фактом: «Мамо, я написала від твого імені заяву і перейшла в іншу школу». «Що таке?», – питаю. «5 школа мені не подобається,  хочу вчитися  в 16-ій », – заявляє. Виявилося, що в цю школу перейшла її подружка. Правда, сталося це вже у восьмому класі. Вчилася донька так собі – середньо. Після закінчення 9 класу захотіла вивчати комп’ютерні технології й вступила в ПТУ №83. Коли закінчила його, я стала просити, щоб здобувала якусь вищу освіту, а вона: «Мама, на все свій час». А потім приходжу додому, а на столі – записка: «Мама, дайте  ще 50 доларів, я поїхала в Москву на заробітки», – сміється жінка. 

Та попри все, донька  і син  вже  змалку росли працьовитими – заробляли собі кишенькові гроші, працюючи в родинних теплицях. Аби заробити три гривні, мусили прополоти ділянку, площею  півтора-два квадрати.  Коли їй виповнилося дев’ять років, дівчина захворіла на жовтуху. Тож, аби вберегти родину від зараження, цілий рік сама готувала для себе їжу. У 12 років, коли захворів батько, а мати працювала в полі, донька заготувала на зиму всю консервацію.

Невдале заміжжя

В Москві Ольга  влаштувалася працювати на ринок. Там пробула 12 років, заочно закінчивши комерційне відділення філіалу Східноукраїнського національного університету ім. Володимира Даля в Рубіжному. Гроші на навчання заробляла сама, батьки допомагали рідко. 

У 2006 році дівчина вийшла заміж, народивши через рік сина Єгора. Та подружнє життя не склалося, тому через 6 років пара розлучилася. Залишивши 7-місячного сина у батьків, Ольга знову повернулася в Росію, щоб мати можливість закінчити університет, здобувши спеціальність «Економіст промислових підприємств», хоч усе життя мріяла працювати в поліції. І таки добилася свого, вступивши у 2013 році в Луганську поліційну академію, чому дуже раділа. Та життя піднесло черговий «сюрприз»: у травні 2014 року Луганськ захопили бойовики Гіркіна та російські найманці. 

На Донбасі почалася неоголошена війна. Роботи, як такої не було. Аби вижити, молода жінка змушена була працювати кочегаром або ж у полі.  А у 2017 році Ольга сказала батькам, що хоче підписати контракт із ЗСУ. Вісім місяців вона оббивала пороги військкоматів. Проходила безліч  різних тестів, здала понад десяток різних аналізів, але всюди чула відмову через недостатню фізичну підготовку.

Військова служба була в кайф

«6 травня 2018 року, організувавши для нас з чоловіком рубінове весілля з вінчанням у церкві, донька поставила нас перед фактом, що відправляється в армію. Я спробувала, було, її відмовити,  апелюючи  на те, що в неї малий син і немає чоловіка, але у відповідь почула: «Мама, якщо не я, то хто? Хто захистить мою дитину і вас?..» – згадує  давні події мама Героїні.

Спочатку Ольга три місяці проходила курс молодого бійця в навчальному центрі «Десна». Приїхала звідти на кілька днів до батьків схудла, струнка й підтягнута, розповівши їм, що доводилося у повній бойовій викладці, в будь-яку погоду долати різні перешкоди, повзати під танком та стріляти з усіх положень. Але дівчині це було в кайф. Відстрілявши всі патрони, просила  набої в інших дівчат, аби ще кілька разів стрельнути. 

Оскільки вона мала вищу освіту, її направили в Лисичанський військкомат, де майже 1,5 року займалася резервістами, обліком та видачею військової амуніції, розвозила по Луганщині повістки, отримувала й розвозила по підрозділах продукти, хоча й хотіла стати снайпером, але підвів зір. 

У 2019 році батьки допомогли їй придбати в Лисичанську квартиру  і зробити там  капітальний ремонт. Лишалося лише поклеїти шпалери, але почалася велика війна… 

 Окупація Золотого 

20 лютого Ольгу Кулікову на нове псевдо «Пан майор» перевели на казармове положення і більше в ту квартиру вона вже не повернулася. Зателефонувавши батькам 24 лютого, попросила забрати з квартири її кішку Пулю. Син і далі залишався в батьків. А на другий день Великодня у будинок влетіло, двох під’їздів не стало. Аби рідні знали, що з нею все гаразд, телефонувала їм двічі на день: о 7-й ранку та о 19-й вечора. Їм телефонувати заборонила. Тож батьки з нетерпінням чекали дзвінка. А 26 лютого у Лисичанськ уже нікого не пропускали, бо через місто вела пряма дорога на Сєверодонецьк. Золоте опинилося в сірій зоні. 

«До речі,  ще до  вторгнення до нас двічі приїжджав Зеленський, через що до містечка зробили таку дорогу, про яку раніше ми могли лише мріяти: три пісні проспівали, і вже – Лисичанськ. 25 кілометрів долали за 9 хвилин, а не понад годину, як було до того. Потім, після 2014 року,  ту дорогу розміновували, мабуть, років два», – згадує пані Наталія.

У травні 2022 року, коли в Золотому зникли світло і зв'язок, а українські війська залишали Попасну, на вулицях міста з’явилися танки та артилерія. 

«Першого разу, побачивши танк,  ми дуже злякалися. Стоїмо на подвір’ї, аж тут із-за рогу виповзає величезна залізна гора, на ній  – український прапор. Боже, це було таке щастя! Через годину з’явилося ще три, а далі – два. Після здачі Попасної виїхав уже лише один. І що приємно вразило: побачивши засаджені людські городи, танки розверталися й об’їжджали їх стороною. В черговий раз ми переконалися, які людяні наші солдати. Вони не поїхали навпростець, як це робили вороги, а пошкодували людську працю, хоч моли того й не робити», – зауважує пані Наталія.

Дві доби Ольжині батьки палили речі з українською символікою, заховавши лише доньчине посвідчення УБД, її медаль та шеврони, які збирав син. «Мамцю, виїжджайте! Кидайте все, не тримайтеся за майно, рятуйте своє життя», – радив їм хлопчина з останнього танка.  «Синочки, чому ж ви нас кидаєте?» – запитала жінка. «Мамцю, там така навала: проти одного з наших – десяток  ворогів. Причому, всі, або обкурені, або обпоєні – пруть, як зомбі», – відповів танкіст. Після цього з боку Первомайська виїхав ворожий танк. Бухнув кілька разів і сховався. Потім знову виповз, знову бухкав і сховався.

Родина Северіних зрозуміла, що пора залишати власний дім.

Довга дорога на Волинь

«Вдома у нас було дві великі вівчарки. Причому, один з них Дік, почувши, що летить снаряд чи міна, починав бігати кругом хати й вити.  Коли ж летіло десь у сторону, спокійно лежав у дворі. Тож перед нами постав вибір – що робити з собаками? В машину могли поміститися чоловік, я, Єгор, мій брат та кішка. Для собак місця не було. Залишати їх на обійсті напризволяще на голодну смерть ми не хотіли. З донькою зв’язку не було. Тому я пішла до військових і попросила, щоб узяли їх до себе або ж пристрелили. Для Олі, залишила у командира повідомлення про те, що від’їжджаємо, вказавши її позивний «Омон» та номер телефону. Попросила повідомити дочку. Внизу підписалась: «Йожик». Так  називаємо онука від народження», – пояснює жінка.

Забрати собак військові не могли, оскільки самі не знали, де будуть уже через кілька годин. Тому вівчарок застрелили, а господарі закопавши їх та заклавши зверху камінням і соломою, 15 травня вирушили в дорогу. Не доїжджаючи до Бахмута, потрапили під обстріл. Авто зазнало серйозних ушкоджень. Їхати далі з відірваним капотом, пробитими вітровим склом та бензобаком стало неможливо. У Єгора почалася істерика. «Бабусю, це нам Бог не дає залишати Донбас», – плакав хлопчик. Бабуся його заспокоїла, пояснивши, що дідусі машину відремонтують, і вони поїдуть далі.  

Коли під’їхали до першого блокпоста, військові, побачивши пошкоджене авто, пропустили їх, навіть не спитавши про документи. 

Тим часом отримавши з чужого номера мамине повідомлення про від’їзд, Оля, яка 7 днів нічого не чула від рідних, так  стривожилась і рознервувалася, що командир відпустив її додому. Тут же зв’язуючись із друзями та волонтерами, вона стала контролювати поїздку рідних, вказуючи їм, де  вони можуть зупинитися, перепочити, поїсти й переночувати, аж поки Северіни  17 травня  не прибули до Нововолинська.

«Чому саме  ми обрали Нововолинськ? У Миколиного брата є онука Настя Стрижак (чоловік її теж загинув), в якої тут мешкає кума. Спершу сюди з дітьми приїхала вона, а далі за нею потихенько потягнулася вся наша родина з 19 людей. Вийшло так, що на Донбасі ми жили на кордоні з «ЛНР», а тепер живемо на кордоні з Європою.  А щодо «бандер», то хотіла  б я, щоб хтось показав мені хоч одного. Такі ж самі люди, як і всі, – доброзичливі та привітні», – посміхається Наталія Геннадіївна.

Дислокацію міняла 36 разів

У липні 2023 року Ольгу перевели в автослужбу і вона, прибувши у відрядження до Львова, де отримувала техніку, відпросилася провідати сина та батьків, яких не бачила від Нового року. Через тиждень Микола Вікторович мав святкувати день народження, то донька пожартувала, що подарунком для нього став її приїзд. Перебувши з родиною ніч,  вона вранці повернулася до Львова.

І знову батьки щодня чекали на дзвінок, аби почути: «Мамцю, у мене все нормально». Цього разу – з  Бахмута.

«Де вона тільки не побувала, які тільки підрозділи не відвідувала.. За інформацією з військкомату, за півтора року війни донька міняла дислокацію 36 разів. На Запоріжжі вона була, в Херсоні була, під Куп’янськом була, на Чернігівщині, Сумщині й Миколаївщині була, під Бахмутом –  взагалі двічі. Не довелося побувати їй лише у столиці. Стріляти не стріляла, оскільки у 2020 році на службі зламала ногу і в коліні у неї стояли титанові болти. У багатьох чоловіків не було стільки переміщень, як у нашої Олі», – зауважує мама Героїні.

 Образ Божої матері врятував життя

 На війні Ольга познайомилася зі своїм новим чоловіком Геннадієм, з яким служила в одному підрозділі. Вінчання відбулося 5 липня у Свято-Михайлівському храмі шахтарського міста. Вінчалися молодята в синьо-жовтих вишиванках, які подарували їм друзі.

Підійшовши до отця Михайла, пані Наталія розповіла йому, що її донька та майбутній зять – військові та хочуть обвінчатися у Нововолинську, але її не відпускають зі служби. Настоятель храму  написав про це до владики в Луцьк та у військову частину, де служили наречені. Після цього їм наддали на добу відпустку.

Старшою дружкою в Ольги була нововолинянка Аліна, з якою вони познайомилися і подружилися, випадково зустрівшись у місті, коли Оля вперше побувала в Нововолинську. На весіллі Аліна подарувала нареченій срібний кулон з образом Божої матері, який згодом врятував жінці життя.

Сталося  це, коли Ольга перебувала в Черкасах. Вони з побратимами їхали по мосту, коли до мами вперше зателефонував Єгор. З несподіванки жінка випустила з рук телефон. Вона нахилилася, щоб підняти його, і якраз у цей момент по мосту вдарила ворожа ракета. Оля опинилася у воді. Після того, як друзі витягли її, вона показала їм зовсім почорнілий кулон. Сама ж вона залишилася неушкодженою.

Наступного після вінчання дня молоде подружжя відразу ж відбуло під Куп’янськ.

 У 17-денну відпустку до рідних Оля з Геннадієм приїхали лише 1 листопада,  якраз перед  маминим  днем народження, яке вона святкує 5-го. Наступного  після приїзду дня Ольга сходила до нотаріуса й завірила для матері довіреність на опіку над сином, який живе з бабусею та дідусем майже 16 років. Вона також забрала, нарешті, новий паспорт, який переслали сюди з Черкас. А Геннадій подав документи на усиновлення Єгора.

Потім донька з мамою майже два дні ходила по різних установах та інстанціях, аби відновити втрачені документи, починаючи зі свідоцтва про народження (усе, крім військового квитка і посвідчення УБД, згоріло в луганській квартирі під час обстрілу). А ввечері 4 липня жінка сиділа за комп’ютером, готуючи якісь документи для колег по роботі, через що мати навіть трохи образилась. 

Привітавши наступного дня маму з днем народження, подружжя поїхало в містечко Сокиряни Чернівецької області, звідки родом Гена. Там, трохи підлікувавши хворих свекра і свекруху, Ольга разом із родичкою Геннадія – 14-річною «дитиною сонця» поласували в яблуневому саду соковитими яблуками та трохи погуляли в лісі, від якого молода жінка була просто в захваті.  

 «У всьому винна війна…» 

Зателефонувавши потім матері, похвалилася, що чудово відпочила. А 16 листопада в у Геннадієвого батька був день народження.  Тож, купивши торт, Ольга з чоловіком увечері, привітавши іменинника, не довго посиділи разом  з усіма за святковим столом, адже 17 листопада мали повернутися на місце служби.

Напередодні, привітавши свата з іменинами, Наталія Геннадіївна попросила дочку зателефонувати їй, як вирушатимуть у дорогу. Та година спливала за годиною, а дзвінка все не було…

Жінка, спершу, було, подумала, що, можливо, молоді проспали або щось завадило їм їхати. Нарешті пролунав довгоочікуваний дзвінок, але це була не Ольга, а Геннадій: «Мама, Оля померла…», – почула тремтячий і  захриплий голос  зятя. «Як, від чого?..» – не йняла віри почутому мати, адже дочка ніколи нічим не  хворіла і ніколи не скаржилася на здоров’я. «У неї розірвалося серце… Прокинувшись о  3-й ночі, Оля  пішла у ванну, а коли я зайшов туди, вона була вже мертва…» – повідомив чоловік. 

«Коли, завдячуючи доброті й милосердю провідниці поїзда, яка безоплатно, всю дорогу турбуючись про мене, допомогла дістатися в Сокиряни, я, мало що тямлячи від горя, звернулася до патологоанатома: «Ви мені, як матері, скажіть, від чого померла моя дитина». «Щоб вам, як пересічній людині, було зрозуміліше, уявіть собі водопровідну трубу, яка протікає, щоразу більше розширюючи тріщину. Так і у вашої дитини поступово розширялася в серці діра, яка  поступово, накопичуючи негатив, вибухнула, спровокувавши обширний інфаркт. І навіть, якби у цей час поруч були медики, шансу в неї не було…В усьому винна війна…» – важко зітхнув спеціаліст.

Почувши таке пояснення смерті доньки, мати не здивувалася, адже не раз Оля розповіла, як часто їй доводиться хоронити друзів. А в перші дні після вторгнення її зобов’язали ще й інформувати про їхню загибель рідних, аж поки вона не прийшла до командира й не заявила, що робити це далі уже не в силі. Весь цей негатив не міг минутися безслідно. Тим більше, що за офіційною інформацією, донька перебувала в армії п’ять років чотири місяці та 19 днів.

Після відвідин патологоанатома  Наталія Геннадіївна зайшла до сватів, де її побачила доньчина  мала подружка, з якою та ходила в ліс. Оля тоді подарувала їй зелену хустину і дівчина до неї дуже прив’язалась. Коли мати Ольги ввійшла в оселю, «дитина сонця» стала показувати їй цю хустинку зі словами: «Волька, Волька…». А помітивши на ній чорну хустку, занервувала і з жахом залепетала:  «Скинь,  скинь…Вона тобі не пасує… ».

 Доставити тіло Ольги Кулікової на Волинь, надавши транспорт із водіями, матері допоміг місцевий обранець від церкви «Відродження» Алім Здига, до якого жінка звернулася перед від’їздом. Відспівували Ольгу у Свято-Михайлівському храмі, де кілька місяців тому  його настоятель Михайло Нідзельський одягнув їй на палець шлюбну обручку. Похоронена Героїня на Алеї Героїв у районі другої шахти.

«Мене дуже вразила нововолинська громада, яка, практично, взяла на себе всі турботи з організації похорону доньки, тоді як у Сокирянах, не дали навіть машину, щоб забрати тіло з моргу. Ні місцева влада, ні військова частина палець об палець не вдарили, щоб провести мою дитину, яка заплатила власним життям, аби всі ці люди жили в мирі й добробуті, в останню дорогу», – обурюється мама жінки-воїна.

Далі пані Наталія, як приклад про доброту і небайдуже ставлення волинян, розповіла про перші дні перебування їхньої родини в Нововолинську.

«Ми – переселенці. Цю квартиру нам допомогла придбати донька,  взявши кредит, який потрібно ще виплачувати. І була ця оселя в такому стані, що оглянувши її вперше, ми жахнулися. Стеля та стіни облуплені та обдерті, підлога та меблі  відсутні,  на кухонній плиті робочою виявилася лише одна конфорка. За порадою сусідів я звернулася по допомогу до директора «Кроноспану» Наталії Покінської, розповівши їй про свою біду і проблеми з житлом. Пані Наталія, вислухавши мене, запитала, що нам потрібно, та чи працюють батареї опалення? А коли я сказала, що якось перезимуємо, вона розсміялась: «Боже, яка чудна жінка. Я їй пропоную нові батареї, а вона відмовляється й каже, що комусь потрібніші». Потім прислала до нас свого архітектора, який оглянувши приміщення, склав список усього необхідного. Нам виділи ламінат та інші матеріали для ремонту, виписали кошти для купівлі меблів і кухонної плити й пообіцяли утеплити квартиру. До Нового року ми з чоловіком зробили ремонт, замінили вхідні двері й вікно на кухні», – із вдячністю розповідає Наталія Геннадіївна.

На даний час, попри пенсійний вік, пані Наталія, як і колись на Донбасі, працює  черговою на станції «Центральна», куди їй допомогла влаштуватися випадкова попутниця-землячка, з якою разом їхала в автобусі.

Єгор вивчає «Комп’ютерні та інформаційні технології» в Нововолинському електромеханічному коледжі.

Валентина САВЧУК

Читайте також:

• Мріяв бавитися з онуками: серце Героя з Волині зупинилося за кілька годин до 46-річчя
• Герой Леонід Лещук з Волині загинув у день весілля наймолодшої доньки