«Я не боюся мертвих, я боюся живих»: фельдшер волинської бригади

Пів тисячі українських військових щодня отримують поранення на передовій — так заявив президент Зеленський. Найзапекліші бої нині тривають на східному напрямку, особливо у трикутнику Сєвєродонецьк–Попасна–Бахмут. Десь тут стоїть і 14-та бригада ЗСУ імені князя Романа Великого. 

На позиціях в одному з донбаських лісів hromadske записало розмову з фельдшером бригади Олексієм Кушнєром. Його команда витягла з поля бою і допомогла більш як півтораста поранених побратимів.

«Вбити ще одного москаля — просто робота»

Високий чоловік у камуфляжі веде нас лісовими стежками. Його легко згубити з очей: він зливається з зеленню. Спортивна статура, густа борода, на руках — татуювання у формі дерев та візерунків, на шиї — тризуб.

Олексій Кушнєр, командир взводу «Азов» у 2014-2015 роках, міг би запросто стати зіркою якогось блокбастера — красивий, харизматичний, із голлівудською усмішкою. Натомість він уже третій місяць на медичному фронті.

З початком повномасштабної війни Олексій вирішив, що нині його місія — не вбивати ворогів, як було на початку російського вторгнення 2014-го, а рятувати життя українським бійцям. 

«Якщо в мене буде можливість натиснути на курок і вбити ще одного москаля — я зроблю це. Але це не принесе мені задоволення. Це просто робота. Це як приїхати в казарму, де живе купа чоловіків і є один унітаз, але він засраний, і помити той унітаз. Можна жити в гімні, а можна прибрати це гімно зі свого життя. 24 лютого, коли прилетіло по луцькому аеродрому (це була 6 ранку), о 8 ранку я вже був під військкоматом, а 26 лютого я вже був на війні в Житомирській, Київській областях. Після Київщини ми були на напрямку Миколаївщина-Херсонщина, потім — на Ізюмському напрямку. І тепер от ми вже тут. У нас ворк енд тревел».

Коли Олексій каже: «у нас», — має на увазі себе, лікаря Тараса та водія Максима, якого називає «мій Санчо Панса». У них на трьох один позивний — «Цитрамон». 

«Сам я — просто Льоха, — так він каже про себе і жартує навіть там, де, здавалося б, нема місця жартам — Якщо я не загину, то моїм ім’ям не назвуть шоколадки, а якщо загину, то, може, і назвуть, але мені вже буде все одно. Смерть на війні — це не найгірший спосіб померти»

«Можу відмити машину від померлих і поранених і спокійно в ній спати»

Чоловік із усмішкою розповідає про те, як спокійно засинає в машині, з якої щойно вивантажили тіла загиблих, про те, як доводилося спати в мішках, в які запаковують трупи — бо серед поля було надто холодно і єдиною «ковдрою» були ті чорні мішки. 

Потім додає: «Вони нові були, не після когось». І регоче. 

«Автомобіль може бути завантажений померлими. От ми здали їх у госпіталь. Ти миєш машину, тоді вже повертаєшся. Тут є два моменти: якщо її просто так лишити, то буде поганий запах, а друге — щоб поранені не бачили, щоб думали, що до них тут нікого не було. І я, наприклад, можу відмити машину від померлих чи поранених, спокійно там покласти каремати і спати в машині. Я не боюся мертвих, я боюсь живих».

Схоже, що усмішка для Олексія — його броня. Він бачив забагато смерті і поранень, дуже часто доводилося робити вибір: кому надавати медичну допомогу насамперед. 

«Коли багато поранених — ми працюємо з тими, хто без нашої допомоги помре, а не з тими, з ким ми товаришуємо, які показують кращу динаміку і з якими легше працювати. Ми — медики, ми — “сущєства бєзполиє”. Робимо свою роботу. Ми дуже дурні люди. 

У деяких воїнів є раж війни, коли ти в бою і нічого не бачиш. Для нас раж війни полягає в тому, що коли є людина, яка постраждала — ми не чуємо вибухів, не чуємо, що щось летить, ми робимо. А потім приїжджаємо і такі: бл*... Ми вивозили хлопців без рук, без ніг, і вони були живі. Максимальна кількість поранених в автомобіль, яких ми пакували, — восьмеро, і ще двоє лежачих».

«Коли в підрозділу срачка, вони не зможуть виконувати свої функції»

Олексій демонструє нам свої медичні рюкзаки. В одному — все для ургентної медицини (тобто те, що рятує життя на полі бою: турнікети та кровоспинні). В іншому наплічнику — все для повсякденної допомоги, такої, яка потрібна щодень і в мирному житті.

«Є хибна думка, що лікарі на передовій — це купа крові. Насправді на 70% — це робота з соматичними захворюваннями. Це пронос, нежить. У нас є величезні металеві машини, які роблять смерть ворогам, але коли в підрозділу срачка — вони не зможуть виконати свої функції, покладені на них державою». 

Далі медбрат розгортає чорну папку. Там зо пів сотні ампул, переважно різного роду знеболювальні. Колись ця папка слугувала місцем для флаконів з парфумами. 

«Ми — єдині люди в підрозділі, які мають легальні наркотики. Якби було бажання (а його немає), то можна до кінця війни бути в гарному настрої постійно», — далі жартує Олексій.

«Я не спав на ліжку понад три місяці»

Ми звертаємо увагу на підвішений до гілки пакет, із нього стирчить шланг. Олексій пояснює, що це їхній душ, і каже: досвід туризму на війні не менш корисний, ніж навички стрільця. Бо в полі чи в лісі треба вміти облаштувати собі побут. 

Побут його медичної команди — це, власне, оцей душ, викопані в землі шанці, де можна і заночувати, і сховатися від обстрілу, а ще пальник, на якому готують їжу і кип’ятять воду для кави. 

«Я не спав на ліжку понад три місяці. Скоро на унітаз буду дивитися, як москалі, наче це щось таке нереальне». 

Поряд із шанцями — медичні ноші з яскраво-фіолетовим спальним мішком. Цей мішок, за словами Олексія, побував високо в горах, а тепер став у пригоді й тут. Медбрат перевертає ноші, демонструє дірки в них. 

«Евакуйовували пораненого, біля автомобіля вибухнула міна і прошила осколком ноші. На ношах уже лежав поранений хлопець, біля нього вже працював лікар. Уламок пройшов по ношах, пораненого вниз відкинуло, але, на щастя, всі залишились живі».

Український прапор, батько-білорус і молитва на бронежилеті

«Батько білорус. Я народився в Білорусі, 5 років там прожив. Мама — українка. Я прихильник думки про те, що українцем не народжуються, а стають. Мій батько також мобілізований, він воює у 54-й бригаді». 

Олексій витягує з нагрудної кишені синьо-жовтий прапор, складений у невеликий квадратик, розгортає. Каже, що узяв його з дому і завжди носить із собою. Як і переконання того, що бути на фронті — не біда, а дуже навіть навпаки. 

«Нам пощастило. Ми зараз мстимося за всі звірства, які рф коїла з Україною століттями».

На його бронежилеті написано молитву:

«Україно, свята Мати Героїв. Зійди до серця мого. Щоб віра моя була гранітом, щоб сміло йшов я в бій, страху нехай не знаю я, й не знаю, що таке вагання. Скріпи мій дух, загартуй волю, у серці замешкай моєму. І розпливуся в тобі і вічно житиму в тобі. Відвічна Україно. Свята, могутня і соборна». 

Чоловік каже: хтозна, може, саме ця молитва разом із прапором рятували його тоді, коли шансів, здавалося, нема — попри те, що сам він не дуже релігійний і не дуже любить, коли хтось каже «Ми молимося за тебе». Пояснює, що у всіх свої боги, і навряд чи мусульманину треба, щоб хтось молився за нього до Ісуса. 

Так само він радить не бажати воїнам швидкого повернення додому, бо швидке повернення буває лише у трьох випадках: смерті, поранення чи дезертирства, четвертого не дано.

«По нас не лупили хіба що з кораблів»

«Були такі дні, коли ми ввечері сиділи, пили каву і я казав: Тарас, по нас не лупили хіба що з кораблів. Ракети прилітали, САУ, танки, гелікоптери заходили, літаки також літали, щось кидали, і думаєш — та норм».

Вдома, в Луцьку, на Олексія чекає дружина. У неї свій фронт на цій війні: волонтерський. Чоловік каже, що для Олі жити з ним — означає знати, що робити в разі поранення, смерті чи зникнення. Порядок дій із дружиною вони обговорили, а втім, Олексій планує повернутися додому, коли Україна переможе. А тоді — вирушити в автоподорож Середземномор’ям, доремонтувати будинок. А ще отримати статус магістра з права — на додачу до першої медичної освіти. Навіть зараз, в окопах, коли є можливість, він слухає лекції онлайн.

«У мене грандіозні плани на після перемоги. Мій рід діяльності — туризм, гори, я планую це продовжити, розширяти, після перемоги треба буде докласти зусиль для відбудови держави».

Ми допиваємо фронтову каву і їдемо далі. А Льоша і його «Цитрамон» залишаються там, де щодня треба рятувати життя.