Волинянин з Петербурга попри війну заповів поховати його у рідному селі
Нещодавно у Доросині Луцького району з далекого Петербурга привезли на вічний спочинок Миколу Осипчука. Такий заповіт зробив дітям старий «Полковник», як його називали земляки.
Про це пише Вісник і К.
Народився Микола Осипчук у селі Квітневе. Батько так і не дізнався про те, що має сина – загинув на війні. Через пів століття Микола розшукав місце його поховання – в Угорщині, в братській могилі, вклонився його праху. Мати одна підняла чотирьох синів. Бідували страшно.
«Як ми вижили – не знаю», – повторював часто Микола.
Як і всім сільським дітям, йому хотілося вибитися в люди. Найкоротший шлях до цього – військова служба. Ніс її у складі інженерно-будівельних військ у Вологді, Ленінграді, у Польщі. Одружився із землячкою Раїсою Федчук з Доросинь. У відпустку щороку поспішали з дітьми додому, на рідну Волинь.
Демобілізувався у 1995 році підполковником. Міг би жити в блискучому російському Петербурзі, де мав квартиру. Там виросли й осіли син і донька з сім’ями. Та Микола з Раїсою вирішили інакше. Повернулися в Україну і оселились на хуторі між Доросинями і Немиром.
Діти селянського роду, яким праця на землі давала насолоду, прожили в цьому райському куточку кільканадцять щасливих літ.
На зеленому моріжку паслися дві корівки і коник, годувалися поросята й кури, бо ж на канікули приїдуть п’ятеро онуків з Петербурга гостювати. Микола ще й працював у селі інженером по будівництву, бригадиром на тваринницькій фермі. Та коли не стало дружини – осиротів. Поховав її на доросинських могилках, де спочиває весь рід, а сам поїхав у Пітер, до дітей. Щороку влітку приїздив, відвідував рідні місця, дорогу серцю могилу, біля якої і для себе насипав горбочок землі, тут заповів його поховати.
Як посунула в Україну московська орда, Микола дуже переживав, не знаходив собі місця, зідзвонювався з земляками, що, як і він, залишилися в Росії. Та 28 травня закінчився його земний шлях. Довгою виявилася дорога до рідного дому. Це здається неймовірним, але донька Юлія виконала батьків заповіт.
Не пошкодувала ні зусиль, ні коштів, добилася всіх дозволів (адже йде війна!), знайшла перевізників, які подолали неблизький шлях. Їхали п’ять днів – через Білорусь і Польщу.
Доросинці прийшли попрощатися із земляком, його відспівали в церкві святого Луки, яка перейшла до ПЦУ. Добрим словом всі згадують «Полковника». Бо не забув свого роду, своєї мови, в його сім’ї говорили українською.
Будь в курсі усіх новин
