«Якщо там буде все зруйноване, але буде Україна, ми – повернемося», - переселенка, яка живе у Луцьку

Людмила Адарічева тридцять років працювала лікарем на Донеччині, однак війна змусила покинути усе та переїхати до Луцька. Тут вона змогла знайти роботу за фахом, аби і далі допомагати дітям.

Про жінку розповідають на сайті Волинського обласного центру зайнятості.

Понад місяць тому пані Людмила з родиною потрапила на Волинь. Розповідає, що навіть не сподівалася на такий теплий прийом. Її син, який в Києві працював кардіологом у інституті кардіології імені академіка М.Д. Стражеска, та невістка, психіатр, мали у Луцьку знайомих. Діти поїхали з Донеччини у 2014 році, коли почалася війна.

«Ми сподівалися, що тоді все зупиниться, і росіяни більше до нас не полізуть», - зізнається жінка. Однак, цьогоріч війна увійшла в активну фазу.

Людмила Адарічева тридцять років була завідувачкою педіатричного відділення обласної дитячої лікарні в Слов’янську. І навіть з початку війни, понад місяць, вони з колегами працювали по кілька годин й надавали консультації онлайн.

«Нещодавно ж я побачила смс, що просять забрати усі речі з лікарні», - каже лікарка.

Коли ж почалися активні бої вона прийняла рішення їхати.

«У нас була хороша лікарня на 120 ліжок. Ми лікували немовлят, яким було від 5 днів і дітей до 18 років. В нас була прекрасна команда, колектив, який вже став друзями. Після медичної реформи ми змінили структуру, ще більше почали вчитися та набували нові знання. А потім, 24 лютого, почалося це страхіття», - розповідає жінка.

За словами пані Людмили, на Волині їх тепло зустріли. Зараз вона живе у чудової жінки Оксани Андрухненко.

«Я все життя буду її згадувати і дякувати», - розповідає переселенка. Так, жінка, яка фактично безкоштовно дала прихисток родині, не лише допомогла з житлом, а й постійно організовує дозвілля для сім’ї, багато розповідає про Волинь, розраджує, коли бачить, що це необхідно.

Син пані Людмили з дружиною повернувся до Києва. Хоча від початку війни й весь час їздив туди по роботі. Наразі вони намагаються облаштувати побут та зрозуміти, чи в місті безпечно, а ось внуків поки лишили з бабусею в Луцьку.

«Пані Оксана ставиться до діток як до рідних. Дуже нам допомагає», - каже Людмила Адарічева.

Також вона розповіла, що хоче бути корисною. Весь час шукає, де можна допомогти, поволонтерити, поплести сітку й мрію про роботу не полишала. Хоча наразі, офіційно вона перебуває у відпустці в Слов’янську, але розуміє, що у рідну лікарню зможе повернутися нескоро.

Тож пані Людмила звернулася у Луцький міський центр зайнятості.

«Мене там зустріли з повагою, розумінням і співчуттям. Дуже дякую адміністраторці, а також Наталії Возняк, які допомогли мені знайти нову роботу», - каже лікарка.

Зараз вона працює лікарем-неврологом в одній з приватних клінік та має кілька годин прийому та там.

«Звісно, мене ще ніхто не знає, тому пацієнтів ще небагато, як було вдома», - ділиться переселенка та додає, що їй подобається дружній та чуйний колектив і мудра керівниця Наталія Петрівна.

Лікарка оглядає малят до року, якщо були певні труднощі під час пологів, діток з затримкою розвитку, гіперактивністю, дефіцитом уваги, епілепсією чи епілептичним синдромом та будь-якими педіатричними проблемами.

Людмила Адарічева зауважує, що їй дуже сподобався Луцьк, однак вона хоче повернутися у своє місто – Слов’янськ.