Йдучи на останнє завдання, відправив усі речі додому: історія загиблого Героя з Волині Ігоря Юрасова

П’ять днів чекали на свого захисника в рідному селі. Всю добу, навіть вночі, вбирали у вінок із соснового гілля дорогу від самого Нуйна й «вишивали» квітами візерунок на асфальті, - пише газета «Полісся».

Замість дня народження – похорон

16 червня господар востаннє вернувся на своє обійстя, яке так старанно плекав і мав ще стільки планів. Впізнає знайоме обличчя на портреті з чорною стрічкою маленький Кирило. Радіє: «То ж тато!». Вперше бачить домовину, ще й покриту стягом таких гарних йому кольорів. Хто його знає, що воно таке. Може то тато прислав йому щось на день народження, адже вчора йому виповнилось два рочки. Але щось сам не йде до нього гратися… Обіймає дитина коника, подарованого батьком перед від’їздом на війну.

Знервовано треться на порозі чорний кіт, лупає очима на труну, чуючи лихо. Ігор любив няньчитися з цим пухнастиком. Реве в стайні, як ніколи, на всю вулицю худоба… Вранішнє сонце й те сховалось за хмарами… Не витримує серце матері, погано стає й дитині… Медики надають допомогу, хлопчика госпіталізовують. Господи, хіба мало горя нині в цій хаті?!

Провести в останню дорогу Героя прийшло все село. Та ні, тут кілька сіл – не видно й краю океану людей, що, шануючи воїна, стають на коліна та здіймають у вись десятки державних прапорів. Несуть побратими труну, понурені у роздуми: ще не так давно Юрасов разом із ними так само супроводжував загиблих військовослужбовців-земляків. Ще взимку в роті охорони разом заступали на варту, чергували в групі швидкого реагування.

У храмі під час відспівування поміж церковними дзвонами через гаджети розноситься сирена повітряної тривоги. Пронизує до мурах… Війна, наче кістлявою правицею, постукала по плечах присутніх. Уже не скоро комусь захочеться щось святкувати…

Вдруге Бог не вернув сина до життя

Кладовище. Обнімають рідні домовину, цілують портрет… Не стримує емоцій місцевий священник, вклоняється чолом до гробу молодого краянина, плаче… Німіє й блідне овдовіла дружина Юлія, не йме віри на чиєму вона похороні. У них же подружнє життя тільки починалося, ще так багато мали встигнути!

Питає сестра Анна, хто її ще так буде жаліти, як він з юних літ. Завжди усю роботу переробить, аби їй було менше. Зводить ненька над полеглим сином руки до неба та у розпачі кричить до Бога, чому забрав у неї її кровиночку, чому він не вберіг від ворога сотні таких українських воїнів, як він… Якби ж Творець почув її й відмотав час назад. Хай би вже ніхто не гинув! Геть посивіла, бідна, від горя за ті темні п’ять днів…

Не тямить від болю її розбите серце, розлітається воно долі дрібними друзками поміж ті розсипані довкола під ногами червоною мозаїкою пелюстки троянд… Опускається труна у світ мертвих, а разом із нею в холодну землю падає і частинка її душі… Не готова відпустити свою дитину. Сварить чоловіків не спішити закопувати яму, бо раптом Бог таки передумає й сотворить диво… Адже вже раз колись вертала сина майже з потойбіччя, коли у дворічному віці медики не давали йому шансів на життя після нападу собаки. Поховали бійця поруч з дідусем і бабусею, які його ростили.

Довго трималося насуплене небо, дало час вшанувати військовослужбовця. А з прощальними пострілами вгору наче розірвалося навпіл й всипало могилу густим дощем, дбайливо вмиваючи червоні від сліз обличчя людей. Ніби сам Ігор наостанок заплакав й опустився на землю жалібною симфонією води втішити рідних…

Загинув, визволяючи село з окупації

Минуло 9 днів від дня загибелі Ігоря Юрасова. У його хаті зібралися найближчі йому люди, поминають, гортають світлини… На зв’язку з усіма навіть його командир із передової, під керівництвом якого служив із 12 лютого на Донеччині, де його життя й обірвалося.

«Із перших днів Ігор Юрасов (позивний «Самець») зарекомендував себе як справжній лідер. Рішучий, ініціативний, з вираженими організаторськими здібностями. Прагнув вчитися, вміло міг користуватися усіма наявними на нашому ВОПі вогневими засобами. Майже відразу я захотів, щоб він був командиром відділення. Однак Ігор завжди повторював: «Я личок не прагну, а з хлопцями стоятиму до кінця». Дуже швидко хлопці почали гуртуватись біля нього, користувався неабияким авторитетом. Коли виникло питання, кого призначити командиром групи для закріплення на нових рубежах, то в жодного бійця не виникало сумнівів, що підходить саме він. У побуті поводив себе як гостинний господар, був чудовим кухарем. Вірний товариш, надійний побратим, лідер – ось таким закарбувався для нас Ігор Юрасов. Вічна слава таким відважним героям чину захисту Батьківщини! Спочивай з миром, Брате!», – розповідає журналістам про відважного підлеглого командир 2-го єгерського взводу 1-ої роти із позивним “Педагог”. Говорить тільки те, що зараз можна. Колись, може, розкаже більше.

Саме група під командуванням Юрасова у рамках контрнаступу викликалась першою прокладати шлях ЗСУ до одного з населених пунктів Бахмутського району. Хлопці мужньо до останнього тримали стрій під безперервними артобстрілами. Бойові товариші втримали їхні позиції й просунулись далі. Село, за яке починав боротися Ігор, уже звільнено з окупації… Його старання не були марними.

Йдучи на завдання, відправив усі речі додому

«Він вмів робити все і встигав всюди. Змалку і дров нарубає, і корову подоїть. А як смачно він варив їсти, власні рецепти створював! З 16 років на сезонах. У поті чола зводив дім, ремонти поробив. Не встиг доробити фасад. Якраз був на заробітках у Польщі, коли почалася війна. Вернувся додому у перший же день, спеціально приїхав з метою йти воювати. І, зустрівши старосту в магазині, заявив: я вже тут, якщо що (натякаючи, що готовий отримати повістку).

Бо я ж би не простила, якби сам пішов у військкомат, чим тільки не лякала його: і що я вмру, і жінка розлучиться… І таки через кілька місяців все одно пішов служити. Казав, що йому соромно ходити десь на роботу, коли стільки хлопців на фронті гине. Їздив навіть десь до Луцька й у Львів. Хотів у 80-ту десантно-штурмову бригаду, потім у 14-ту. Але на той момент його туди не взяли. Так він всю осінь і зиму в роті охорони пробув, а в лютому вже відправився на схід у єгерській бригаді. Я відчула щось неладне, коли вони з товаришем обоє відправили всі свої речі додому. Вони розуміли, що скоріше за все вже не вернуться із завдання. А ми ж тільки 24 травня відправили йому туди авто. Він всього раз встигнув ним скористатися. Хай воно тепер береже життя його друзів», – каже мама Людмила Петрівна.

Тато Володимир Миколайович досі згадує ім’я сина з батьківською ніжністю – «наш Малишка». 35 років тому він переїхав жити з росії на малу Батьківщину дружини – у Залісся. Тоді синові й року не було. За цей час ні разу не пошкодував, що став назавжди українцем. Тихенько давить у собі якусь стару й теперішню образу на родичів із-за поребрика. Каже, там геть інакший народ… Не те, що тут.

 

Перед боєм обмінявся з побратимом годинниками

На війні Ігор дуже здружився з Олександром Старжинським із Нововолинська, з яким разом записували гумористичні відео на згадку, завжди разом йшли в бій, разом і загинули… Перед виконанням свого останнього завдання чоловіки обмінялися годинниками. Тепер у родини нововолинців зберігається аксесуар Ігоря, а в Юрасових – Сашка.

«Ми поїдемо до них, а вони до нас. Поговоримо. У нас спільне горе. Будемо підтримувати зв’язок у спомин про наших синів. Не забувайте, люди, й ви їх. Вони прагнули вільної квітучої України!», – зі щемом і гордістю про нащадка говорить пані Людмила.